Середньовічний абсолютизм в Росії: особливості державного устрою та права

Було впорядковано відповідальність за крадіжку. Звичайна крадіжка на суму, меншу за 20 рублів, стала каратися смертю аж на четвертий раз. Зате крадіжка на більшу суму, а також крадіжка при стихійному лихові з військових складів, із приміщення під вартою, у свого пана чи товариша відразу ж каралися повішанням. Викрадення людини - відрубуванням голови, крадіжка з палатки чи обозу під час походу - відрізанням вух і носа, церковна крадіжка - колесуванням. Грабунок зі зброєю у руках карався колесуванням, без зброї - повішанням. Підпал чужого майна карався спаленням зловмисника.

Тенденція до пом'якшення покарань, перелічених в Укладенні 1669 p., спостерігається  дуже рідко. Так, Петро І вважав недоцільним  застосування смертної кари за перелюб  одруженого чоловіка із заміжньою жінкою. Щоправда, це не завадило Петрові розправитися з власною - незаміжньою - коханкою та її новим фаворитом.

Підраховано, що смертна кара передбачалася  в 74 Артикулах, в 27 -її застосування приписувалося  за наявності обтяжуючих обставин.

Катування не застосовувалося до дворян, вищих чиновників, осіб, старших  за 70 років, недорослів та вагітних жінок. Проте у справах про державні злочини та про вбивства ці обмеження не існували. Указ «Про форму суду» 1723 р. частково вводив змагальне начало в цивільних судах.

«Просвічений абсолютизм»

У другій половині XVIII - першій половині XIX ст. Росія за формою правління  залишалася абсолютною монархією з  тимчасовими періодами «просвіченого  абсолютизму». Проходило подальше удосконалення  центрального й місцевого державного апарату.

Вищим управлінським органом стала  Державна рада (проіснувала з деякими  змінами від 1810 до 1917 pp.). Загальне число  її членів коливалося в різні роки від 40 до 80 осіб. Головував на засіданнях Ради імператор. Державна рада складалася з п'яти департаментів: законів; справ  військових; справ цивільних і  духовних; державної економії; науки, промисловості та торгівлі. Скликалися і загальні засідання Державної  ради.

На противагу Раді виступала  імператорська канцелярія, у складі якої виникли перше, друге і третє  відділення (з 1826 p.), четверте (з 1828 p.), п'яте (з 1836 р.) та шосте (з 1842 по 1845 pp.). Перше  відділення здійснювало контроль над  міністерствами, готувало законопроекти, призначало та увільнювало вищих  чиновників. Друге відділення провадило  кодифікацію законів, третє - боролося з революційним рухом, четверте - відало благочинними установами та жіночими навчальними закладами, п'яте - було створене для розробки проекту реформи  щодо управління державними селянами, шосте - займалося підготовкою пропозицій по управлінню Кавказом.

Компетенція Сенату звузилася до повноваження вищої судової установи країни.

На початку XIX ст. на зміну колегіям (їх перед тим кілька разів реорганізовували) прийшли міністерства. Відповідно до маніфесту «Про запровадження міністерств» (1802 р.) створювалося 8 міністерств: військових сухопутних сил, морських сил, іноземних  справ, юстиції, внутрішніх справ, фінансів, комерції, народної освіти. Два з  них (внутрішніх справ і народної освіти) були нововведеними і не мали правопопередників. У 1811 р. за безпосередньої участі одіозної постаті російських реформ ліберального спрямування М. М. Сперан-ського завершилося оформлення міністерської системи управління в Росії, число міністерств та урівнених з ними установ збільшувалося. Було створено міністерство поліції (проіснувало  недовго), державне казначейство, ревізія  державних рахунків, головне управління шляхів сполучення, головне управління духовних справ.

У 1812 р. отримав законодавче оформлення Комітет міністрів.

У 1857-1861 pp. була створена Рада міністрів, головним завданням якої стала координація  діяльності міністерств. Головував  у Раді міністрів імператор.

У 1775 р. була проведена адміністративна  реформа. Основною одиницею територіального  управління стала губернія (їх налічувалося 50) із населенням в 300 тис. душ, поділена на повіти по 20-30 тис. душ у кожному. На чолі губернії стояв губернатор, якого призначав і зміщував імператор.

У XIX ст. до Росії були приєднані  Грузія (1801-1810 pp.), Фінляндія (1809 р.), більша частина герцогства Варшавського (1815 р.) та Бессарабія (1812 p.). Ще раніше - 1721 р. до складу Росії ввійшла Ліфляндія (згодом Ліфляндська губернія). Управління цими територіями дещо різнилося  від загального зразка. Так, Олександр  І затвердив конституцію Фінляндії, за якою законодавча влада належала становому сейму, а виконавча - урядовому  сенату з 12 чоловік, обраних сеймом. Російський імператор був одночасно  великим князем Фінляндським, представляв  Фінляндію у зовнішніх відносинах і главою виконавчої влади. Фактично вся адміністративна влада перебувала в руках генерал-губернатора, сейм практично не функціонував.

До національно-визвольного повстання 1830-1831 pp. Польща користувалася конституційною хартією 1815р. Шляхтичі та багаті міщани обирали законодорадчий сейм (скликався  у 1818, 1820, 1825 роках), Королівство Польське навіть мало свою армію, але на чолі її стояв брат царя. Після поразки  повстання 1830 р. за незалежність прийнятий  органічний статут, який відмінив польську конституцію 1815 р. і проголосив Польщу «невід'ємною частиною імперії». Майже  одночасно у 1828 р. було урізане бессарабське самоуправління, хоча деякі його елементи зберігалися і надалі.

Удосконалювався поліцейський апарат і, зокрема, його таємна поліція. Для  боротьби з революціонерами призначався  апарат створеного III відділення імператорської канцелярії, розділений на 5 експедицій. Перша експедиція (секретна), маючи  у своєму розпорядженні чисельну агентуру, здійснювала нагляд за революційними  рухами в імперії. Друга - займалася  релігійними та посадовими злочинами, управляла політичними тюрмами. Третя експедиція наглядала за іноземцями, які проживали в Росії. Четверта - вела боротьбу із селянськими заворушеннями, п'ята (з 1842 р.) здійснювала цензуру.

У 1827 р. був створений жандармський корпус, а у 1836 р. царем було затверджено  окреме «Положення про корпус жандармів».

Зміни у правовій системі

В імперії було проведено величезну  кодифікаційну роботу, результатом  якої стало опублікування у квітні 1830 р. Повного зібрання законів Російської імперії - 45 томів законів (ЗО 920 актів) та 6 томів додатків.

У 1832 був опублікований (уведений у  дію з 1835 р.) «Звід законів Російської імперії» (15 томів), до якого були включені тільки чинні норми права. У 1842 р. було здійснене друге видання  Зводу законів, а у 1857 p.- третє. В 1836 р. розпочалася робота по створенню  нового карного кодексу (введений у  дію в 1846 p.). Новий кодекс отримав  назву «Укладення про покарання  карні та виправні». Він поділявся  на розділи, глави й статті (усього було 2224 статті).

Відбувалися певні зміни в судовому процесі. Так, Указом 1801 р. заборонялося катування при проведенні розслідування  справ. Справи по «маловажливі злочини» (дрібні крадіжки до 20 рублів, легкі  побої, пияцтво) почали розглядатися в  скороченому порядку поліцейськими  чиновниками.

Селянська реформа 1861 р. скасувала  особисту залежність селян від поміщика та натуральні оброки. Однак земля (від 0,9 до 12 десятин на ревізьку душу, в  залежності від району) передавалася селянам за грошовий викуп, до повної сплати якого колишні кріпаки  вважалися «тимчасовозобов'язаними» як тимчасовозобов'язані селяни продовжували виходити на панщину (до 40 днів - для  чоловіків і 30 днів -для жінок  з розрахунку вищого подушного наділу, хоча селяни добивалися одержання дарчих наділів), розмір грошових оброків для  них зберігався на рівні дореформених років. Усього за землю, з врахуванням  відсотків, селяни виплатили близько 2 млрд рублів - учетверо більше від  її ціни 1861 р.

Дворяни зберегли свої привілеї, вони залишалися неподатним станом.

У 1862 р. була проведена фінансова  реформа. Якщо раніше кожне відомство  мало свою власну касу, то відтепер була створена єдина каса міністерства фінансів, і складання опису доходів  та видатків почало провадитися тільки через це міністерство. Були також  проведені судова (1864 p.), земська (1864 р.) та міська (1870 р.) реформи, у зв'язку з якими у поліції були вилучені судові і значна частина слідчих  повноважень, місцеві господарські справи. Оклади жалування нижчим та середнім поліцейським чиновникам були збільшені у 3-5 разів, у 1876 р. в європейській Росії було введено 5000 нових посад  урядників - нижчої ланки повітової  поліції.

У підсумку російська поліція значною  мірою позбавилася колишніх хронічних  болячок хабарництва, чесна служба стала вигідною і почесною.

Судова реформа 20 листопада 1864 р. об'єднувала в собі чотири акти: Заснування судових  установ; Статут карного судочинства; Статут цивільного судочинства; Статут про покарання, що накладаються мировими суддями. Були створені дві самостійні судові системи - місцеві суди та загальні суди. На чолі усієї судової системи  Росії продовжував залишатися Сенат. Уводився інститут присяжних засідателів, для обрання яких був обов'язковим  високий майновий чи земельний ценз.

Для «охранения силы закона» створювалася прокуратура. Для захисту звинувачуваних в кримінальних судах та для представництва інтересів сторін у цивільних  справах створювалася адвокатура. До адвокатів висувалися приблизно  ті ж вимоги, що й для мирових  суддів. У карному праві утверджувалися буржуазні принципи, зокрема: нема злочину  без (прямої) указівки на те у законі.

Різко скоротилася сфера застосування смертної кари (передусім за злочини  проти царя та членів його родини, а  також державну зраду).

Укладення 1885 р. вводило відповідальність за продаж у рабство й торгівлю неграми - російська історія права  особливо підкреслює ту обставину, що Росія однією з перших приєдналася  до відповідної міжнародної конвенції.

У 1864-1874 pp. проходила військова реформа. На першому етапі термін служби рекрутів скорочувався до 15 років, обмежувалася палична дисципліна, покращилася  підготовка офіцерських кадрів, спростилася  система управління. Статут 1874 р. замість  рекрутської повинності вводив усестанову повинність усього чоловічого населення. Призову до постійної армії (чи в  ополчення) підлягали всі чоловіки з 21 року, термін дійсної кадрової служби становив 6 років - для піхоти і 7 - для  флоту. Для осіб з вищою освітою  цей термін скорочувався до 0,5 року, з середньою - до 1,5 року

ВИСНОВКИ

Російський абсолютизм почав формуватися в другій половині XVII ст. (хоча окремі елементи виникали ще в XVI ст. під час правління Івана Грозного і Бориса Годунова) і остаточно оформився при правлінні Петра I. Співвідношення правових і не правових методів управління було явно зміщене убік останніх. Особиста сваволя, деспотизм монарха була в Росії більш яскраво вираженою, ніж у країнах Заходу. Багато в чому це порозумівається загальними особливостями російського історичного процесу (перевага деспотичних тенденцій у період ярма Золотої Орди; зміна у зв'язку із цим ціннісних орієнтацій в основної маси населення, яке виразилося в поступовому формуванні підданістичних відносин; встановлення кріпосного права, яке привело до формування рабської психології в більшості населення; стан постійної зовнішньої погрози, що серйозно вплинуло на вибір методів управління і сприяло мілітаризації всіх сторін громадського життя, перетворенню надзвичайних методів воєнного часу в постійні і т.д.). Хоча не можна не відзначити і реальну можливість розвитку Росії по іншому альтернативному шляху, пов'язаному з демократичними традиціями в період існування Давньоруської держави, Новгородської республіки й ін. Однак, після Смутного часу, коли невдалі спроби реалізації принципу виборності монарха ледве не привели до втрати національної незалежності, цивілізаційний вибір був зроблений однозначно на користь формування сильної необмеженої влади монарха з максимальною централізацією і деспотичними рисами в керуванні.

Ці дві основні особливості  російського абсолютизму (опора  тільки на одне дворянство і використання в основному деспотичних методів  керування) зробили суттєвий вплив  на подальший хід історичного  процесу в Росії і визначили  інші результати спроб реалізації на російському ґрунті західноєвропейських  правових, соціальних і культурних норм і цінностей 

Російська держава XVIII століття істотно  відрізнялася від відсталої в  господарських, військових і культурних відносинах Росії XVII сторіччя, наявністю  більш розвинутої промисловості, централізованими й упорядкованими адміністративними  установами, першокласними армією і  флотом, світськими школами і загальним  підйомом науки й культури.

Розвиток абсолютизму в Росії  супроводжувався економічними змінами  в країні. У першій половині XVIII століття в Росії за допомогою політики, що проводиться російськими монархами, була створена велика промисловість, зросла внутрішня і зовнішня торгівля. Все  це досягалося в Росії, як і у країнах  Західної Європи, жорстокими і примусовими  мірами, характерними для епохи первісного нагромадження капіталу. Але процес первісного нагромадження проходив у Росії в умовах панування  феодально-кріпосницьких відносин, що зробили величезний вплив на форми, шляхи й темпи розвитку капіталізму  і що визначили, в остаточному  підсумку, з кінця XVIII століття економічне відставання Росії від інших  європейських країн.

Початий Петром І процес підпорядкування  церкви державі, одержав своє логічне  завершення за правління Катерині. У підсумку секуляризації, церква стала  повністю залежною від держави, тепер  навіть з економічної точки зору. Однак, позиція російського абсолютизму  стосовно релігії й церкви не була однозначною. Релігія виявилася  потужною опорою самодержавства. Уряду  і його ідеологам доводилося думати і про підпорядкування церкви своїй політиці і одночасно про  ідеологічне зміцнення церкви, підвищенні її морального авторитету. Поки в Росії  зберігалися феодальні відносини, зберігалися економічні, соціальні  й політичні основи для існування  церкви й релігійної ідеології.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Анісімов Е.В. "Народження імперії", в кн. "Історія батьківщини: люди, ідеї, рішення. Нариси Росії IX-начала XXв. " /сост.С.В.Мироненко. - М.: Политиздат, 1991.

2. Буганов В.І. "Петро Великий та його час" - М.: Наука, 1989.

3. Молчанов Н.Н. "Дипломатія Петра Великого" - М.: Международные отношения, 1990.

4. "Росія за царівною Софії і Петра I: записки російських людей" /сост. А.П.Богданов. - М.: Современник, 1990.