Український державний і політичний діяч Петлюра Симон Васильович (1879–1926)

ПЕТЛЮРА Симон Васильович

Український державний і  політичний діяч

Народився 17 травня 1879 р. у  Полтаві в родині візника. Закінчив духовну бурсу (духовне училище). Навчаючись у духовній семінарії, виявив великий інтерес до української  літератури й культури, за що був  відрахований із вищих богословських  курсів.

Через труднощі у працевлаштуванні змушений був поїхати з рідного  міста до Галичини. Відвідував лекції у Львівському університеті, заробляючи на життя на різних роботах.

Згодом перебрався на Кубань, де працював в експедиції, що досліджувала історію степових областей. Вивчення архівних матеріалів про самобутність козацьких традицій та розгортання  національно-визвольного руху дало поштовх до формування ідеї про визвольну  боротьбу. Активно співпрацював у  газетах «Рада», «Селянин», «Громадська  думка», був редактором газети «Слово», членом Революційної української партії (РУП), пізніше — Української соціал-демократичної  партії (УСДРП).

Переховуючись від переслідувань  поліції, в 1907 р. прибув до Петербурга. Часто бував у Києві та інших  містах України. Згодом переїхав до Москви, де брав участь у роботі нелегальних  гуртків «Кобзар» і «Громада», співробітничав у журналі «Вільна Україна», був  редактором журналу «Украинская жизнь», який виходив у Москві з 1912 р. Із початком першої світової війни був призваний в армію.

Після Лютневої революції 1917 р. організував і очолив Український  фронтовий комітет. У травні 1917 р. на І Всеукраїнському військовому  з’їзді у Києві входив до складу Всеукраїнського військового комітету, а згодом очолив його. Був міністром  у військових справах Центральної  ради, у квітні — грудні 1918 р. —  головою Київського губернського земства  і Всеукраїнського союзу земств.

За активну участь в  Українському національному союзі (УНС) і опозицію до Гетьманщини та німецько-австрійських окупаційних  військ був заарештований. У листопаді 1918 р., вийшовши із в’язниці, входив до складу організаторів уряду Директорії, а в лютому 1919 р. очолив його. Був  також обраний Головним отаманом військ Української Народної Республіки.

У боротьбі з радянською владою співробітничав з генералом  А. Денікіним, врангелівцями, польським урядом Ю. Пілсудського і країнами Антанти. Після їх поразки в 1920 р. емігрував до Польщі, а в 1924 р. — до Парижа.

20 травня 1926 р. у Парижі  був убитий емігрантом з України  Самуїлом Шварцбартом.

 

 

 

 

 

 

Петлюра Симон Васильович (1879–1926) – визначний український  громадсько-політичний і державний  діяч, публіцист.

Народився Симон Петлюра  у передмісті Полтави. Походив із давніх козацьких і священицьких родин. Початкову освіту здобув у  церковно-приходській школі, а протягом 1895-1901 рр. навчався у Полтавській  духовній семінарії, де з самого початку  брав участь у діяльності таємної  української громади, що призвело до виключення його з семінарії. Згодом він став активним членом Української Революційної Партії у Полтаві.

Під загрозою арешту виїхав на Кубань, де спершу вчителював, а згодом працював над архівами Кубанського  війська. 1903 року був заарештований  за діяльність у Чорноморській Вільній  Громаді (філії Української Революційної Партії) та співробітництво з її закордонними представництвами. Звільнений з ув’язнення «на поруки». Кілька місяців навчався на університетських курсах українознавства у Львові, якими керував М. Грушевський.

Після перетворення Української  Революційної Партії в Українську Соціал-Демократичну Революційну Партію (УСДРП) С. Петлюра, як її делегат, у 1906 р., брав участь у  з’їзді галицького осередку партії. Того ж року він виїхав до Петербургу, де працював в редакції місячника  соціал-демократичного напрямку «Вільна  Україна». Видавничі можливості в  Україні після революційних подій

1905 р. покликали його  до Києва. Тут він став працювати  секретарем газети «Рада», а в  1907-1908 рр. – співредактором органу  УСДРП «Слово». С. Петлюра також  був причетний до редагування  російськомовного журналу про  Україну «Украинская жизнь».

У 1916-1917 рр. він працював у  «Союзі Земств», який допомагав фронтові, і став його уповноваженим на Західному  фронті.

 

Ця активна діяльність С. Петлюри в громадсько-політичному  житті стала підготовчим етапом до подій Української Національної Революції і його передової ролі в цих подіях.

Навесні 1917 р. С. Петлюра був  призначений головою Українського Військового Комітету Західного  фронту і, як його делегат, взяв участь у

І Всеукраїнському з’їзді в Києві, де був обраний головою  Українського генерального військового  комітету. З утворенням Центральної  Ради С. Петлюра став її Генеральним  секретарем військових справ. Уся його енергія була спрямована тоді на створення українських збройних сил.

Восени 1917 р., не погоджуючись з політикою Уряду В. Винниченка,

\"\\"\\"\"С. Петлюра  вийшов з його складу і, виїхавши  на Лівобережжя, організував Гайдамацький  кіш Слобідської України, який  під його проводом відіграв  вирішальну роль у січні-лютому 1918 року в боях за Київ і  у ліквідації більшовицького  повстання на заводі «Арсенал»

Після гетьманського перевороту (квітень 1918 р.) С. Петлюра очолив Київське губернське земство і Всеукраїнський союз земств. На цій посаді він був  заарештований гетьманським урядом і після чотиримісячного ув’язнення переїхав до Білої Церкви, де взяв участь в антигетьманському повстанні, після чого увійшов до складу Директорії й очолив Армію УНР як її Головний отаман.

Після виїзду В. Винниченка за кордон С. Петлюра став Головою  Директорії, вийшовши з рядів УСДРП. Він очолював збройну боротьбу Армії  УНР впродовж десяти місяців за надзвичайно  важких внутрішніх і зовнішніх умов, що включали і період боротьби об’єднаних армій УНР і УГА проти більшовиків  і денікінців. Опинившись в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, Уряд УНР на чолі з С. Петлюрою 5 грудня 1919 р. виїхав за кордон, до Варшави, в  пошуках союзників. За його ініціативи український і польський уряди  підписали у квітні 1920 р. Варшавський  договір. Однак дії С. Петлюри, спрямовані на звільнення України від різного  роду окупантів, не дали бажаного результату.

\"\\"\\"\"З листопада  1920 р. С. Петлюра керував роботою  уряду УНР спочатку у Тарнові, потім у Ченстохові та Варшаві. Після того як більшовицька влада зажадала, щоб Польща видала його більшовикам, він переїхав до Будапешту, звідти – до Відня і Женеви, а наприкінці 1924 р. – до Парижу, де керував діяльністю уряду УНР і заснував тижневик «Тризуб».

Свою публіцистичну працю  С. Петлюра почав ще в 1902 р. в Літературному  науковому віснику. Тематика його статей охоплювала різні аспекти справи національного визволення української культури

(«І. Франко – поет національної  чести», «Пам’яті Коцюбинського»). Його публіцистичні праці мали  значний вплив на формування  української національної свідомості  ще в передреволюційні роки.

Перебуваючи в еміграції  у Польщі, С. Петлюра відновив свою публіцистичну діяльність, видавши  в 1923 р. брошуру «Сучасна українська еміграція і її завдання», а вже  в «Тризубі» він писав переважно  про нещодавні українські визвольні  змагання, про становище України  під владою більшовиків та завдання еміграції. Свої праці підписував власним  прізвищем, різними псевдонімами (В. Марченко, В. Салевський, І. Рокитний, О. Ряст) та криптонімами.

Із своїх принципових  безкомпромісних позицій С. Петлюра  ніколи не сходив ні як публіцист, ні як військовий, ні як політик. З іменем Симона Петлюри пов’язана збройна  боротьба українського народу за визволення з-під ворожої окупації, за свою державність (1917-1921 рр.). Був він талановитим  організатором і командувачем, який зумів згуртувати видатних і досвідчених  військових і політичних діячів. Він  передбачав значну роль української  еміграції в боротьбі за незалежність і державність України.

25 травня 1926 р. С. Петлюру  було застрелено в Парижі. Похований

С. Петлюра на цвинтарі Монпарнас у Парижі.