Типологія політичних конфліктів

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ »

 

КАФЕДРА СОЦІАЛЬНИХ ТЕОРІЙ

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

з політології

на тему: «Типологія політичних конфліктів»

 

 

 

 

 

 

                                                              Студента II курсу II потоку 2 групи

                                                                 

Факультету адвокатури

                                                                       

Хомина Ігоря Вікторовича

 

Керівник:

 

                                                              Милосердна Ірина Михайлівна

                                                              

                                                              ас. кафедри соціальних теорій

    

 

                                               

 

 

 

Одеса – 2013

Зміст

Вступ………….………………….……………………….…………………….……3

Розділ I. Поняття та сутність політичного конфлікту, його основні теоретико-історичні положення………………………………………...………..5

Розділ II. Типологія політичних конфліктів……………………….………… 13

Розділ III. Способи й методи регулювання політичних конфліктів………..19

Висновки.………………….………………….………………….…………… .….25

Список використаної літератури.………………….………………….…. ……27

 

ВСТУП

Вивчення конфліктів є  одним з головних завдань політології, а управління ними належить до найважливіших умов забезпечення соціально-політичної стабільності всередині країни та на міжнародній арені. Актуальність теоретичних і практичних аспектів цього поняття зумовлена загостренням різнопланових конфліктів в Україні та в інших посткомуністичних країнах, необхідністю фундаментального вивчення суспільно-цивілізаційних і ненасильницьких форм їх регулювання. Позаяк вони є природним явищем суспільного життя, вивчення конфлікту в суспільному розвитку, методів соціального управління, гармонізації суспільних відносин зумовило виникнення конфліктології як самостійної галузі знань на межі соціології, політології, політичної психології.

Сьогодні суспільні науки під конфліктом розуміють зіткнення інтересів, дій, поглядів, позицій як окремих осіб, що володіють достатньою значущістю у сфері політики, так і цілих соціальних груп.  Завдання вивчення значущості конфлікту для суспільного розвитку, соціального управління, гармонізації суспільних стосунків створили передумови для виникнення самостійної галузі знання на стику соціології, політології і політичної психології, званою «конфліктологія». Один з найважливіших її розділів орієнтований на дізнання закономірностей виникнення і запобігання розвитку і вирішенню політичних конфліктів щоб уникнути розколів, конфронтації і безвиході, ведучих до озлоблення, нетерпимості і насильства. Найважливіша проблема сучасної конфліктології полягає в прогнозуванні неминучості конфлікту і в пошуку шляхів зниження їх негативних наслідків, якщо вони виникли як наслідок боротьби протилежностей у фазі її крайнього об'єктивного загострення.  
Сучасна соціологічна і політична конфліктологія істотно доповнює концепцію демократичного суспільства теорією і політичною технологією запобігання конфлікту, а також його використання на користь розвитку і вдосконалення політичних і суспільних стосунків. 

 

Розділ I. Поняття та сутність політичного конфлікту, його основні теоретико-історичні положення.

Історія суспільства є безперервним змаганням одних людей з іншими, одних груп з іншими за задоволення певних інтересів. Ще Т. Гоббс зауважував, що людина від природи є істотою егоїстичною, через що й задовольняє потреби у боротьбі із собі подібними, а людство приречене на війну всіх проти всіх.

Конфлікт як соціальне  явище вперше був проаналізований  в роботі шотланського економіста та філософа XVIII ст. А. Сміта «Дослідження про природу і причини багатства народу». В основі конфлікту, вважав А. Сміт, лежить поділ суспільства на класи і економічні змагання, які розглядаються ним як дуже важлива рушійна сила суспільства.

У науковій думці XX ст. співіснують  дві парадигми ― функціоналістська і конфліктологічна. Функціоналісти (Е. Дюркгейм,  Г. Спенсер, Т. Парсонс, В. Парето та ін.) наголошують на важливості внутрішньої гармонії та упорядкованості суспільства. Для того, щоб суспільство продовжувало існування, усі його спеціалізовані інституції мають гармоніювати одна з одною. Т. Парсонс вважає, що суспільство завжди прагне стану «абсолютної рівноваги», а конфлікти ― явище аномальне, своєрідна «хвороба» суспільства.

Прихильники конфліктологічного підходу (Л. Козер, Дж. Рекс, Р. Дарендорф та ін.) розглядають конфлікт як явище цілковито нормальне й неминуче у суспільстві, розділеному на класи, які мають неоднакові ресурси. Л. Козер         обґрунтовував ідею позитивної функції конфлікту, який є своєрідним страхувальним клапаном системи, котрий дозволяє приводити соціальний організм у відповідність до умов, що змінюються. Конфлікт Л. Козер визначав як «боротьбу за цінності та обмежені ресурси, статус і владу, у якій завданням опонентів виступає нейтралізація, обмеження або знищення свого супротивника». Причини конфлікту, на його думку, полягають в існуючій у суспільстві системі розподілу, і чим більше незаможні групи суспільства сумніваються у законності існуючого розподілу, тим більша ймовірність їхнього бажання викликати конфлікт. Також виникненню конфліктів сприяє можливість у суспільстві вільно висловлювати незадоволення в межах існуючого суспільного ладу. Чинниками, які визначають гостроту конфлікту, на думку Л. Козера, є:

• жорсткість соціальної структури;
• рівень емоцій, які викликають конфлікт;
• ступінь усвідомлення конфліктуючими групами своїх інтересів.

Дослідник вважає, що конфлікти  сприяють виявленню реальних проблем, що стоять перед конфліктуючими групами, і не вирішуються суспільством. Розв'язання цих проблем сприяє інтеграції цілого суспільства або певних його частин, тобто конфлікти зміцнюють суспільство. Усі конфлікти Л. Козер поділив на «дійсні» та «уявні». «Дійсні» виникають через невиконання вимог всередині певних відносин або об'єднання та через наявність прагнень перемогти у окремого опонента. «Уявні» конфлікти не викликаються протилежними цілями, а лише передбачають зменшення напруження в суспільстві чи окремій його частині.

Одним із найрадикальніших представників сучасної конфліктології є німецький соціолог і політичний діяч Р. Дарендорф. Він вважає, що конфлікти є «всюдисущими», бо кожне суспільство спирається на примушення одних членів спільноти іншими. Антагонізм викликається відмінністю інтересів, нерівністю соціальних позицій. Суспільства розрізняються не за наявністю чи відсутністю конфліктів, а за ставленням до них з боку влади. «Той, хто вміє справлятися з конфліктами шляхом їх визнання й регулювання, той бере під свій контроль ритм історії. Той, хто втрачає таку можливість, дістає цей ритм собі у супротивники». Р. Дарендорф розрізняв соціальну та політичну революцію: соціальна революція – це фундаментальна трансформація структур суспільства, яка вимагає тривалого часу, а політична революція - це швидка поверхова зміна можновладців шляхом насильницьких дій.

Дж. Бертон бачить витоки конфлікту в утисненні (чи неадекватному задоволенні) людських потреб, які утворюють особистість як суб'єкта соціального процесу. Тому реальне розв'язання конфлікту вимагає виявлення тих потреб, які виявляються утисненими.

Конфлікт, на думку Г. Зіммеля, – універсальне явище. Єдина і гармонійна група або суспільство взагалі немислимі, а якщо вони і виникали б, то таке суспільство «святих», не володіючи механізмом саморозвитку і не піддаючись впливу імпульсів, які створювали б зміни, виявилося б нежиттєздатним. Отже, конфлікт розглядається Г. Зіммелем як необхідний аргумент розвитку суспільства.

Найбільш істотна відмінність  політичного конфлікту від інших  соціальних полягає в тому, що задіяні  в ньому суб'єкти (особи, групи, еліти, держави) протистоять одне одному з  головного базового приводу —  влади, її поділу чи оволодіння нею.

Об'єктом політичного  конфлікту є державна влада, предметом  — боротьба за володіння нею, устрій державних інститутів; політичний статус соціальних груп; цінності, символи, які  є базою політичної влади.

За радянських часів конфлікт тлумачили як вищу стадію розвитку протиріч, поділяючи їх на антагоністичні, властиві «експлуататорському» ладові, та неантагоністичні, притаманні соціалістичному суспільству. Наукова неспроможність цього підходу полягає не тільки в тому, що «соціалістичні» конфлікти були часто гострішими від «капіталістичних», а в твердженні про можливість існування суспільства або цілком безконфліктного, або з незначними локальними конфліктами.

Більшість сучасних політологів  вважають, що політичні конфлікти  відіграють позитивну роль у суспільному  житті, бо вони сигналізують суспільству  і владі про існуючі суперечності, розбіжність позицій громадян і  стимулюють дії, здатні поставити ситуацію під контроль. Дестабілізація влади  і дезінтеграція суспільства  виникають не тому, що існують конфлікти, а через невміння врегулювати  політичні суперечності чи елементарне  ігнорування їх.

Політичний конфлікт, як і будь-який соціальний, має об'єктивний і суб'єктивний аспект. Об'єктивний аспект — це суперечність між політичним суспільством як єдиною системою і нерівністю індивідів і груп, що відбито в ієрархії політичного статусу. У цьому — джерело і основа політичного конфлікту.

Суб'єктивний аспект політичного  конфлікту виявляється у такий  спосіб:

— як суб'єкти усвідомлюють об'єктивні суперечності в певній сфері життя, що є джерелом конфлікту;

— як оформлені та організовані конфліктуючі сторони, адже політичний конфлікт — це завжди організований  конфлікт;

— чи має конфлікт нормативно-ціннісний  вимір.

Політичний конфлікт —  зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб'єктів політики в їх прагненні  реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед із боротьбою  за здобуття влади, її перерозподіл, зміну  свого політичного статусу, а  також з політичними перспективами  розвитку суспільства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ II. Типологія політичних конфліктів.

При класифікації політичних конфліктів найчастіше користуються такими критеріями, як причини їх виникнення та характер походження.

На основі першого критерію — причин виникнення — все розмаїття  конфліктів можна поділити на дві  великі групи:

1) об'єктивні конфлікти,  тобто такі, які виникають внаслідок  соціальне обумовленої діяльності  людей, незалежно від їх волі;

2) суб'єктивні конфлікти,  тобто такі, що пов'язані з індивідуальними  та груповими психологічними  особливостями окремих індивідів  та їх спільнот як суб'єктів  конфлікту.

За цим же критерієм  конфлікти можуть поділятися на:

1) справжні, тобто такі, що викликані насправді існуючими суперечностями;

2) несправжні (false — «хибний»), тобто такі, що виникають без  реально існуючих причин, їх можуть  замінювати помилкові уявлення  контактуючих сторін щодо їхніх  намірів і цілей.

Досить коректною і  ефективною може бути класифікація конфліктів за таким критерієм, як джерела їх виникнення. За цим критерієм їх можна поділити на три великі групи: конфлікти інтересів; конфлікти  цінностей; конфлікти ідентифікації.

Конфлікти інтересів пов'язані  з протиборством (і водночас, узгодженням) найрізноманітніших інтересів, зокрема  індивідуальних, корпоративних, групових (інтереси соціальних, етнічних, релігійних та інших спільнот), національних (загально-суспільних), державних, вселюдських та ін. Йдеться, зокрема, про забезпечення власної безпеки, створення сприятливих умов для самовизначення, розвитку і самореалізації та ін.

Конфлікти цінностей — це зіткнення (водночас співіснування, взаємовплив і взаємозбагачення) етнічних, національних (загально-суспільних) та вселюдських цінностей, зокрема ціннісних парадигм, ціннісних орієнтацій, способів життя та ін. Щодо політичних цінностей, то йдеться про зіткнення різних політичних ідеологій, типів політичної свідомості та політичного мислення, політичних ідеалів і цілей, політичних традицій і символів, зразків політичної культури та поведінки.

Конфлікти ідентифікації (які  заслуговують також назви конфлікти  «лояльності») — це суперечності, що виникають перед людиною, яка  намагається ідентифікувати (ототожнити) себе з тією чи іншою спільнотою (соціальною, етнічною, національною, релігійною та ін.), а часто і з кількома з них, з ідейно-політичною течією. Особливої гостроти цей тип конфліктів набуває в «глибокорозділених суспільствах» (deeply divided societies), тобто в багатонаціональних, поліетнічних, поліконфесійних і  посттоталітарних державах. Тут людина, з одного боку, отримала право, а  з іншого, вимушена (в силу різних обставин) визначати свою приналежність  до тієї чи іншої спільноти та демонструвати  їй свою лояльність, а часто і  відданість.

За другим критерієм —  характером походження — конфлікти  поділяють на:

1) реальні, тобто реально  існуючі конфлікти;

2) вигадані, тобто такі, що  в дійсності не існують, їх  можуть вигадувати певні сили, зацікавлені в тому, щоб між  кимось чи чимось виник реальний  конфлікт;

3) спровоковані, тобто такі, що були штучно викликані однією  з конфліктуючих сторін або  «третьою стороною»;