Криза українського православ’я, Внутрішнє життя Православ’я в XVI ст

Після митрополита Йосифа ІІ Солтина і до 80-х років ХХ ст. не маємо докладних відомостей про обласні собори.

Останні церковні собори у 80-ті роки XVI ст. відбулися у Вільні, Супральському монастирі, Бересті, Тернополі з участю і під головуванням патріарха Єремії ІІ під час його перебування в Київській митрополії в 1589 р.[16, с.114]. На цих соборах патріарх по суті здійснював церковну судову і адміністративну діяльність, поскільки з боку духовенства і мирян до нього надходило багато інформації про те, що в церковному житті є багато порушень і навіть зловживань. Останній в 1589 р. собор з участю патріарха відбувся в Тернополі (де він розпочався) і Кам’янці-Подільському (де були підписані його ухвали). На цьому соборі були затвердженні ставропігійні права Львівського братства. Особам, які посягали б на право Львівського братства, погрожувалося анафемою.

Історики церкви зазначають, що приїзд патріарха Єремії ІІ, який „радився в церковних справах” з митрополитом, єпископами і духовенством у Вільні, Бересті, Тернополі, і своїми грамотами і соборними рішеннями  поставив на чергу дня чимало актуальних питань тогочасного церковного життя, вплинув на розвиток соборної діяльності в 90-х роках, в період перед Берестейською унією 1596 р.

У 90-х роках XVI ст. відбулося найбільше соборів у православній церкві Київської митрополії. Це були чергові і надзвичайні, відкриті і так звані „покутні”, тобто таємні собори, на яких єпископи обмірковували підходи, умови, остаточно ухвалювали документи майбутнього Берестейського порозуміння, унії 1596 р.

Перший собор  після від’їзду патріарха Єремії ІІ відбувся на початку 1590 року в Белзі, на якому було ухвалено скликати щорічні обласні собори єпископів. Учасник цього собору Львівський єпископ Гедеон Балабан виступив з пропозицією подавати скарги королеві на мирян, які втручаються в справи церковного управління (йдеться про конфлікт Львівського єпископа з Львівським братством, який продовжувався до самої Берестейської унії). Деякі з церковних істориків вважають, що на соборі в Белзі була складена єпископами перша унійна грамота про підпорядкування Київської митрополії Апостольській Столиці в Римі. Отже, по всьому видно, що цей собор був опозиційним тому напрямові, підтриманому патріархом Єремією ІІ, який посилював світський елемент в житті і управлінні церкви [10, с.203].

Берестейський собор 1590 року став своєрідною відповіддю на заклик патріарха до проведення церковної реформи. В „Діяннях” цього собору стверджується, що на „святу східну церкву гноблення, часті гоніння, переслідування велике, тягарі надзвичайні, ідеї не чувані від різних станів надходять, а поміж духовенством великі непорядки, посеред деяких наших християн розпуста, незгода, непослух, безчинства і по многих місцях виявляється зменшення хвали Божої...” [10, с.204]. З метою протидії всякому безладдю і свавільству, які вели до занепаду церковного життя, на цьому соборі прийнято ухвалу проводити щорічні собори Київської митрополії, у яких були єпархій. З рядового духовенства єпископ мав кожного року привозити більш освічених, „в письмі Божому научених”. Предметом цих соборних засідань мало бути усунення неладу в церковному житті, ведення справ духовних по „стародавньому доброму порядку”, „обговорення справ про школи , науки, шлиталі та інші справи святі й побожні по всіх наших єпископіях” [23, с.141].

У соборних постановах 1591 р. проходила ідея вищості собору єпископів як органу влади в помісній церкві. Патріарше рішення судових справ, що стосувалися церкви, винесене без соборного розгляду, вважалося недійсним. Собор визначив своє ставлення до місцевої державної влади: постанови собору за згодою державної влади повинні були мати значення державних законодавчих актів. Собор єпископів мав виконувати функції апеляційної інстанції в церковних судових справах, до якого повинні були звертатися для захисту своїх прав нижче духовенство, миряни, церковні братства.

І на цьому, як і в попередніх соборах, стояло питання про взаємовідносини між єпископами і церковними братствами, щоб унормувати між ними взаємовідносини, встановлювалася канонічна залежність ставропігійних братств від митрополита, як екзарха патріарха, не ставропігійних – від місцевого єпархіального архієрея.

Велике значення в церковному житті мали братства як церковно-громадські організації, вони рятували українське церковно-православне  життя від занепаду, спричиненого правом патронату, від латино-польської  експансії. За сто п’ятдесят років відсутності у Галицькій єпархії православного єпископа світський елемент силою обставин був покликаний до активної ролі в церковному житті при „намісниках” чи то від православного митрополита, чи, тим більше, від католицького арцибіскупа.

У Львівському  братстві, і взагалі в інституті  братств, була закладена та морально-громадська сила, яка здібна була рятувати українську церкву від занепаду. Розвиток братств  був водночас розвитком української  духовної культури впродовж 150-років  – від середини XVI ст. до кінця XVII ст. Занепад братств свідчив про занепад української культури і українського церковно-православного життя. патріаршою грамотою Львівське братство отримало право ставропігії. Такий же ставропігійний ступінь отримало Святодухівське Віленське братство. Вони не підлягали владі місцевих єпархіальних єпископів, а залежали безпосередньо від патріарха. Надання патріархом прав ставропігії братствам була явно скеровано проти негідних ієрархів XVI ст., ставленників польської державної влади, які на підставі патронального права отримували „подання” „столиць духовних і хлібів духовних”. Тогочасний український єпископат розцінив ставропігійні права братств як пониження авторитету і обмеження прав єпархіальних владик. Ілюстрацією до цього є довга і вперта боротьба між Львівським єпископом Гедеоном і Львівським братством. На соборах в 90-х роках XVI ст. це питання було постійним в порядку денному. Жодний собор не осудив Львівського братства. І хоча з діянь соборних не видно, щоб хтось з єпископів захищав єпископа Гедеона Балабана, проте важко припустити, як слушно зауважив історик І.Власовський, щоб тодішній єпископат принципіально і практично щодо ролі світського елементу в церковному управлінні був на боці ставропігійних братств [10, с.216].

В історичній літературі даються різні оцінки діяльності братств. Так, для греко-католицьких  авторів характерною є думка  про шкідливий вплив ставропігійних братств на долю Української православної церкви [18, с.92]. Однак і серед українських  православних авторів зустрічаємося з негативними оцінками щодо надання братствам ставропігійних прав. Зокрема, підкреслюється та обставина, що здорові, правно-канонічні основи церковної соборності не змогли розвиватися спокійним еволюційним шляхом, поскільки зовнішні обставини прискорювали той розвиток і вносили до нього деструктивні моменти. До цих деструктивних моментів відносять „участь в братському русі чуженецьких елементів в особі східних патріархів” [16, с.190].

Іншою є дума авторитетного дослідника тієї епохи професора С.Голубєва, який відзначає позитивну роль братств в історії православної Церкви [11, с.464].

Собори 90-х років XVI ст. засвідчили зріст ідеї і почуття соборності в житті Церкви. Участь світського елементу, тобто мирян в соборних діяннях постійно зростала, що засвідчується кількістю світських осіб і їх активністю на соборах. Це були передунійні роки і передунійні собори, під час яких наростала не тільки сила, що протидіяла унії, але й унійні ідеї і унійні сили знаходили певну рефлексію на цих соборах. І це здійснювалося не тільки на так званих „покутних”, тобто таємних, закритих соборах, але й на відкритих соборах. 

4. Православ’я в Україні напередодні  Берестейської унії

Релігійно-церковна криза в Руській церкві наприкінці XVI ст. була одним із похідних наслідків бездержавного устрою руських земель впродовж кількох попередніх століть. Тоді, як у сусідніх з Україною народів – у Польщі, Литві, Московії – відбувалися поступові й інтенсивні національні, державотворчі процеси і пов’язані з ними церковно-релігійні реформи, на давньоруських землях, набирає сили і загрозливих окреслень зворотній процес.

Зсередини Київську митрополію руйнували симонія, право  патронату, свавілля, низький моральний  і освітній рівень духовенства усіх рангів, надужиття світським елементом правом ставропігії.

Серед зовнішніх  обставин, що значною мірою вплинули на поглиблення кризи у Київській  митрополії у другій половині XVI ст., були, насамперед, наслідки контрреформації і католицької реформи у Польщі та Люблінської державної унії (1569) між Польщею і Литвою.

Початок розгорнутому наступові на реформаційні рухи в Європі поклали  рішення Тридентського собору (1545–1563), спрямовані на зміцнення організаційної будови католицької церкви, конкретизацію  основ її віровчення та уніфікацію обрядово-культурної сфери відповідно до зразків і традицій латинської культури.

Реформування католицької  церкви в Речі Посполитій на засадах  рішень Триденського собору очолив створений 1534 року орден єзуїтів. Жорстоко уніфікована, ієрархічно централізована організаційна будова ордену, сувора військова дисципліна і моральний релятивізм в ім’я вищої мети його членів, пряма залежність генерала ордену тільки від папи та вийняття єзуїтів з-під місцевих юрисдикцій – все це, плюс протекційна щодо ордену політика королівської влади, забезпечило в найкоротший термін високу ефективність діяльності єзуїтів у Польщі. У листопаді 1564 р. перші одинадцять єзуїтів прибули до Познані, а місяць по Люблінській унії вони з’являються і у Литві [18, с.94]. 

Саме Люблінська державна унія між Литвою та Польщею відкрила єзуїтам широкий шлях до українсько-білоруських земель. Королівськими декретами конфісковувалися маєтності православних церков і передавалися єзуїтам. Привілейоване становище ордену єзуїтів у польсько-литовській державі було закріплене королівським декретом від 1584 р., що передавав їм у довічне користування все загарбане ними до того часу майно православних церков і монастирів.

На руських землях єзуїти розпочали свою діяльність із чистки книгосховищ та цілеспрямованого нищення протестантських, соніціанських, а також православних книжок. На вулицях міст у вогні горіли манускрипти і перші книгодруки, богослужбова література, історичні праці. У своїх численних проповідях члени ордену єзуїтів піддавали нищівній критиці як реформаційні ідеї, так і „схизму” східних церков, обороняючи папство і католицьку віру. У популярних на той час диспутах, головно з протестантами, що їх спеціально організовували єзуїти із залученням широкої аудиторії, вони незмінно здобували перемогу і за свої знання набували поваги місцевого населення.

Одним з головних напрямів діяльності єзуїтів, згідно до уставу ордену, був освітньо-виховний. Це передбачало  як організацію видавничої справи і  закладення друкарень, так і створення  мережі учбових закладів переважно нижчого та середнього (на руських землях) ступенів для релігійної освіти відповідно до вчення католицької церкви як найширших верств місцевого населення, серед якого члени Товариства Ісуса розгортали свою діяльність, у тому числі і прозелітичну.

Закладені єзуїтами школи  мали на меті виховання ревних католиків. Саме вони стали одним із поважних чинників денаціоналізації руського населення  краю. Перехід вихованців цих шкіл на латинство, як правило, приводив і  до втрати ними відчуття національної окремішності, неподільно пов’язаної у релігійній сфері з грецько-візантійською традицією. Першу школу на українських землях єзуїти відкрили у Ярославі над Саном у 1574 р. в маєтку Софії Тарнавської з Одровонжей. Заснуванням цієї школи опікувалися нунцій Коммендоні, генерал ордену єзуїтів Борджіа, П.Скарга, Б.Гербест [15, с.25 – 26].   

У порівнянні з місцевими  руськими школами єзуїтські вирізнялися  якістю навчання, хоча самі вони поступалися  тогочасним західноєвропейським освітнім закладам, де середньовічну схоластику витісняли раціональні природничі знання.

Від кінця XVI до початку XVII ст. руські землі покриваються широкою мережею єзуїтських осідків та шкіл. Вони з’являються, крім Ярослава над Саном, у Несвіжі, Львові, Винниці, Луцьку, Острозі, Замості, Кам’янці, Бересті, Барі, Перемишлі, Фастові, Києві, загалом близько як у двадцяти українських містах і містечках [15, с.78].

Сам характер виховання  і освіти у єзуїтських учбових  закладах вів до того, що діти завзятих оборонців православ’я ставали не менш ревними католиками і переходили до польського табору, пориваючи з рідною національно-культурною та релігійною традицією [22, с.21].

До своїх шкіл єзуїти прагнули залучити дітей місцевої аристократії та шляхти, заможних міщан. І денаціоналізація руського населення краю відбувалася переважно шляхом переходу на католицизм його провідних суспільних верств. Ще до Берестя католиками вже були представники таких знатних українських родин, як Острозькі, Слуцькі, Радзивілли, Ходкевичи, Сапіги, Тишкевичи, Воловичи, Паци, Войни, Галабурди та ін. Проте двері єзуїтських колегій було якнайширше відкрито і для місцевої бідноти.

На руських землях паралельно до традиційних православних церковних структур або й замість  них, цими місіонерами закладалися  нові – католицькі парафії, вікаріати, а згодом навіть і єпархії. Правлячі кола та Католицька церква Польщі задля досягнення своїх політичних цілей не одноразово вдавалася до ошукування Римської курії [24, с.49].

Однак, офіційно, на рівні держави за давньою традицією польського політичного устрою де-юре продовжує декларуватися право особи на свободу віросповідання, гарантуватися права і привілеї Руської церкви [7, с.60 – 61], але вони ніколи не були реалізованими на практиці.

Впродовж XVI ст. суспільно-релігійна думка в Польщі еволюціонувала в напрямі від визнання рівності католицької та православної церков до заперечення навіть можливості спасіння вірних у православ’ї. У творі єзуїта П.Скарги „Про єдність Церкви Божої” (Вільно, 1577; Краків, 1590) [20] було зібрано та узагальнено основні докази на користь „істинності” католицької церкви супроти православної. Коли невдовзі виринула ідея церковної унії і розпочалася  підготовча до укладення унії з Римом діяльність, в польських державних і церковних колах поставилися до неї з інтересом. В цілому позиція Польщі була двоїстною, адже інтерес держави вимагав повного поглинення Руської церкви римо-католицькою, хоча б для початку через унію. Проте у випадку, коли б сталося інакше, Польща воліла зберегти статус-кво, оскільки паралельне існування у державі поруч із латинською католицькою церквою як рівноправної Руської церкви, з’єднаної з Римом, клало б край католицькій експансії на Сході та політичному, економічному, релігійно-національному упосліджуваною польською магнатерією українсько-білоруського населення. Існування ж православних як „схизматиків” і надалі б розв’язувало Польщі руки у „місійній” праці.