Криза українського православ’я, Внутрішнє життя Православ’я в XVI ст

Правовий стан православної церкви в перші роки правління Сигизмунда ІІІ можна  вважати задовільним. У своїх  грамотах Сигизмунд ІІІ гарантував православній церкві всі її права і привілеї. Так, наприклад, у грамотах, виданих після скарги митрополита Оницифора в 1589р. і на ім’я митрополита Рогози в 1592р., заборонялося   світським   чиновникам    втручатися до справ  управління

____________

* дисидентами називалися послідовники різних протестантських течій.

церковними  маєтками, захоплювати їх і присвоювати  добро православної церкви. заборонялося світським особам і представникам  католицької церкви втручатися до „духовних  справ грецької віри” (духовних судів, єпископських і приватних маєтків, шлюбних справ), які належали до компетенції православного митрополита і єпископів.      

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Внутрішній стан Православної  церкви

 

У ХІІ - ХІІІ ст. обрання єпископів  у православній церкві було прерогативою митрополита, який діяв за дозволом великого князя. Згодом до собору єпископів потрапили світські люди, представники місцевих православних громад. Будуючи церкви і монастирі, надаючи їм землі й багаті маєтки, захищаючи інтереси православної церкви, князі й багаті землевласники вважали своїм незаперечним правом наглядали за церковним життям, контролювали діяльність обраного ними духовенства і брали найактивнішу участь в церковних справах.

Визначальними принципами внутрішньої організації й устрою православної церкви в період до першої половини ХVІ ст. були: 1) виборчий принцип при формуванні ієрархічно-церковної структури; 2) широка участь світських людей в справах церкви. за цих умов церква являла собою живий національний організм, виступала як захисниця духовності народу, була провідницею в його суспільно політичному розвитку. Саме в поєднанні з  суспільними світськими станами за умови їх активної  участі в церковному житті,  черпала силу православна церква в Україні. Але ці традиційні принципи організації й устрою православної церкви були деградовані.

Великі литовські  князі, а згодом польські королі присвоїли  собі „право подавання”, тобто роздавання церковних посад. Кандидати на єпископів (владик, князів церкви) і архімандритів (володарів монастирів) за гроші отримували від князів і королів „подання” на ці посади. Хто більше платив або більше чимсь прислужив королю, той і одержував більшу церковну посаду і високий духовний титул. Посади єпископів і архімандритів займали люди, які не тільки не мали духовного покликання, а навіть нехтували традиційним церковним висвяченням. Прибираючи до своїх рук церковні й монастирські маєтки, гроші, вони неймовірно збагачувалися.

Це був період небувалого розладу і занепаду православної церкви в Україні. Деградація вищої церковної ієрархії спонукалася не лише узурпацією світськими людьми, передусім шляхтою, вищих церковних становищ, купівлею і продажем єпископств і архімандриств, а й аморальним життям більшості владик-єпископів і архімандритів, грубим порушенням ними церковних канонів та архієрейських традицій, цілковитим нехтуванням пастирськими обов’язками. Визрівала загрозлива церковна криза. „Таке хаотичне становище західноруської церкви мусило неминуче скінчитися великим і небезпечним струсом” [6, с.6]. Православна церква „втратила свій святий авторитет в очах сучасників, і вони купками переходили до чужої віри і секти” [6, с.6]. Деградація церковного життя позначилася на національному культурному житті в Україні, оскільки в цей час православна церква була єдиним виразником української культури. Впливові і освічені люди в Україні, які тверезо оцінювали стан православної церкви, наслідки її деградації в умовах наступу латинсько-польської культури, почали схилятися до думки про унію, розуміючи її як формальне підпорядкування Української церкви Римському первосвященику. Вони сподівалися, що в такий спосіб зможуть дисциплінувати церковну ієрархію та відновити канонічний устрій.

XVI століття було періодом найбільшого розладу і упадку православної церкви, який за своїми канонічно-моральними наслідками став набагато більшим лихом, ніж татарська навала. Без урахування факторів, що визначали внутрішній стан православної церкви впродовж всього XVI ст., особливо у його другій половині, не можна об’єктивно оцінити – не перебільшуючи і не применшуючи – ролі польського короля, шляхти та єзуїтів, які започаткували Берестейську унію. Бо саме „в руках польсько-литовських володарів була одна небезпечна зброя; вона зовсім не була призначена на те, щоб робити лихо православ’ю, але надуживання нею потому заподіяло страшне лихо західно руській церкві і довело її до крайнього розладу: то було їх право „подаванья столиць духовнихь и всьхь хлебовь духовнихь”, себто право дарувати архієрейських кафедр, монастирів, церков”[6, с.20].

Розлад церковного життя надзвичайно тяжко відбився на національному і культурному  житті кількох поколінь українського народу. Адже православна церква в  той час була єдиним національним виразником і хранителем української  народності, її національним стягом і водночас головною опорою національної культури.

Протягом другої половини XVI ст. Постають невеликі, але досить важливі для того часу осередки української культури, книжності і освіти.. Одним з таких центрів нової культурної роботи був Острог на Волині. В 1570-х роках ученим духовенством тут було створено вищу школу, так званий „триязичний ліцей”, де викладали слов’янською, грецькою, латинською. І хоча своїх викладацьких кадрів не вистачало, а з західних країн неправославних учених побоювалися, „щоб не нанести католицького духу”, іноді лише залучаючи до викладання греків з вищою сучасною західно-європейською культурою, все ж таки Острозька школа була школою вищого типу. Для ворогів православ’я, які доводили, що на православнім ґрунті неможлива освіта, Острозька школа була переконливим свідченням протилежного, бо саме від неї починається вища освіта в Україні.    

В Острозі громадилися  учені люди, які заснували свого  роду вчене товариство. Це видатні  тогочасні вчені й богослови  як Герасим Смотрицький, його син Максим, в чернецтві Мелетій (майбутній єпископ), Василь – автор богословського трактату про єдину істинно православну віру, Філарет-Бронський, Кирик Острозький та інші. Першим здобутком цього товариства вчених було видання друкованої Біблії. На той час це був неабиякий науковий подвиг: повної Біблії ніде не було, тільки в окремих частинах.

Українська  громадськість надзвичайно високо оцінила діяльність Острозького  наукового товариства за його заслуги  в обороні православної віри. Але  ця діяльність не була тривкою. Сини князя Константина були католиками, і острозькі маєтки, вся ота матеріальна база, на якій могла розвиватися діяльність Острозької школи і Острозького видавничого центру, перейшла на католицтво.

Сильним і довготривалим  осередком захисту православ’я стали братські школи, які постали у Львові. Тут теж були визначні вчителі і вчені з людей місцевих і приїжджих, здебільшого греків, як архієпископ Арсеній, його брат Лаврентій Кирило Транквіліон-Ставровецький, Іван Борецький, пізніше Київський митрополит. Освіта у братських школах мала виразний релігійний характер, бо в її основі було покладено вивчення Святого Письма, християнської науки. Львівські братчики були переконані в тому, що тільки добре поставлена сучасна освіта і наука спроможні витримати конкуренцію католицьких єзуїтських шкіл, а сучасна українська мова викладання сприятиме піднесенню української культури, врятує церкву від остаточної дезорганізації і цілковитої деморалізації, якою їй загрожував королівський патронат.

Бо саме „право подавання” присвоєне католицькими королями, магнатами, власниками маєтків, на терені яких знаходилися єпископства, архімандритства, церкви і монастирі, а точніше, зловживання цим правом, було головною причиною того стану православної церкви, коли де-юре він був, ніби, нормальний і правовий, а де-факто – утискованим і здеградованим. Королі і великі князі однією рукою підписували акти про „вольності, добра і привілеї” православної церкви, а другою – правом патронату і подавання – їх порушували і дощенту руйнували церковність, девальвували її моральну і національну цінність.

Також великий  вплив на внутрішній стан православної церкви в XVI ст. мали соціальні відносини, які склалися на українських землях під польською владою, особливо після Люблінської унії (1569), коли ці терени були включені до Речі Посполитої. Тут швидко закріпилися особливості польського соціального устрою з пануванням у ньому шляхетського стану, магнатства, від яких залежала дрібна шляхта. Духовенство православної церкви під впливом цих суспільних відносин теж почало претендувати на свого роду „шляхту суспільного стану”, яка намагалася досягти привілейованого становища в державі і зрівнятися з світськими шляхетськими колами. Не випадково, що на прохання волинських православних послів коронаційний сейм 1566 року прийняв конституцію, щоб на вищі церковні посади в православній церкві не допускати простих людей. Ці посади сама православна шляхта, представники якої засідали в сеймі, зарезервувала тільки для себе. Нові станові шляхетські ідеї, як підкреслює І.Власовський, так впливали на українську шляхту, що „тьмарили часто в ній свідомість своєї національно-релігійної особливості” [10, с.181]. Саме тому в правових актах та пам’ятках письменства XVI ст. все менш зустрічається попереднє протиставлення „руси і ляхи”, а вживається становий термін „шляхта і рицарство Закону Римського і Грецького”.

Позбавивши  просту людяність права обрання  священиків в парафіях, що були на території  маєтків шляхтичів-патронів, українська православна шляхта в такий спосіб мовчазно погоджувалася з тим, що право вибору єпископів перейшло до короля. Так, суспільні відносини, соціальні умови, які сприяли класовому розшаруванню суспільства, були причиною денаціоналізації української шляхти, що, зрештою, відкривало їй шлях легкого залишення своєї, православної церкви і перехід в польській католицькій державі до католицької церкви і католицької шляхти.

Система патронату, що ґрунтувалася на „подаванні столиць  духовних і хлібів духовних”, насамперед деморалізувала вищу ієрархію – митрополитів і єпископів, які в гонитві за тими „хлібами духовними” зраджували і свою церкву, і свій народ. „Головні вожді церкви, її архіпастирі, – як пише митрополит Макарій,– утративши свою значимість як пастирі в очах своєї пастви, тільки по імені і зовнішньому одягу були духовними сановниками. А в дійсності вони були світськими панами, жили і поводилися як пани, турбувалися лише про власні маєтки та інтереси, із-за яких вели постійну боротьбу як між собою, так і з своїми мирянами, здобували монастирі, переходили з однієї кафедри на іншу, багатшу, і готові були жертвувати всім, навіть вірою”[17, с.235]. Очевидно, цим і можна пояснити, як могла впродовж цілого століття система патронату вкорінитися і витіснити соборність та соборноправність в православній церкві України.   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Соборне життя

 

Попри всі суспільно-політичні  негаразди справа виживання православної церкви знаходила своїх послідовників, які протидіяли силам, що підкопували  і руйнували рідну церкву. Серед  активних засобів і заходів протидіяння деструктивним елементам виступають форми соборного життя православної церкви, щоб спільними силами вирішувати церковні справи і рятувати релігійний і національний скарб – українську церкву. Церковні собори і церковні братства – це активні форми церковної соборності XVI ст.

Першим обласним собором  XVI ст., діяння якого повністю збереглися до наших днів, був Віленський собор, скликаний митрополитом Йосифом ІІ Солтаном (1507 – 1521). Засідання цього собору відбувалося 25 грудня 1508р. – 18  січня 1509 р. В  історичній  літературі  він   іменувався   як   „Віленський собор 1509 року”. Віленський був прямою реакцією щирого християнина і ієрарха церкви, яким  був митрополит Йосиф ІІ, на  тогочасний стан православної церкви [10, с.192 – 193]. На ньому опрацьовано відповідні постанови і правила, які мали на меті припинити зловживання і оновити церковне життя. Цей собор мав вирішальне значення для православної церкви в Україні і Білорусі на ціле століття аж до берестейських соборів у 1590 – 95-х роках..

Постанови собору, які називалися „правилами”, вимагали найвищого унормування церковного життя і торкалися короля, боярства, митрополита, єпископів і ченців [5, с.113]. Собор осудив будь-яке втручання цивільних осіб у чисто церковні справи.

Перше правило торкалося церковного поставлення в сан митрополитів, єпископів і ченців та взагалі всього духовенства: заборонялася симонія, засуджувався патронат і практика „подавання духовних хлібів”. Собор забороняв святити кандидатів на священство з чужих єпархій без дозволу власного єпископа. Це був захист єпархіального права. Заборонялося також висвячувати недостойних священства, коли б навіть князь чи король прислав недостойного. Митрополит чи єпископ мали виявити негідного кандидата в священство і не допустити його до свячень.

В інших „правилах” Собор  рішуче виступив проти непорядків і  зловживань в церковному житті у  зв’язку з патрональним правом „подавання”  парафіяльних церков князям і панам-патронам. Священика, який призначений на „духовний  хліб”, тобто служіння в церкві, князем чи патроном, не можна було до його смерті усувати з цієї посади без його згоди і без відома єпископа. Церковні маєтки князь чи боярин також не могли безправно і без судового рішення забирати, бо єпископ міг накласти на них церковне відлучення. Якщо ж і цього церковного відлучення князь чи боярин не сприйме, то повинен бути відлученим від церкви собором єпископів.

Собор забороняв ченцям переходити з монастиря в монастир без  дозволу відповідної грамоти  настоятеля. Мирянам заборонялося тримати в себе збірник церковних правил, так звану „Кормчу Книгу” – кодекс канонічного права, поскільки вони (бояри, шляхта), часто зневажали церковні закони, архіпастирів і самовільно собі встановлювали правила, посилаючись на „Кормчу Книгу”.

Собор зобов’язав всіх єпископів і їх майбутніх наступників суворо дотримуватись прийнятих собором „правил”, інакше вони мали б бути позбавлені свого сану. Порушники соборних „правил” з світських станів (бояри, шляхта) підлягали теж відповідним стягненням.

У зв’язку з тогочасної ситуацією в польсько-литовській державі Віленським собором було прийняте заключне правило, в якому роз’яснювалося, що якщо б володар чи бояри або якась інша світська влада вимагали б від єпископа, щоб він порушив одну з цих соборних постанов, то ніхто хай не зважиться дати на це своєї згоди, але кожний повинен повідомити митрополита та спільно звернутися до володаря країни, щоб він на цьому не настоював [10, с.181]. Отже, Віленський собор своїми постановами засвідчив про високу свідомість його учасників щодо тогочасних потреб православної церкви. Однак цим, властиво, обмежується його історичне значення. Бо ж на саме церковне життя він не вплинув так, як належало б.