Генеза та функції держави

3.3. Соціальні функції

Соціальні функції держави  полягають у регулюванні й  управлінні відносинами між верствами, класами, націями, групами тощо.

Державно-правове регулювання  класових відносин, класово-політичної боротьби історично стало першим різновидом державно-правового регулювання суспільних відносин взагалі. Пізніше з’являться нації, стани та інші соціальні групи. Через багато століть постане завдання врегулювання партнерських стосунків громадянина і держави. Класи – не просто великі групи людей, що займають певне місце у системі суспільного виробництва. Головним є те, що, маючи непримиримі за тогочасних (на “початку історії”) умов інтереси і ведучи між собою жорстоку боротьбу, вони тим самим поставили під питання саме існування цивілізації. Тому поява держави (права) як ефективного засобу врегулювання класових відносин було своєрідним спасінням. Регулювання класово-політичної боротьби спершу було нав’язуванням інтересів економічно пануючого класу іншій частині суспільства. З розвитком суспільства змінюється і роль держави. По-новому починають розумітися законність і правопорядок, внутрішня безпека держави, її цілісність і ідеологія. Визнання пріорітету права руйнує будь-які особисті, класові принципи регулювання соціальних протиріч.

Нині державний контроль діяльності суспільних груп (формувань) полягає у забезпеченні точного  і однакового виконання законів  всіма суспільними формуваннями як суб’єктами права. [9, c. 78]

3.4. Гуманітарно-культурологічні функції

Можна з впевненістю твердити, що для великої кількості людей (якщо взагалі не для більшості) нормативом поведінки є не закон, а культура (загальна та юридична), оскільки вони не знають конкретних нормативно-правових приписів, ніколи не знайомились з правовими актами. Однак законодавство впливає на формування культури, – частіше непрямим способом, через правозастосовну практику (вирішення юридичних справ у судах і управлінських установах), спілкування з друзями, колегами тощо.

У цьому розділі ми торкнемося коротко функцій держави, що регулюють відносини у сфері культури. Культура в широкому розумінні, «прийнятому багатьма урядами, включає освіту, засоби масової комунікації, туризм, соціальне обслуговування, виховання мсолоді. Очевидно, що управління такими різними і широкими сферами здійснюється різними відомствами…». [10, c. 98]

Людвіг Фейєрбах: “Якщо  я відбираю у людини право свободи  переконання, право на розум, то які  іще залишаються права, які могли  б послужити для мене перешкодою?”.

Вільгельм фон Гумбольдт: “Нехай держава утримається від всілякої турботи про позитивне благо громадян і не виходить за межі, поставлені необхідністю запобігати небезпеці, якою загрожують як внутрішні, так і зовнішні вороги; ні для якої іншої мети нехай воно не обмежує їхню свободу”.

Арістотель писав, що державний лад, який до дрібниць дотримується букви закону – не найкращий. Закони не повинні бути бюрократичними. Громадянам повинно бути дозволено необмежено взаємодіяти за власною ініціативою, підкоряючись лише законові, який би рівномірно застосовувався до всіх. Між конституцією і політичною дійсністю повинен бути так би мовити люфт. Адже політична дійсність зазвичай на порядок вільніша від самої ліберальної правової моделі.[11, c. 29]

З цих наших посилань не слід робити висновки, що ми вважаємо за можливе невтручання законодавства взагалі у формування культури. Основним зовнішнім чинником, який регулює культурну діяльність у сучасному суспільстві є держава. У так званих розвинутих країнах обсяг культурної політики, здійснюваної державою, значно менший, ніж у «тих, що розвиваються». У перших склалася система регуляції культурної діяльності з боку бізнесу і інститутів культури, насамперед системи освіти і науки, а в других держава – основний інститут, здатний компенсувати недоліки інфраструктури, яка сама собою не в змозі забезпечити розвиток культури відповідно до загальнонаціональних вимог. [11, c. 56]

Кожна країна має свої адміністративні структури, покликані  сприяти культурному розвиткові. Культурне планування зазвичай включається  у загальне планування планування соціального розвитку або пов’язане з плануванням освіти і засобів масової комунікації. Серйозною перешкодою у його організації є відсутність обгрунтованих показників культурного розвитку і неповнота статистичних даних. Статистика в області культури, як правило, обмежується тільки деякою кількістю показників (кількість бібліотек, музеїв, газет тощо), а інформація про культурні потреби і запити різних груп населення і т.п. відсутня. Визначити фактичні витрати держави на культуру вельми важко. Тільки багаті країни можуть собі дозволити значні витрати на офіційно субсидії на освіту, створення мережі культурних центрів тощо.

3.5. Міжнародні функції

Міжнародні функції  держави полягають в участі і  репрезентації (представництві) даної  країни у відносинах з іншими країнами. Головними чинниками, які визначають всі сторони цих відносин є державний і національний суверенітет. Державний суверенітет – це верховенство і незалежність державної влади як всередині країни, так і за її межами; національний суверенітет – це повновладність нації, її політична свобода, можливість самовизначення для збереження своєї самобутності, мови, культури, історії. [12, c. 16]

Держава як суб’єкт міжнародного права встановлює права і обов’язки, набуває права і має зобов’язання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Таким чином, функції  держави – це основні напрямки і сторони її діяльності, в яких відображається та конкретизується  сутність, завдання і цілі держави.

Функції держави класифікують на підставі таких ознак:

1. залежно від того, у якій сфері життєдіяльності суспільства держава здійснює свої функції (функції політичного, економічного, соціального, гуманітарно-культурологічного та міжнародного характеру);
2. залежно від періодичності виконання (постійні, тимчасові)того;
3. залежно від того, як функції співвідносяться із суспільством, елементом якого є держава (внутрішні, зовнішні);
4. залежно від характеру функцій, які виконує держава (законодавча, виконавчо-розпорядча, правоохоронна).

Схожість, аналогічність  або збіг основних функцій багатьох сучасних держав свідчить про:

• зближення соціальної сутності держав;
• втілення нового політичного мислення у сучасні міжнародні відносини;
• посилення взаємозалежності і взаємозв’язку всіх країн;
• об’єктивно зумовлену поступову консолідацію зусиль більшості народів світу у розв’язанні глобальних проблем.

Функції держави не є  чимось раз і назавжди даним, застиглим  та незмінним. В залежності від конкретно-історичних умов елементи загальних для всіх держав функційможуть набувати самостійного значення, - тобто ставати самостійними функціями. Це можуть бути функції організації суспільних робіт (наприклад, будівництво іригаційних систем у азійських державах), забезпечення прав і свобод громадян (в сучасних розвинутих країнах, які лише починають переходити до правової держави).

Слід вказати і на нові напрямки у вирішенні питань про функції держави. Висловлюються  ідеї, згідно з якими всі функції, “традиційні”, так би мовити, які  і ми аналізували у нашій роботі, фактично не характерні саме для держави, оскільки у їх здійсненні зацікавлене все суспільство. Іншими словами, все це є завданнями суспільства в цілому. Для держави ж, мовляв, характерними є тільки ті функції, які пов’язані тільки з її основною сутністю – здійсненням політичної влади. Виходячи з такого розуміння, державі слід приписати тільки три основні функції (у відповідності з класичним положенням про розподіл влади на три “гілки”): законодавчу, виконавчо-розпорядчу та судову. Кожна з трьох влад має основну, - ту, що відповідає її назві, функцію, але має, хоча й меншою мірою, й інші функції. Так, виконавча влада (президент, уряд), окрім виконавчої діяльності, здійснює також нормотворчість та, у деякій мірі, має судові повноваження. (вирішення спорів державних органів, які належать до системи виконавчої влади, притягнення до дисциплінарної відповідальності за порушення норм права посадових осіб, притягнення до матеріальної відповідальності робітників і службовців, призначення і реалізація у певній, визначеній законом, частині заходів адміністративної відповідальності тощо).

Законодавчі органи, своєю  чергою, мають окрім законодавчих і інші функції: виконавчу (діяльність низки комітетів і комісій) та судову (наприклад, питання, пов’язані  з відповідальністю депутатів). Судова ж влада поряд з основною, виконує  і інші функції (законодавча ініціатива, діяльність судових виконавців тощо).

Список використаної літератури

1. Конституція України. – К.,1996.
2. Брецко Ф.Ф. Основи держави і права. Навчальний посібник у 2-х книгах. – Ужгород, 1998.
3. Ерасов Б.С. Социальная культурология. – М.,1998.
4. Загальна теорія держави і права. Навчальний посібник. – К.,1998.
5. Конституции зарубежных государств.-М.,1996.
6. Конституції нових держав Європи та Азії.-К.,1996.
7. Общая теория права и государства. – М.,2001.
8. Право і держава – теоретичний аспект //Право України –1995.-№11.-С.3
9. Римаренко Ю.І. Національний розвій України. – К.,1995.
10. Чиркин В.Е. Государствоведение. – М.,1999.
11. Шаповал В. Вищі органи сучасної держави: порівняльний аналіз.-К.,1995.
12. Шаповал В. Конституційне право зарубіжних країн.- К.,1997.