Типологія політичних систем сучасності

Типологія політичних систем сучасності

Система відповідно до найпоширенішого  ЇЇ розуміння — це «сукупність  елементів, що перебувають у відносинах і зв'язках один із одним, яка утворює  певну цілісність, єдність.

Ще Платон виокремлював серед  давньогрецьких міст-держав монархію, аристократію, тимократію, олігархію, демократію і тиранію, вважав кожну  наступну з цих форм гіршою за попередні. Арістотель залежно від кількості  правителів у державі та мети, яку  вони переслідують, називав три правильні  форми правління — монархію, аристократію і політію і три неправильні  — тиранію, олігархію і демократію.

У марксизмі основним критерієм  класифікації політичних систем виступає суспільно-економічна формація, економічний  базис суспільства. Відповідно до цього  критерію виокремлюються політичні  системи рабовласницького, феодального, капіталістичного і соціалістичного  суспільства.

Класифікація політичних систем може базуватися й на виокремлених М. Вебером трьох типах легітимності політичного панування — традиційному, харизматичному і легальному. Відповідно до цих типів існують політичні  системи з традиційним, харизматичним  чи легальним типами легітимності влади. У політичних системах традиційного типу легітимність влади ґрунтується  на стійкому переконанні у непорушності традицій і необхідності підкорення правителям, які здійснюють владу  згідно з традиціями. У системах з харизматичним типом політичного  панування основою легітимності влади е віра у виняткові особисті здібності правителів, що об'єднуються  поняттям «харизма». За легального типу легітимності влада в політичній системі ґрунтується на переконанні  мас у тому, що правління здійснюється на законних підставах і найкращим  чином.

Оригінальну типологію політичних систем запропонував Г. Алмонд. Залежно  від особливостей політичної культури і характеру взаємодії різних політичних інститутів він розрізняв  чотири типи політичних систем: англо-американський; континентально-європейський; доіндустріальний або частково індустріальний; тоталітарний.

Англо-американський тип  політичної системи склався у  Великобританії, США, Канаді, Австралії, деяких інших англомовних країнах. Для нього характерна гомогенність (однорідність) політичної культури, яка  полягає в тому, що політичні цілі й засоби їх досягнення, основні  політичні цінності поділяє більшість  членів суспільства. Громадяни й  політичні еліти толерантні одні до одних. Тут оптимально реалізується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки, чітко  визначено їхні функції. Багатоманітність соціальних інтересів представлена в політичній системі незалежними  політичними партіями, групами інтересів, засобами масової інформації, які функціонують на демократичних засадах. Політичні системи цього типу стабільні, ефективні і здатні до саморегулювання.

Континентально-європейський тип політичної системи притаманний  передусім таким країнам, як Німеччина, Італія, Франція. Він характеризується співіснуванням і взаємодією в політичній культурі елементів старих і нових  культур, політичних традицій і форм політичної діяльності. Політичні партії вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм, однак виступають не лише з різних, а й із протилежних  ідеологічних позицій, які знаходять  підтримку в суспільстві. Змішаність, фрагментарність культури зумовлює політичну нестабільність у суспільстві  й може призводити до суттєвих змін політичної системи, як це сталося в  Італії та Німеччині у 20—30-ті роки XX ст.

У багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки існує  доіндустріальний або частково індустріальний тип політичної системи. Він також  характеризується неоднорідністю політичної культури, проте ця неоднорідність суттєво відрізняється від змішаної культури країн континентальної  Європи. Насамперед тим, що є сумішшю  різноманітних і нерідко несумісних елементів — західних і східних, традиційних і сучасних цінностей, племінних, національних, расових, релігійних особливостей тощо. Труднощі комунікації  і координації, різко відмінні політичні  орієнтації, слабка диверсифікація ролей  усіх ланок системи зумовлюють її політичну нестабільність і необхідність застосування насильства у здійсненні влади.

Тоталітарний тип політичних систем утвердився у фашистській  Італії, нацистській Німеччині, франкістській  Іспанії, СРСР, соціалістичних країнах  Центральної і Східної Європи й донині зберігається у країнах  соціалізму (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Куба). Він характеризується високим  ступенем однорідності політичної культури і єдності суспільства, соціальної і політичної активності громадян, який досягається недемократичними методами й засобами, головними з  яких є тотальний ідеологічний вплив  і насильство.

Одним із основних у сучасній політології є поділ політичних систем залежно від типу політичного  режиму на демократичні, авторитарні  й тоталітарні.

Демократичні політичні  системи є плюралістичними. Політичні  партії і групи інтересів представляють  та узгоджують у них усю багатоманітність соціальних інтересів. Влада ґрунтується  на демократичних принципах і здійснюється як безпосередньо самим народом, так і його уповноваженими в різних формах прямої і представницької демократії.

Певні елементи демократизму притаманні й авторитарним політичним системам; у них можуть функціонувати  партії та інші політичні об'єднання, проводитися вибори до представницьких  органів влади, існувати певною мірою  незалежні засоби масової інформації тощо. Однак при цьому заперечується  поділ державної влади, реальні  важелі управління державою і суспільством зосереджуються в руках однієї особи  або групи осіб, які очолюють виконавчу  владу і вдаються до насильства.

Тоталітарні політичні системи  характеризуються одержавленням усіх сфер суспільного життя, запереченням багатопартійності, зрощенням апарату  єдиної правлячої партії з державним  апаратом, зосередженням державної  влади в руках вищого партійного керівництва, яке контролює діяльність усіх елементів політичної системи, здійснює владу як з допомогою  всеосяжного ідеологічного впливу на суспільство, так і з використанням  насильства, у тому числі в його крайніх формах — масових репресій, фізичного знищення політичних суперників, переслідування інакомислення тощо.

Існують також інші типології  політичних систем. Так, за характером взаємодії з навколишнім середовищем  розрізняють відкриті політичні  системи — ті, що мають динамічну  структуру й широкі взаємозв'язки з навколишнім середовищем, і  закриті, які вирізняються жорстко  фіксованою структурою і відсутністю  таких взаємозв'язків. Відповідно до цього поділу демократичні політичні  системи вважаються відкритими, а  недемократичні — закритими.