Шпаргалка по дисциплине "Політологія"

Головне завдання політичної теорії Аристотель бачив в тому, щоб відшукати досконалий державний устрій. Ідеальною формою держави Аристотель вважав монархію, бо вона поєднює закон, благо і насилля. Класифікація форм управління державою в «Політиці» Аристотеля здійснюється по двох критеріях: за кількістю, чисельністю правлячих осіб і здійснюваною в державі метою. Правильними формами управління державою він вважав: монархію, аристократію, політію. А неправильними – тиранію, олігархію і демократію. І хоча сам перелік форм управління державою не оригінальний, нове в теорії Аристотеля те, що є намагання звести всю багатоманітність державних форм управління до основних –  аристократії, олігархії і демократії. Їх породженням або змішуванням виступають всі інші різновиди влади. 

2. “Ідеальна держава” Платона та “Політія” Аристотеля як прообрази тоталітарного і демократичного устрою держави.

17. Головні досягнення політичної думки Нового часу.

Проблеми політичної влади і розуміння політики порушуються й у політичних теоріях Нового часу (ХУІ – ХУІІІ ст.). Остаточний розрив із середньовічними уявленнями про походження державної влади ознаменувала поява теорії «суспільного договору», яка пояснювала походження держави раціональною угодою (договором) між сувереном (правителем) та його підлеглими (населенням) з метою організації громадського порядку. Ця теорія одержала розвиток у роботах таких мислителів, як Т. Гоббс, Дж. Локк,  Жан-Жак Руссо, О. Радіщев.

На думку представників даної доктрини, що стала черговою вихідною точкою для розуміння політики в новій системі суспільних відносин, держава виникає як продукт свідомої творчості, як результат раціонального договору, котрий укладають люди, які знаходилися до цього в «природному», первісному стані.

ХІХ ст. характеризується появою нових наукових підходів до трактування політики, що зумовлюється серйозними змінами в суспільному житті Європи, пов’язаними з переходом від традиційного до індустріального типу суспільства: появою нових економічних відносин, ускладненням соціальної структури суспільства, виникненням різних ідеологічних течій, введенням масового виборчого права, формуванням політичних партій тощо.

Осмислення нового змісту політики знаходить своє відображення в роботах французьких соціологів Огюста Конта та Еміля Дюркгейма, англійського вченого Герберта Спенсера та ін. Політика стала сприйматися не як сукупність певних засобів і методів завоювання і утримання влади, а як особливий вид суспільних відносин, сфера інтеграції або сфера боротьби індивідів, груп, спільностей. В межах такого розуміння політики виникають два основних підходи до її визначення – нормативний (політика як засіб забезпечення цілісності суспільства) і конфліктологічний (політика як механізм врегулювання конфліктів).

20.Політична ідеологія: поняття, функції, суспільна роль. Типи ідеологічних доктрин.

21. Лібералізм та неолібералізм.

Лібералізм  ( від лат. Liberalis – вільний)  сформувався наприкінці  17-початку 18 століття як ідеологія  людей, які краще за владу знають, що їм потрібно – наперед всього, ліквідація соціально-політичної залежності від держави та  станових  привілеїв. В його основі лежать роботи Ш. Монтеск'є, Д. Локка, Т. Гоббса, А. Сміта, Т.  Джефферсона та інших. Економічною основою лібералізму стали роботи А. Сміта, Д. Рікардо, які виступали за природнє право – за повний простір приватной іниціативи. Це право породило інши економічні права – необхідність вільного ринку, дії закону конкуренції. Політичні права повинні доповнювати і охороняти первинні природні права. Засновники. лібералізму  віддавали пальму первинності громадянському суспільству, а не державі. Економічна свобода є базою політичної і цивільної свободи.

Основні ідеї неолібералізму.В основу неолібералізму покладені ідеї англійського економіста Д. Кейнса. Серед неолібералів – Ф. Хайєк, Дж. Гелбрейт, Р. Даль, Ф. Д. Рузвельт. Зміст їх новаций міститься в наступному: доктрина природних прав людини передбачає механизм вільного ринку, але за активної регулюючої ролі держави з метою підтримки сприятливих умов для конкуренції. Максимально необхідні політична і духовна свобода громадян, звільнення особи від колективного контролю, пріоритет прав людини перед інтересами соціального слою, класу, держави, свобода політичного вибора.

23. Консерватизм і неоконсерватизм. консеватизм -  це політична ідеологія, яка орієнтується на збереження, підтримання існуючих форм економічного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей. Вперше термін “консерватизм” був вжитий французським письменником Ф. Р. Шатобріаном для позначення ідеології аристократичних прошарків населення під час Великої Французської революції. Основними ідеями класичного консерватизму є: визнання обмежених можливостей людського розуму у пізнанні суспільства та недосконалість людської природи; в економічній сфері акцент робиться на розвиток приватного підприємства, недоторканість, святість приватної власності; в політичній сфері основним завданням державної влади  є підтримка законності та правопорядку в суспільстві; 

У 70-х рр. ХХ століття виникає неоконсерватизм. Неоконсерватизм є потужною ідеологією в багатьох державах: до нього належать республіканці у США, торі у Великобританії, голісти у Франції, християнські демократи у Італії, ФРН . Він сформувався на базі протистояння неоліберализму і соціалізму – їх цінностям вони противопоставили свої – авторітет влади, необхідність громадянської стабільності, соціальний контракт та солідарність, сусідську взаємодопомогу. Неоконсерватизм сприйняв ідею про можливість раціонального аналізу суспільства. Він поєднує в собі  дві основні риси: повагу до ідей класичного лібералізму з його ідеєю вільного індивіду і традиційну для консерватизму ідею цінності релігії, сім’ї, закону, традицій тощо.  Признаючи в принципі необхідність втручання держави в економіку, консерватори потребують обмеження такого втручання. Антиэтатизм є визначальною рисою ідейно-політичних установлень неоконсерватизму.

25. Фашизм та неофашизм. Теоритичні засади.

Фашизм  сформувався в 20-30-х рр. ХХ століття в Італії, його різновид – націонал-соціалізм існував в  Германії. Ця течія орієнтована на свідому побудову тоталітарного суспільства. З точки зору фашизму моральний занепад суспільства в період Великої депресії є породженням ліберальних систем.  Зруйнувати протиріччя ліберальних і консервативних систем і знищити ліву соціалістичну ідеологію могла лише сильна держава і «нова людина в новому ладі», спираючись на ідею національної виключності.  Теоретичною основою фашизму були роботи Ф. Ніцше, О. Шпенглера, Д. Жентіле. В філософських трудах цих авторів розроблялись ідеї про необхідність сильної влади, а також популярні ідеї соціалізму щодо необхідності вирівнювання майнової і соціальної нерівності. Фашизм визнає авторитарний тип влади з сильною фігурою вождя. Практичне втілення ці ідеї отримали в політичних режимах, які очолили Б. Муссолини й А. Шилькгрубер (Гітлер). Теоретичною підставою існування тоталітарних фашистських режимів є ідеї расизму та елітаризму. Фашизм висунув ідею переваги однієї нації над іншими. Він затверджував пріоритетне становище однієї раси, що є культуроутворюючою - аріїв (німці, шведи, датчани).

Неофашизм (грец. neos — новий, fascio — пучок, в´язка) — різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.

Найважливіші відмітні риси всіх неофашистських політичних плинів і організацій - войовничий антикомунізм і антисоветизм, крайній націоналізм, расизм (відкритий або більш-менш прикритий), критика з ультраправих позицій буржуазних урядів (навіть самих консервативних), що діють у рамках буржуазної парламентської системи; застосування насильницьких, терористичних методів політичної боротьби. Політичні й ідеологічні позиції неофашизму відбивають настрої й інтереси найбільш реакційних елементів буржуазії.

28.Політична система суспільства – сутність, структура.

політична система суспільства являє собою сукупність державних органів, політичних партій і громадських організацій, правових і політичних норм, політичної культури й ідеології, історичних традицій і політичних відносин, характерних для певного типу суспільства і  політичного режиму. Рівні політичної системи. Будь-яка політична система складається з трьох рівнів різного набору елементів. На вищому рівні (мегарівень) політична система складається з центрального апарата влади, політичних партій, масових рухів, політичної опозиції, суспільних асоціацій, засобів масової інформації. В демократичних державах крім трьох гілок влади суб'єктами політики також є різного роду еліти і приховані політичні структури – лобісти, парламентські фракції, центри політичних досліджень, закулісні неурядові організації.

Політичні системи середнього рівня (мезорівень) утворені апаратами керування і виборної влади на рівні регіонів – це муніципалітети і ради різних рангів, ієрархії різних політичних і суспільних структур, правові установи й інші інститути, за допомогою яких організується політична соціалізація громадян. На цьому рівні формуються самі численні і впливові учасники політичного процесу – регіональні апарати і їхні лідери, земляцтва, тіньові корпоративні структури неполітичного характеру, що впливають на реальних суб'єктів політики.

Нижчий рівень (мікрорівень) характеризується масовою участю громадських організацій і соціальних груп у політичній діяльності. Тут формуються вимоги-чекання, складається суспільна думка і політична культура, тобто це живе  середовище, яке по-своєму впливає на вигляд політичної системи в цілому.

29.Типологія політичних систем.

В кожній країні складається своя політична система, формування якої залежить від багатьох факторів. Разом з тим, порівняльний аналіз на основі різних критеріїв дозволяє виділити їхні загальні риси і класифікувати політичні системи по типовим групам. По характеру взаємин із зовнішнім середовищем політичні системи підрозділяються на відкриті і закриті. На початку ХХ століття при аналізі суспільних структур панували два теоретичних підходи. У марксистській теорії в якості критеріїв аналізу суспільно-економічних формацій у цілому, і політичних систем, зокрема, висувалися спосіб виробництва і спосіб поділу матеріальних і духовних благ. В залежності від політичного панування означеного класу виділялися рабовласницькі, феодальні, буржуазні і соціалістичні політичні системи. М. Вебер на основі таких критеріїв як форма і спосіб володарювання еліти над широкими масами виділив традиційні, харизматичні і раціональні політичні системи.  Прогресивний розвиток політичних систем від простих авторитарних до легітимних раціональних демократій  характерний для індустріальних суспільств.

Французький політолог Ж. Блондель запропонував групувати політичні системи по змісту і формам правління: ліберальні, які засновані на принципі індивідуальних свобод; авторитарні-радикальні, які засновані на принципі соціальної рівності; традиційні з нерівномірним розподілом матеріальних і соціальних благ; популістські, націлені на псевдорівність соціальних груп; авторитарні-консервативні, котрі зберігають сформовану нерівність.

По класифікації Г. Алмонда, що виходить із критеріїв соціополітичної культури і рольової структури (характеру взаємодії між собою різних політичних інститутів), політичні системи поділяються на чотири основні категорії: 1) англо-американську; 2) європейську континентальну; 3) доіндустріальну або частково індустріальну; 4) тоталітарну.

30. Політичний режим – сутність, типи.

політичний режим – це певний для даної держави спосіб з'єднання політичної влади і суспільства, який за допомогою конкретних засобів, методів, ідеологічних або релігійних цінностей формує певний тип політичної культури.

В залежності від співвідношення владних повноважень різних елементів політичної системи прийнято виділяти різновиди авторитарного, тоталітарного і демократичного режимів. Типи авторитарних режимів. Автократія (від грец. autikrateia – самовладдя, необмежена влада однієї групи). Авторитарний режим – це необмежена влада одного або декількох осіб, якої-небудь партії або частини політичної еліти. Тоталітарний політичний режим – це форма володарювання політичної сили (партії), що за допомогою держави й ідеології прагне установити в закритому суспільстві систему всеохоплюючого контролю над життям суспільства в цілому, а також керувати свідомістю і соціальним поводженням окремої особистості. Словосполучення „демократія” прийшло у сучасний язик з Древньої Греції і в перекладі з грецької означає  „демос” - народ, „кратос” – влада, або  народовладдя. Демократичні державні форми організації суспільства були дуже поширені в античний період в Греції та на різних історичних відрізках часу у інших народів. Сучасні демократичні режими базуються на політичних ідеях Нового часу , епохи Просвітництва  і ліберальних концепціях періода буржуазних перетворень.

Демократичний політичний режим  має декілька істотних рис. По-перше, в його основі лежить принцип чесних і періодичних перегонів, до участі у яких допускаються всі лиця, що мають право голосу. Перегони можуть бути і нечесними, якщо одна з політичних сил має більше важелів впливу на механізм перегонів і на формування політичних симпатій виборців. По-друге, влада формується по результатам перегонів.  Недостатньо регулярно проводити вибори, повинен бути механізм зміни владних лиць. По-трете,  демократія спирається на думку більшості, але це недостатня умова. 

44. Теорії походження держави. Існує багато теорій, які з різних позицій аналізують причини виникнення держави.  Ми розглянемо тільки деякі з них. 

1. Теологічна теорія  пояснює походження держави Божою волею. Вся влада від бога і монарх – це його намісник на землі. Звідси виводиться залежність держави від релігійних організацій і діячів, покора населення державній владі. Представники цієї теорії – ідеологи релігій Стародавнього Сходу, католицької церкви, ісламу. 2. Патріархальна теорія – пояснює походження держави розвитком сім’ї, де абсолютна влада правителя є продовженням влади батька. Р. Філмер пояснював, що держава виникла внаслідок механічного об’єднання родів в племена, племен в держави при збереженні принципу патріархальної влади, що здійснюється від імені всіх і для загального блага.