Вербальні комунікації: поняття, основні характеристики та типологізація

 
Відзначають, що перші дослідження  в галузі невербальних комунікацій  були проведені ще Ч.Дарвіном. Вийти  на цю проблему вченому допомогли  дослідження емоцій у людей і  тварин. У той же час НВК розвинулися як засоби передачі інформації набагато раніше, ніж вербальна мова. Вони часто використовуються неусвідомлено і, без сумніву, мають деякі переваги над вербальними засобами. Іноді за їхньою допомогою надається інформація, яку інакше передати неможливо з різних причин. 
 
Фахівці пояснюють виникнення невербальних комунікацій як біологічними, так і соціальними факторами. Аргументи на користь біологічної природи НВК дає наука (експерименти зі сліпими та глухими дітьми, у яких не було можливості імітувати міміку при вираженні задоволення чи незадоволення) та практика. Досвід показує, що невербальні комунікації з великими зусиллями піддаються свідомому контролю: наприклад, пітливість або почервоніння обличчя. 
 
Науковці проводили дослідження жестикуляції в різних культурах. Вони, наприклад, виявили, що протягом однакового часу фіни жестикулювали один раз, італійці 80, французи 20, мексиканці 180 разів [3, 94]. 
 
^

Функції невербальних комунікацій

 
Невербальні комунікації виконують  основні, базові функції (інформаційна, прагматична, експресивна) та деякі специфічні, характерні для всієї групи невербальних комунікацій. 
^

Специфічні функції невербальних комунікацій

•  
  Функція доповнення мови (вербальних комунікацій): невербальні комунікації несуть додаткову інформацію, яка зовсім відсутня або недостатня під час застосування мовних засобів;
•  
  функція заміщення мови: в умовах, у яких з певних причин неможливе застосування мовних засобів, уся інформація передається невербальними комунікаціями.

^

 Оптико-кінетичні комунікації

 
Ця група невербальних комунікацій  потрібна для того, щоб: 

1.  
   передати інформацію (інформаційна функція), наприклад, піднесений догори палець – “усе добре”, піднесені великий та середній палець – “перемога”, рух голови чи руки (пальців) у певному напрямку – “знаходиться там”;
2.  
   встановити контакт (прагматична функція) за допомогою погляду чи рухів руки, відповіді поглядом чи кивком голови, самопрезентації (певна поза) тощо;
3.  
   дати оцінку соціальному явищу або людині та її поведінці (експресивна функція) за допомогою жестів (рухами пальців зі сторони в сторону), виразу обличчя, погляду;
4.  
   передати інформацію, коли неможливо використовувати вербальні засоби (функція автономного функціонування НВК оптико-кінетичного типу); наприклад, шум заважає розмові або співрозмовник перебуває на великій відстані, або коли люди не мають спільної мови – у всіх цих випадках неверба 
   

 
льні комунікації даного виду діють  самостійно, а не тільки доповнюють вербальні засоби. 
 
Відзначають три основні різновиди оптико-кінетичних комунікацій, пов’язаних з моторикою різних частин тіла: жестикуляція, міміка, пантоміма. 
 
^ Ж естикуляція – моторика рук. Кажуть, що видатний оратор давнього світу Демосфен на запитання, що потрібно для хорошого оратора, відповів: “Жести, жести, жести!” Що таке жести? Іноді вважають, що жести – це рухи рук та кисті. Справді, це найбільш виразні та помітні рухи, проте і будь-який рух тіла з метою підкреслення важливості значення слів, що говоряться, це також жести. “Усі ми жестикулюємо, у більшості випадків навіть не помічаючи цього... Майже неможливо говорити з захопленням і впевнено без певного складного сполучення рухів голови, шиї, плеча, корпуса, стегна, ніг” [97, 152]. 
 
П.Сопер звертає увагу і на таку функцію жестів, як фізичний вираз творчих зусиль оратора, який дає слухачам певне задоволення. Він пише: “У певних межах нам навіть подобається спостерігати за оратором у процесі його роботи. І йому ж при передачі своїх думок дає задоволення фізичний прояв почуттів, що супроводжує думку і шукає виходу. Вкрадлива і гладенька промова оратора, у якого слова ллються без усякого видимого зусилля, залишає якийсь осад упередження і недовіри. Осмислена і виразна робота рук від кисті до самого плеча справляє враження мужньої сили та відповідає природній потребі в русі, яка не знаходить задоволення в інтелектуальній діяльності. Крім того, жест має й іншу позитивну якість: він допомагає створювати гармонію рівноваги в позі оратора й почуття цієї рівноваги у слухачів. Ми балансуємо за допомогою рук при ходьбі. Таку ж роль відіграють руки і в процесі мовлення” [97, 153-154]. 
 
Жести уточнюють думку, оживляють її, посилюють її емоційність, сприяють кращому її розумінню. Людина використовує багато різноманітних жестів, які неоднозначно оцінюються в різних культурах. Наприклад, кивок головою зверху вниз у нас – вираження згоди, схвалення (ми інтерпретуємо – “добре”, “так-так”) у болгар – це незгода, незадоволення, відмова. 
 
Мова жестів засвоюється людиною з дитинства без усякого спеціального навчання, стихійно. І це не випадково, оскільки жест найчастіше використовується не самостійно, а як супроводження слова, фрази.

 
^ Розуміння жестів таке ж важливе, як і розуміння мови. Правильна (адекватна) інтерпретація жестів дозволяє точніше розуміти позицію співрозмовника. Читаючи жести, ми здійснюємо зворотний зв’язок, який відіграє значну роль у комунікаційному процесі. “Безсловесний” зворотний зв’язок може попередити нас, що потрібно змінити поведінку, припинити контакт або зробити щось інше, щоб досягти потрібного результату. 
 
 
Потрібно мати на увазі й такий факт, на який звертають увагу спеціалісти з невербальних комунікацій: жести можуть за своїм значенням розходитися з вербальною інформацією, з тим, що людина говорить. Проте жести майже завжди бувають правдивішими. Дослідники зокрема зазначають, що подібне можна спостерігати під час політичних кампаній. Один політик, говорячи: “Я щиро прагну до діалогу з молоддю”, потрясає вказівним пальцем, а потім і кулаком перед своїми слухачами. Інший же запевняє аудиторію у своєму теплому, гуманному підході й супроводжує це короткими, жорсткими каратистськими ударами долоні по трибуні” [76, 4]. 
 
Цей факт свідчить про необхідність усвідомлення жестів і надання особливого значення жестикуляції. Відомий теоретик риторики А.Ф.Коні підкреслював: “Жести оживляють мову, проте ними користуватися треба обережно. Виразний жест (піднесена рука, стиснутий кулак, різкий та швидкий рух тощо) повинен відповідати смислу та значенню фрази чи окремого слова (тут жест діє поряд із тоном, подвоює силу мови). Надто часті одноманітні, метушливі, різкі рухи рук неприємні, приїдаються, набридають і дратують.” [12, 47-48].

Види жестів

 
Залежно від функціональних особливостей розрізняють декілька видів жестів. 
 
Описові жести дозволяють отримати про предмет або явище більш точне уявлення. Їх використовують у випадках, коли "не вистачає слів" (причини цього можуть бути різними – недостатні знання, невпевненість, підвищена емоційність, бажання зробити опис більш наочним і зрозумілим. Спробуйте дати визначення гвинтової драбини. Відчуваєте, як рука сама піднімається, щоб показати цю “гвинтову” драбину? 
 
^ Вказівні жести потрібні для того, щоб виділити щось (“відкрий те вікно”), показати його місце (“там краще знають”), черговість тощо. Ці жести виконуються кивком голови, рукою, ногою, поворотом тіла. Вони можуть мати умовний характер (“він у мене тут сидить”, “у нього тут не вистачає”). У конкретних ситуаціях вони можуть по-різному розшифровуватися (коли людина показує на годинник, це може означати – “Котра зараз година?”, “уже закінчується відведений час”, “пора йти” тощо). 
 
Виразний жест (піднесена рука, затиснутий кулак, різкий та швидкий рух тощо) повинні відповідати смислу та значенню фрази чи окремого слова (у цьому випадку жест діє поряд з тоном, подвоює силу мови). Надто часті одноманітні, метушливі, різкі рухи рук неприємні, набридають і дратують. 
 
^ Емоційні жести передають різні почуття – радість (оплески), байдужість (помах рукою), здивування (розведення двома руками), незадоволення (похитування головою), засмучення (опущена голова), сумнів і незнання (знизування плечима) і так далі. Деякі з емоційних жестів настільки часто повторюються і відомі всім, що на їх основі навіть виникли стійкі словосполучення – “бити себе в груди”, “стукати кулаком по столу”, “розводити руками”, “вдарити себе по лобі” тощо. 
 
^ Ритмічні жести спрямовані на те, щоб підкреслити логічний наголос, прискорення мови. 
 
Символічні жести – це умовні жести, які символізують певні почуття або ставлення, замінюють вербальні комунікації. Наприклад, поклін глядачам – символ вдячності за оплески; затиснуті руки, що торкаються грудей, – символ сердечного ставлення, любові актора до глядачів, ще з часів давнього Риму він відомий як жест чесності, відкритості; піднесена догори рука – символ привітання; усім відомий "поцілунок рукою" означає – я вас люблю. Перераховані символічні жести ми використовуємо часто свідомо, знаючи, що вони означають, і саме це хочемо висловити. 
 
У той же час існують символічні жести, які характеризують типові ситуації, їх ми використовуємо, не усвідомлюючи їх смислу. Зазначають: “Тіло людини виражає, хто вона, якою є нині. Бадьорою чи втомленою, натхненною або такою, що нудьгує, веселою або сумною, наповнена благодушністю, яка притягує, або запереченням, що відштовхує. Ми вибухаємо реготом або плачемо від горя, підстрибуємо від задоволення, тремтимо від гніву, який стримуємо, червоніємо від сорому, посміхаємося від тихої радості. Усе це відбувається мимовільно, незалежно від того, чи знаємо ми та чи хочемо цього, усі ці почуття приводять у рух наше тіло аж до останньої клітини... Це – природно, що ми судимо про людей за їхніми тілесними проявами... Проте джерел цієї інформації ми звичайно не усвідомлюємо. Ми не тільки не усвідомлюємо наших тілесних проявів, але майже або зовсім не можемо їх змінити. Коли ми пробуємо це зробити, зникає спонтанність, і спостерігач, який хоча б трошки розуміється на цьому, тут же зауважить надуманість і неприродність поведінки” [76, 38]. 
 
Відкритість проявляється, наприклад, у розстебнутій куртці. Така поведінка спостерігається навіть у тварин. Психолог Л.Сміт вирішив перевірити, чи справді, коли одна з тварин лягає на спину і підставляє противнику живіт (аналогічно людському – “розстебнути куртку”), інша її не буде чіпати. Він ліг і підставив свій живіт молодому вовкові, що погрозливо рухався до вченого. “Вовк помацав мій живіт зубами в типово собачих ласках і не вкусив, проте я був наляканий майже до смерті”, – розказував науковець [76, 38]. 
 
^ Захисний жест – це схрещені на грудях руки, коли вони стискують одна одну. Затиснуті кулаки при цьому свідчать про посилену захисну позицію. 
 
Працівникові служби зв’язків з громадськістю потрібно “читати” жести, які свідчать про довіру або недовіру, увагу чи неувагу аудиторії. Ось як фахівці радять інтерпретувати деякі жести, що виражають названі та інші реакції. 
 
Постукування по столу або підлозі, клацання ковпачком авторучки – це жести занепокоєння, які свідчать про втрату уваги до того, що говориться. 
 
^ Голова на руці (долоні), очі напівзакриті – людина нудьгує, втрачає увагу до співрозмовника або лектора. 
 
Машинально малює на папірці фігури, лінії – цікавість людини до інформації втрачається, процес комунікації під загрозою.  
 
^ Нахил голови набік – зацікавленість. 
 
Американські психологи зазначають: “На наших семінарах, якщо голови більшості слухачів не схилені вбік, ми знаємо, що групі нецікаво на занятті. Про це особливо корисно пам’ятати тим, хто хоче передати максимум інформації за мінімум часу. Коли слухачі “втрачають думку”, їхні голови випрямляються, плечі піднімаються, потім нахиляються, погляд починає блукати по стелі, стінах, інших людях, і, нарешті, тіло приймає позу, що свідчить про бажання вийти з приміщення. У цьому випадку лектор повинен зрозуміти, що йому невербально передають: “Досить” [76, 13]. 
 
Національні жести – це жести, які мають національний характер, тобто пов’язані з певними етнічними або національними спільнотами, їхніми традиціями, звичками, специфікою куль-турних цінностей. Вони, як правило, стосуються привітань, прощань, стверджень, запитань. Наведемо приклади деяких жестів національного характеру: в Австралії, Новій Зеландії, Великобританії два розведених пальці (вказівний і середній) і долоня, повернута від себе, означають перемогу (знак перемоги). Але якщо долоню повернути до себе, то жест означатиме “А йди ти далі”. Жителі Європи сприймають цей жест незалежно від положення долоні, як знак перемоги [12, 52]. 
 
^ Наслідувальні жести – жести інших людей, які копіюються повністю або частково (штрихами). Існує думка, що в такому випадку варто говорити не про особливий вид жестів, а про елементи творчої акторської гри, театралізації виступу. 
 
Залежно від особливостей людини жести можуть бути дуже різними Є люди, котрі не можуть обходитися без жестів, у них вони природні, іншим же жести невластиві. 
 
Оптико-кінетична знакова система, як відзначалося, містить у собі не лише жестикуляцію, але й міміку. 
 
^ Міміка – моторика обличчя, простіше сказати – вираз обличчя, який є головним показником почуттів того, хто говорить. “Ніде стільки не відображаються почуття душі, як у рисах обличчя і поглядах найблагороднішої частини нашого тіла. Ніяка наука не дає вогню очам і живого рум’янцю ланітам, якщо холодна душа дрімає в ораторові... Рухи тіла оратора завжди бувають у таємній згоді з почуттям душі, з прагненням волі, з вираженням голосу”. [12, 46]. 
 
Міміка виконує головним чином функцію показника почуттів того, хто говорить. Вважається, що найбільш важливими мімічними явищами є зморшки на лобі, очі (ступінь відкритості, направлення погляду, переведення погляду), ніс, рот, посадка голови, ступінь рухливості міміки. Зморшки на лобі бувають горизонтальними і вертикальними, вони тісно пов’язані з активністю очей і в основному ними визначаються. 
 
^ Горизонтальні зморшки утворюються при максимальному розкритті очей – при здивуванні, безпорадності, зарозумілості, гордовитості, пихатості, можуть бути пов’язані з переляком, недовірою. 
 
^ Вертикальні зморшки деякі спеціалісти називають “вольовими зморшками” або “зморшками концентрації”. Вони можуть виникати у випадку зосередженого роздуму, виконання важкої фізичної роботи, рішучості, готовності до боротьби (супроводжуються сильною напругою, стиснутим ротом), збудження, що вимагає дій, гніву, злості, лютості, переборювання внутрішнього конфлікту, у деяких інших випадках. 
 
Коли одночасно вертикальні та горизонтальні зморшки переходять одна в одну, їх називають “зморшками потреби”. Лоб виглядає як безладно зораний: це явна ознака якоїсь внут-рішньої потреби, страждань, безпорадності. Вони спостерігаються у безладних натур, у людей, що страждають (душевне горе, нестаток, турбота в меланхоліків, у розумово неповноцінних). 

Рухи, пов’язані з носом та ротом

 
Крім обличчя та очей, міміка включає  в себе і рухи, пов’язані з  носом та ротом. У цій області  виділяють такі реакції: носо-губна зморшка (“зморшка інтенсивності”), зморшка носа (“страждальницька зморшка”), “смакові” вирази, гримаси випробування, протесту, насолоди тощо. Кожна з цих реакцій свідчить про певні особливості людини і може бути джерелом інформації для співрозмовника. Наприклад, “солодкий” вираз обличчя означає приємну сентиментальність, наївну самозакоханість, марнолюбство. Гримаса насолоди – очікування задоволення, смакування якоїсь речі, цінності (при розгляданні). 

Дуже важливе значення для визначення стану людини мають куточки рота. Вважається, що навіть найменші зміни куточка рота стосовно його лінії суттєво змінюють вираз обличчя. 
 
Підняті куточки рота свідчать про позитивне ставлення до життя, жвавість і веселість. Трохи опущені вниз куточки рота свідчать про негативне ставлення до життя, певне напруження і нерадісний стан. Зовсім опущені куточки рота свідчать про горе чи сум людини. 
 
^

Особливості мімічних реакцій у  зоні рота

 
 
Ця вищезазначена, а також інша міміка може більше або менше змінюватися. 
 
Швидкість мімічних реакцій – це також показник, який дає інформацію про зміну вражень та внутрішніх переживань, про постійність, зрілість внутрішніх процесів або меланхолійність та апатію. Його також потрібно враховувати, “читаючи людину”, з якою вступаєте в контакт. 
 
Особливе значення у невербальних комунікаціях відіграють очі. І не тільки тому, що людина за їх допомогою сприймає майже 80% усіх своїх вражень, але і як орган виявлення. Їх не випадково називають дзеркалом душі. “Так, ми всі знаємо, про що йдеться, коли говоримо: м’які і ніжні чи тверді, проникливі очі, очі, які жалять, або порожні, відсутні, скляні, тупі, блискучі, блискотливі, палкі, очі радісні, збуджені, гнівні або сумні, стражденні. Ми говоримо про очі, які сміються та плачуть, і ми точно розрізняємо ніжний, ласкавий, спокусливий погляд від прохального, слизького, відсутнього, нерухомого. Погляд іншого може нас хвилювати або захоплювати, погляд може подіяти  
сильніше, ніж безліч слів” [76, 70]. 
 
^

Різний ступінь відкритості  очей

 
Різний ступінь відкритості  очей свідчить про різні психологічні стани та особливості сприйняття людини. 

•  
  Дуже широко відкриті очі — при здивуванні, при найвищій радості, при переляку, напруженому чеканні, безпорадності, наївності тощо.
•  
  Повністю відкриті очі показують відкритість буття, тобто високий рівень стриманості почуттів та розуму, загальну жвавість. Вони свідчать про жваву внутрішню роботу, мрійність, відкритість, довіру, наївність. Досвідчені свідомо “працюють” з невинно відкритими очима, що випромінюють довіру.
•  
  Повністю “заплющені” очі можуть свідчити про душевну інертність, тупість, відсутність інтересу, при перевтомі, нудності, надутості, зарозумілості, пихатості.
•  
  Звужений, або прищурений, погляд свідчить про зосередженість людини на спогадах, спостереженнях. Може свідчити про критичну переробку думки, рішучість із високою духовною концентрацією. Примружений погляд завжди наявний у проникливому погляді.
•  
  Закриті очі (без напруги) пов’язані з бажанням уникнути зовнішніх впливів, зосередитися на самому собі. Вони свідчать про ізоляцію з метою ретельного обдумування, насолоду почуттями на концерті, доповіді тощо.

 
Існують деякі інші рівні відкритості  очей або їх сполучення, які можуть інтерпретуватися певним чином і свідчити про психологічні особливості людини та про її внутрішній стан. 
 
^

Направлення погляду

 
Прямий погляд обличчя, повністю повернутого до співрозмовника, свідчить про повний, неподільний інтерес до іншого і до справи, увагу та визнання партнера, природну довіру, відкритість, готовність до прямої взаємодії. 
 
^ Погляд, направлений у невизначену даль, може бути проявом концентрації думок та інтересів на чомусь далекому. 
 
Погляд "крізь” партнера – підкреслена неувага до нього. 
 
Зведення очей, спрямованих ніби на конкретну ситуацію, – це прояв конкретного мислення, практичних установок, спостережливості. 
 
^ Погляд повз співрозмовника на якусь точку у просторі означає розмову з самим собою, направленість на себе. 
 
Погляд збоку кутками очей — відсутність повної віддачі, непомітне таємне спостереження, скепсис, недовіра. 
 
^ Погляд знизу (при нахиленій голові) свідчить про покірність, послужливість, свідомо прийняту позу стосовно зовнішнього світу, приховану ворожість і навіть агресивну готовність до боротьби і дій. 
 
^ Погляд зверху вниз (при закинутій голові) інтерпретується як почуття вищості, гордості, зарозумілості, зневаги, пошук панування. 
 
“Небесний погляд” – при нормальному положенні голови означає звернення до “високих” думок, зачарованість або спробу зобразити “високі” думки. 
 
Погляд убік — невпевненість, боязливість, скромність або боязнь, почуття вини. 
 
^