Відповідальність у міжнародному праві

Тема 4. Відповідальність у міжнародному праві

1. Поняття, підстави і суб'єкти міжнародно-правової відповідальності.

2. Види та форми міжнародної  відповідальності.

3. Обставини, що виключають  відповідальність держав.

 

 

 

 

вступ 
Під територією в міжнародному праві розуміється простір з певним правовим режимом - частина земної кулі (сухопутна, водна територія, надра, повітряний простір), а також космічний простір і небесні тіла. 1 Правовий статус території визначається нормами внутрішньодержавного законодавства і міжнародного права.  
Щодо правового режиму території поділяються на державні, території з міжнародним режимом і території зі змішаним режимом.  
Державної є така територія, яка знаходиться під суверенітетом певної держави, тобто належить певному державі, що здійснює в її межах своє територіальне верховенство. Належність і верховенство є двома основними ознаками державної території. 2 Основу правового статусу державних територій складають норми національного права.  
До територій з міжнародним режимом відносяться лежать за межами державної території простору, які перебувають у загальному користуванні всіх держав відповідно до міжнародного права. Це, перш за все відкрите море, повітряний простір над ним і глибоководне морське дно за межами континентального шельфу. 3  
Територія із змішаним режимом (континентальний шельф та виключна економічна зона) не входять до складу державних територій, проте прибережні держави в цих просторах мають певні суверенні права на розвідку і розробку природних ресурсів прилеглих до нього континентального шельфу та виключної економічної морської зони, а також на охорону природного середовища цих районів зафіксовані національним законодавством і міжнародними договорами. 4 Зокрема, Конвенцією про континентальний шельф 1958 року і Конвенцією ООН з морського права 1982 року.  
Особливий міжнародно-правовий режим встановлений в Антарктиці за Договором 1959 року. Згідно з цим Договором, Антарктика повністю демілітаризована і відкрита для наукових досліджень всіх країн. Жодна частина Антарктики не знаходиться під суверенітетом будь-якої держави, але в той же час територіальні претензії держав в Антарктиці зберігаються.  
Космічний простір перебуває за межами земних територій, і його правовий режим визначається принципами і нормами міжнародного космічного права, зокрема Договором про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла, від 27 січня 1967 року. Воно не підлягає національному присвоєнню яким би то не було чином і відкрито для дослідження і використання всіма державами на основі рівності. 5  

 

 

 

 

 

 

2. Способи набуття і втрати державної території. Міжнародно-правові сервітути і цесії  
У минулих століттях у практиці міжнародного права виробилося п'ять способів придбання державної території: окупація, насильницька цесія, право давності, завоювання, акреція. 6 Загальні зміни в міжнародному праві в першій половині XX століття зробили істотний вплив на способи придбання державної території. Поява принципу заборони погрози або застосування сили зробило протиправним збройний напад і вторгнення на іноземну територію, а виникнення принципу недоторканності і цілісності державної території зробило протиправним насильницьку зміну приналежності державної території. Все це, а також поява принципу самовизначення зажадало перегляду перерахованих способів придбання території.  
З утвердженням в міжнародному праві принципу самовизначення народів всі найбільші і суттєві територіальні зміни відбуваються або повинні відбуватися на його основі. Під принципом самовизначення народів розуміється. Право кожного народу самостійно вирішувати питання про входження до складу тієї чи іншої держави, утворення самостійної держави (зовнішня сторона) і визначення свого внутрішнього устрою (внутрішня сторона). З точки зору територіального розмежування першорядне значення має зовнішня сторона, бо, вирішуючи питання про входження до складу тієї чи іншої держави чи освіті самостійної держави, що самовизначається народ тим самим вирішує і питання про приналежність своїй території тієї чи іншої держави або, у разі утворення самостійної держави , питання про перетворення своїй території в окрему державну територію.  
Самовизначення не виключає інших видів зміни приналежності території. Територія держави може змінюватися в результаті: поділу існуючої держави, виходу частини території зі складу держави, об'єднання двох або кількох держав; цесії.  
Під цессией зазвичай розуміється передача суверенітету над певною територією однією державою іншій за угодою між ними. 7 Загальновизнано, що суб'єктами договору цесії можуть бути тільки держави. Тому не є цессией передача будь-якої території приватним особам або корпораціям і навпаки - від приватних осіб чи корпорацій - державі.  
Об'єктом цесії є передача суверенітету над територією. Тому не є цессией передача здійснення будь-яких прав на певній території без передачі права міжнародно-правової власності на цю ж територію, як, наприклад, у випадку, оренди територій.  
Вважається, що держава може передавати право на територіальний суверенітет лише в тому обсязі, в якому воно саме володіє цим правом.  
Природним результатом передачі території є зміна громадянства її населення, якому надається право вибору між старим і новим громадянством (оптиці).  
Цессія може відбуватися, путчем взаємного обміну рівноцінними ділянками між прикордонними державами, зокрема, виходячи з економічного тяжіння обмінюваних уча'стков. Прикладом служить Договір між СРСР і Польщею від 15.02.1951 року.  
Передача невеликого прикордонного ділянки може бути проведена і на іншій основі, без обміну рівноцінними ділянками території, за умови, однак, достатнього врахування, як загальнонаціональних інтересів, так і інтересів населення переданого ділянки, якщо таке є. У 1967 році між Францією та Італією була досягнута домовленість про зміну прикордонної лінії між ними в районі Клавьере в Альпах.  
Іншою формою компенсації за передачу ділянки території може бути виплата узгодженої грошової суми (приклад, Договір між СРСР і Фінляндією від 3.02.1947 р.). Очевидно, що відступлені за грошову компенсацію можуть бути порівняно невеликі території, які є незаселеними або малозаселеними. Оскільки відступається хоч і невелика частина, але все ж частина національної території, то ця поступка має відповідати загальнонаціональним інтересам. З іншого боку, якщо загальнонаціональні інтереси вимагають передачі малозаселеною ділянки, то повинні забезпечуватися інтереси невеликого населення переданої території.  
Таким чином, цесія території може приймати різні форми, але обов'язковим елементів цесії є добровільна згода, і зміст якої повністю відповідає принципам самовизначення народів і територіальної цілісності. Стосовно до населеної території правомірна тільки така цесія, в основі якої лежить вільне волевиявлення проживають на ній людей. У кожному випадку враховуються економічні, географічні, оборонні та інші інтереси сторін, а також інтереси забезпечення загального миру і безпеки.  
В якій би формі цесія не відбувалася, вона повинна бути оформлена укладенням договору між відповідними державами, який є найбільш ясною формою волевиявлення сторін. Підставою всякої цесії є угода. Оскільки цесія оформляється укладенням міжнародного договору, то крім її відповідності праву націй на самовизначення іншими критеріями її правомірності будуть всі ті критерії, які визначають правомірність міжнародного договору. У договорі цесії, як і у всякому договорі, воля сторін повинна бути виражена добровільно, без насильства. Договори про передачу території (цесії) вимагають ратифікації, оскільки державна територія є не власністю уряду, а надбанням народу цієї держави.  

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття, підстави і суб'єкти міжнародно-правової відповідальності.

Проблема відповідальності в міжнародному праві безпосередньо пов'язана з функціонуванням міжнародного права, зміцненням міжнародного миру і правопорядку. Це один з найдавніших інститутів міжнародного права, однак, незважаючи на Його постійне практичне застосування й удосконалювання, правові норми цього інституту не кодифіковані, і тому він ґрунтується, як правило, на застосуванні звичаєвих норм, що склалися на базі прецедентів і судових рішень.

З 1956 року кодифікація даних норм проводиться за доручення Генеральної Асамблеї ООН Комісією міжнародного права. Уже розглянуто і прийнято в попередньому порядку низку статей, у яких зважуються ряд питань щодо виникнення міжнародної відповідальності, її змісту, форм і обсягу реалізації міжнародної відповідальності та врегулювання суперечок.

Загальновідомо, що порушення законів усередині держави неминуче спричиняє відповідальність. Таке ж положення існує й у міжнародному праві, хоча характер правопорушень і форми відповідальності тут мають деякі особливості. Порушення норм міжнародного права, а також прав й інтересів інших держав не може виправдуватися посиланням на суверенітет, оскільки такі діяння є не здійсненням суверенітету, а зловживанням ним.

З поняттям міжнародно-правової відповідальності тісно пов'язані процесуальні питання, оскільки їх вивчення дозволяє відмовитися від розповсюдженої концепції, яка ототожнює міжнародну відповідальність з юридичним обов'язком.

Відповідальність - важливий засіб відновлення і забезпечення правопорядку, а це немислимо поза визначеною процедурою, що включає процесуальні стадії, специфічні, відносно відособлені комплекси процесуальних правил, характеризується процесуальним режимом, властивим конкретній ситуації.

Не однозначні погляди вчених і на саме визначення міжнародної відповідальності. Одні її розуміють як специфічний обов'язок порушника відшкодувати заподіяний ним збиток, інші як реалізацію санкцій відносно суб'єкта, який порушив свої міжнародні зобов'язання, треті - як комплексне утворення, що включає одночасно обов'язок порушника і реалізовані відносно нього санкції. Усі ці погляди в однаковій мірі користаються підтримкою в міжнародно-правовій доктрині.

Міжнародно-правова відповідальність - це сукупність правових відносин, що виникають у зв'язку з правопорушенням, вчиненим якою-небудь державою чи іншим суб'єктом міжнародного права, чи через збитки, заподіяні однією державою іншій у результаті правомірної діяльності. В одних випадках ці правовідносини можуть стосуватися безпосередньо тільки держави-правопорушниці і постраждалої держави, в інших - можуть торкатись прав й інтересів усього міжнародного співтовариства.

У науці міжнародного права міжнародно-правову відповідальність розуміють як негативні юридичні наслідки, що настають для суб'єкта міжнародного права в результаті порушення ним міжнародного зобов'язання. Значення її обумовлено тим фактом, що це необхідний юридичний засіб забезпечення дотримання норм міжнародного права, відновлення порушених міжнародних відносин. З погляду наслідків ці правовідносини можуть виражатися у відновленні порушеного права, відшкодуванні матеріального збитку, накладенні санкцій та інших заходів колективного чи індивідуального характеру до держав, що порушили свій міжнародний обов'язок, а у випадку настання шкідливих наслідків при правомірній діяльності — в обов'язку здійснити відповідну компенсацію.

Відповідальність суб'єктів міжнародного права виступає як визначений інструмент правового регулювання міжнародних відносин і стимулює функціонування міжнародного права. Норми, що стосуються до відповідальності держав, охоплюють не одну яку-небудь галузь міжнародного права, а всю сукупність міжнародно-правових відносин. Ці норми сприяють здійсненню всіх інших норм міжнародного права і є нібито загальною гарантією їх дотримання. Тому зустрічається твердження, що заперечення міжнародно-правової відповідальності держави рівносильне руйнуванню міжнародного права.

Міжнародна відповідальність держав розглядається в даний час і в теорії і на практиці як один з важливих принципів міжнародного права: міжнародно-протиправне діяння суб'єкта тягне його міжнародно-правову відповідальність.

Деякі норми загального характеру, що регулюють питання відповідальності, закріплені в міжнародних договорах, а також у резолюціях ООН, інших міжнародних організацій. Так, ст. 39,41 і 42 Статуту ООН встановлюють процедури реалізації відповідальності за здійснення міжнародних злочинів проти миру і безпеки. Передбачається міжнародна відповідальність за порушення ряду міжнародних договорів, серед яких Конвенція про міжнародну відповідальність за збитки, заподіяні космічними об'єктами 1972 р., Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 р., Конвенція про попередження геноциду і покарання за нього 1948 р.

Комісія міжнародного права визначила зміст міжнародної відповідальності як "наслідки діяння в плані відшкодування збитку і відповідних санкцій", а також дала таку класифікацію деяких принципів міжнародно-правової відповідальності:

• принцип, що встановлює відповідальність стосовно всіх міжнародно-протиправних дій держави;

• принцип, що визначає суб'єктів таких дій;

• принцип, що визначає умови наявності міжнародно-протиправних дій;

• принцип незастосування внутрішнього права для визначення наявності цих дій.

М. А. Ушаков підкреслює, що міжнародна відповідальність як вид юридичної відповідальності "зв'язана з державним примусом ", служить"застосуванням і реалізацією санкції у випадку міжнародного правопорушення ".

Відсутність універсальних правоохоронних органів обумовлює той факт, що в правовідносинах міжнародної відповідальності особливо важливе право потерпілих суб'єктів. Тому в міжнародно-правовій доктрині акцент більш переміщається не на зобов'язання відповідальної держави, а на право потерпілої держави. Серед таких прав виділяються права на визнання міжнародно-протиправного діяння, відшкодування збитку, репресалії, а також право, а іноді й обов'язок міжнародних організацій застосувати міжнародно-правові санкції.

У випадку міжнародних злочинів ці правовідносини багатосторонні і складаються, з одного боку, з правовідносин між потерпілою державою і державою, що вчинила агресію, акти колоніалізму, геноциду тощо, з іншого боку - з правовідносин злочинної держави з міжнародним співтовариством держав.

Ознаками, що характеризують міжнародну відповідальність, є такі:

1) полягає в застосуванні  до держави-правопорушниці санкцій  міжнародно-правових норм;

2) настає за здійснення  міжнародного правопорушення;

3) спрямована на  забезпечення міжнародного правопорядку;

4) пов'язана з визначеними негативними наслідками для правопорушника;

5) реалізується  в міжнародних правоохоронних  правовідносинах, що виникають між  державою-правопорушницею і потерпілою  державою, а іноді також між державою-правопорушницею і міжнародним співтовариством.

Мета міжнародно-правової відповідальності —це передбачення відповідного результату, а саме: виключення можливості вчинення державою нових правопорушень, вплив на інші держави, спонукання їх до добровільного дотримання міжнародних зобов'язань. При цьому юридична відповідальність як соціальне явище має характер самозахисту суспільства від зазіхань на його основи. Тому функція юридичної відповідальності має подвійне значення:

• право відновлюване (репараційне);

• репресивне (каральне).

Їх розрізняють за тяжкістю правопорушень. Як правило, репараційна функція виявляється за звичайних правопорушень, яким властиві відносно невеликі зміст і обсяг рекламацій і позовних вимог держав щодо відшкодування матеріальних збитків.

При вчиненні міжнародних злочинів діє каральна функція. Проте вона викликає дискусії як серед вітчизняних, так і серед зарубіжних правників, особливо стосовно того, що можливість покарання держави суперечить принципу суверенності держав.

Загалом функції міжнародно-правової відповідальності — це спрямованість заходів, що їх здійснюють у межах правовідносин міжнародної відповідальності. Тобто функції узгоджуються з тим, що мають на меті держави й інші суб'єкти міжнародного права, вживаючи конкретних допустимих заходів у процесі здійснення міжнародно-правової відповідальності.