Шляхи вдосконалення управління діяльністю підприємства з іноземними інвестиціями на українському ринку

Одна  з найбільш поширених форм залучення  прямих інвестицій в українську економіку  – це створення підприємств з  іноземними інвестиціями (колективна).

На думку  українського вченого Радченка В.В., підприємство з іноземними інвестиціями – це «підприємство (організація) будь – якої організаційно – правової форми, створене відповідно до законодавства  України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить  щонайменше 10%. Підприємство набирає  статусу підприємства з іноземними інвестиціями від дня зарахування  іноземної інвестиції на його баланс» [37, с.24].

Особливості правового становища  підприємств з іноземними інвестиціями визначаються статтями 116, 390-400 ГК, Законом  України від 19.03.1996 р "Про режим  іноземного інвестування" (ст. 1 - щодо визначення понять "іноземні інвестори", "іноземні інвестиції", "підприємство з іноземними інвестиціями", ст. 2 "Види іноземних інвестицій", ст. 4 "Об'єкти іноземного інвестування", ст. 7 "Правовий режим інвестиційної  діяльності", ст. 13 "Державна реєстрація іноземних інвестицій", ст. 16 "Організаційно-правові  форми підприємств з іноземними інвестиціями"), а також низкою підзаконних нормативно-правових актів, зокрема:

• Положенням про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій", затв. постановою Кабінету Міністрів України від 07.08.1996 p.;
• Постановою Кабінету Міністрів України від 07.08.1996р. "Про порядок видачі, обліку і погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього манна";
• Постановою Кабінету Міністрів України від 05.09.1996 р. "Про затвердження Порядку визначення продукції власного виробництва підприємств з іноземними інвестиціями";
• Постановою Кабінету Міністрів України від 12.12.2002 р. № 1855 "Про допущення товарів до переміщення через митний кордон України в режимі тимчасового ввезений (вивезення)";
• Правилами здійснення переказів іноземної валюти за межі України за дорученням фізичних осіб та одержання фізичними особами в Україні переказаної їм із-за кордону іноземної валюти та про внесення змін до нормативно-правових актів Національного банку України: Затв. постановою Правління 1ІБУ від 17.01.2001 р. № 18та ін.

Відповідно  до Закону України іноземними інвесторами визнаються суб'єкти – нерезиденти, які проводять інвестиційну діяльність на території України, а саме:

• юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншої, ніж Україна, держави;
• фізичні особи – іноземні громадяни, які не мають постійного   місця проживання в Україні та не обмежені у дієздатності;
• іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові організації;
• інші іноземні суб’єкти інвестиційної діяльності, які визнаються такими відповідно до законодавства України.

Іноземні  інвестори стають учасниками інвестиційних  правовідносин лише за умови здійснення ними на території України інвестиційної  діяльності (ст. 1 Закону України "Про  режим іноземного інвестування").

Залежно від мети діяльності будь-який інвестор (юридична особа), що здійснює свою інвестиційну діяльність на території  відповідної країни, належить до однієї з двох категорій (які в свою чергу  діляться на організаційно – правові  форми)  - комерційної організації  або некомерційної організації, як визначив в свої дослідженнях Радченко В.В. (рис. 1.1).

Рис. 1.1 – Організаційно - правові форми юридичних осіб що

здійснюють інвестиційну діяльність [37, с.74]

Діяльність комерційної організації спрямована на отримання прибутку, що є її основною метою. Некомерційна організація не ставить за мету отримання прибутку і не розподіляє його між учасниками. У структурі чисельності підприємств України приблизно 80% становлять комерційні організації, некомерційні - 20%.

Підприємства можуть бути в державній, муніципальній власності, у власності  громадських організацій, у приватній, змішаній, у тому числі й з іноземною участю.

Організаційно-правові форми суб'єктів  господарювання залежать насамперед саме від форм власності - державної, приватної, колективної та змішаної. Відповідно до цього існують приватні, державні та колективні або спільні підприємства. Останні створюються шляхом об'єднання майна, що перебуває у власності фізичних та юридичних осіб. При цьому майно може належати на праві спільної власності (пайової або спільної) одночасно кільком особам незалежно від форми власності, що веде до утворення різноманітних господарських товариств. Вони можуть бути створені або на грунті спільного володіння майном (кооператив, товариство, партнерство), або на основі колективного володіння (акціонерне товариство, колективне підприємство, спільне підприємство, орендне тощо). Залежно від форми організації господарської діяльності розрізняють підприємства та об'єднання.

Так, відповідно до рисунку 1.1 всі існуючі  некомерційні організації (підприємства) можуть бути підприємствами з іноземними інвестиціями.

Іноземним інвестором (юридичною особою, відповідно) є організація або, найчастіше, корпорація, яка має у власності, господарському веденні або оперативному управлінні відособлене майно і  відповідає за своїми зобов'язаннями цим  майном, може від свого імені набувати й здійснювати майнові та особисті немайнові права, нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у  суді. Окремими видами діяльності, перелік яких визначається законом, юридична особа може займатися тільки на підставі спеціального дозволу (ліцензії). Правоздатність юридичної особи виникає в момент його створення і припиняється в момент завершення його ліквідації.

Юридична особа (інвестор) підлягає державній реєстрації в органах юстиції в порядку, визначеному законом. Фірмове найменування включається в єдиний державний реєстр юридичних осіб. Юридична особа вважається створеною з моменту його державної реєстрації.

Вона діє на підставі або статуту, або установчого договору і статуту, або тільки установчого договору. В засновницьких документах юридичної  особи повинно бути визначено  його найменування, місцезнаходження, порядок управління діяльністю, а також міститися інші відомості, передбачені законом. Інвестор набуває цивільні права і приймає на себе громадянські обов'язки, здійснювані через його органи.

Також, в  своєму навчальному посібнику «Міжнародні  інвестиції: Теорія та практика бізнесу  ТНК» Олександр Рогач зазначив, що найчастіше інвесторами виступають міжнародні корпорації (це компанії, що здійснюють міжнародні трансакції (переміщення  виробництва за кордон)). Величезні  економічні ресурси найбільших компаній дозволяють їм здійснювати всесвітню  виробничо – фінансово - комерційну діяльність. Основною формою міжнародних  корпорацій є транснаціональні компанії (ТНК) які мають і контролюють  підрозділи за кордоном, займаються виробничою, науково – технічною, комерційною, фінансовою діяльністю.

До складу міжнародної корпорації входять  різні види підрозділів, організаційні  форми діяльності яких відрізняються  одна від одної за двома головними  критеріями.

Перший  – це юридичний статус господарських  підрозділів іноземного сектора  в приймаючій країні.

Другий  – ступінь контролю і характер управління ними головними компаніями.

З урахування першого критерію всі організаційні  форми діяльності необхідно поділити на три категорії [37, c.48]:

1. дочірні компанії;
2. філії, відділення, представництва;
3. спільні підприємства

У кожної категорії є свої особливості  управління діяльністю підприємства іноземним  інвестором.

Створюючи ту чи іншу форму господарських підрозділів, засновник (іноземний інвестор) переслідує певну мету. Зокрема, дочірня компанія має переваги в тому розумінні, що материнська фірма має можливість відстрочити сплату будь-яких податків країни місцезнаходження цієї фірми. Також дочірні компанії  є структурними підрозділами корпорацій зав’язані в єдину систему виробництва та реалізації продукції. Всі організаційні форми другої категорії, не будучи окремими організаційними одиницями материнської фірми (отже, їхній прибуток вважається частиною оподатковуваного доходу цієї фірми), не дають їй такої можливості. Тому, якщо материнська фірма вважає, що її законні підрозділи в тій чи іншій країні несуть збитки, вона віддає перевагу другій категорії (відділенням, представництвам, філіям); якщо очікує на прибуток – першій категорії (дочірнім фірмам). І як тільки відділення, філії почнуть давати прибуток, вони можуть перетворитися в дочірні компанії. Вони, загалом, є підрозділами міжнародної корпорації, але не є окремими організаційними одиницями міжнародної компанії, не є юридичними особами, а прибуток є частиною оподатковуваного доходу материнської компанії.

Омельченко  А. В. , в свою чергу, зазначає, що головною метою створення спільних підприємств  є використання переваг кожного  з партнерів – засновників  для вирішення тактичних завдань  на ринках приймаючих країн у певний період. Надалі, з вирішенням цих  завдань, спільна компанія може перетворитися  в структурний підрозділ одного із засновників. Також, спільне підприємництво є компанією, що контролюється на паритетних засадах, де можлива участь лише головної компанії в акціонерному капіталі (менше контрольного пакета).

Управління, в згаданих категоріях організаційно  – правової форми, здійснюється директором фірми за участю інвестора, або, безпосередньо, самим інвестором, в залежності його дольової участі.

Український вчений Бойчик М.І., щоб розглянути детальніше це питання, пропонує звернути увагу  на три наступні організаційні форми  господарських підрозділів іноземного сектора, які й визначають, безпосередньо, дольову участь інвестора в управлінні підприємством [11, c.81]:

• підрозділи, у яких участь іноземного інвестора переважає, тобто більше 50%. Це мажоритарні володіння;
• контрольний пакет акцій підрозділів знаходиться в руках іноземного інвестора, але він складає менше половини статутного фонду капіталу (10-40%) фірми, яка контролюється. Це – мінори тарні володіння;
• підприємство спільного володіння, тобто контроль над підрозділом здійснюють дві фірми на паритетних засадах, або двом належать дві однакові частини «більшості», третій – інша, менша частина статутного капіталу .

Тут на управління інвестором підприємства значною мірою  впливає його дольова участь.  І чим більше акцій в його володінні  – тим більше прав у нього при  здійсненні управління. При вкладі іноземним інвестором капіталу у  формі прямих інвестицій він набуває  контроль над інвестованим підприємством. Зазвичай це буває в таких випадках, коли іноземна компанія орієнтується на використання місцевого підприємства в своїх інтересах, а саме: одержання  більшого прибутку, проникнення на внутрішній ринок в обхід високих  митних зборів, переміщення власного виробництва в район більш  низької заробітної плати або  близький до об’ємних ринків збуту  або джерел сировини, матеріалів.

Іноземне  інвестування зазвичай передбачає володіння  активами підприємства (усіма або  частиною активів). У результаті інвестування іноземна особа може одержати контроль над підприємством у випадку, якщо відсоток володіючих ним акцій  перевищує 50.

Так, питання про власність і контроль часто досить складні, особливо коли інвестиції переміщуються через кордон. Наприклад, центральний офіс підприємства, зареєстрованого в одній країні, може міститися в іншій країні, а його акціонери (засновники) бути при цьому громадянами третьої країни. Визначити місце реєстрації підприємства звичайно не важко. Набагато складніше іноді встановити осіб, які володіють підприємством або контролюють його діяльність.

Коли  інвестор є власником усіх активів  підприємства з іноземними інвестиціями, як правило, не виникає питання про  те, хто є власником і хто  здійснює контроль. Але в міру того як відсоток акцій, який перебуває в  руках іноземних інвесторів, зменшується, складнішим стає питання про контроль.

Якщо  у власності інвестора перебуває  більше 50% акцій, які дають право  голосу, це означає, що підприємство є  дочірнім стосовно інвестора і перебуває  під його контролем. Якщо ж в руках  інвестора знаходиться половина акцій, важко з впевненістю сказати, хто контролює підприємство. Інвестор із п’ятдесятьма відсотками акцій  зазвичай не може контролювати підприємство, але він може здійснювати контроль над підприємством. Усе залежить від того, наскільки інші акціонери  підпадають під вплив цього інвестора. Коли у власності інвестора перебуває  менше ніж 50% акцій (у багатьох країнах  іноземні інвестори не можуть мати у власності більш як 49% акцій  підприємства), одержати контроль над  підприємством можна в результаті продуманої політик у відносинах з іншими акціонерами .

Також, аналіз наданих організаційних форм діяльності іноземного сектора виявляє дві  особливості.