Поняття та значення громадянства

Сутність громадянства полягає у взаємовідносинах людини і держави. У вітчизняній науці міжнародного права і законодавстві з питань громадянства є багато визначень інституту громадянства, але, як вважається, усі вони грішать певною неповнотою, а іноді й суперечливістю.

Так, наприклад, у семитомному «Курсі міжнародного права» міститься наступна дефініція громадянства: «Громадянство — це стійкий правовий зв'язок фізичної особи з державою, що виражається в сукупності їхніх взаємних прав і обов'язків і означаючий підпорядкування даної особи суверенній владі відповідної держави незалежно від свого місцезнаходження... Громадянство — це юридична приналежність тієї або іншої особи до державно організованого суспільства. Громадянство — стійкий правовий зв'язок, оскільки навіть у випадку тривалого перебування громадянина за кордоном він не переривається» [14, с.117]. З приводу такого формулювання громадянства виникає ряд питань. По-перше, викликає сумнів, що громадянин, незалежно від свого місцезнаходження, підлеглий суверенній владі держави своєї громадянської приналежності, тому що, знаходячись у якості іноземця на території іншої держави, він, безумовно, підлеглий юрисдикції держави перебування. По-друге, на території будь-якої держави (державно організованого суспільства) у будь-який час знаходяться не тільки громадяни даної держави, але й інші особи — іноземці й особи без громадянства(апатриди), які у даний момент мешкають на її території, складаючи її населення. Закон України «Про внесення змін у Закон України «Про громадянство України» від 16 квітня 1997 року закріплював таке формулювання громадянства України, котре визначало останнє як постійний правовий зв'язок особи й Української держави, що знаходить своє вираження в їхніх взаємних правах і обов'язках. На наш погляд, дана законодавча дефініція страждала ущербністю, тому що при її буквальному розумінні і реалізації громадянин України за своєю волею не вправі був вийти з громадянства, тому що воно являло собою постійний зв'язок особи і держави. Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року містить, на наш погляд, навпаки, досить спрощене визначення громадянства — «громадянство України — правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках». Тому найбільш оптимальним формулюванням громадянства представляється наступне: громадянство — це політико-правовий зв'язок особи і держави стійкого характеру, у результаті якого між ними виникають взаємні права й обов'язки. Як уявляється, у цьому формулюванні містяться усі найважливіші ознаки громадянства: — громадянство — це правовий зв'язок особи і держави (суб'єкти цього відношення пов'язані юридичними правами й обов'язками); — юридичні права й обов'язки між суб'єктами правовідносин громадянства косять взаємний характер: держава вправі вимагати від особи поваги і дотримання своїх законів, але в той же час зобов'язана здійснювати захист цієї особи як на своїй території, так і за її межами; особа ж, у свою чергу, має право вимагати від держави забезпечення такого захисту, але в той же самий час вона зобов'язана додержуватися її законів; — громадянство — це політичний зв'язок особи і держави, тому що припускає той або інший ступінь участі особи в управлінні справами держави і суспільства: участь у виборах, референдумах, сплату податків та ін.; — сталість такого зв'язку припускає наявність потенційної можливості його розірвання (особа вправі вийти з громадянства на підставі свого волевиявлення і на підставах, передбачених законодавством). Таким чином, суть політико-юридичного статусу особи як громадянина конкретної держави полягає в участі індивіда в справах по управлінню суспільством і державою, активному користуванню своїми правами і сумлінному виконанню обов'язків, покладених на нього законом. Причому встановлення такого статусу є винятковою прерогативою даної держави.

Але в деяких випадках це породжує колізію норм про громадянство різноманітних держав, що може знайти своє вирішення тільки на рівні міжнародного права за допомогою укладання відповідної угоди між зацікавленими державами. Насамперед це стосується ситуації подвійного громадянства в силу законодавства про громадянство держав, кожна з яких визнає даного індивіда своїм громадянином [9, с. 10]. У принципі, обидві такі держави звичайно не визнають приналежність даного індивіда громадянству іншої держави. Але це лише ускладнює становище відповідного індивіда, оскільки, знаходячись у межах юрисдикції однієї держави, він може бути притягнутий до відповідальності за деякі діяння, які він учинив у межах території іншої держави в якості її громадянина. Тому заінтересовані держави укладають іноді угоди про ситуацію подвійного громадянства, щоб мінімізувати наслідки такої ситуації для індивіда або взагалі її виключити.

У доктрині міжнародного права і національного законодавства деяких держав замість терміна «громадянство» використовується термін «підданство», причому в якості цілком рівнозначних. Як представляється, ці терміни не є рівнозначними. Підданство відрізняється від громадянства насамперед тим, що воно: — по-перше, є інститутом монархічної держави і означає політико-правовий зв'язок підданого з монархом; — по-друге, такий правовий зв'язок характеризується не взаємним і рівно обов’язковим, як при громадянстві, а одностороннім характером: підданий виконує перед монархом тільки обов'язки, а монарх щодо індивіда має тільки права; — у третіх, в історичній ретроспективі інститут підданства передував виникненню інституту громадянства, що вперше з'являється в епоху буржуазних революцій. Варто враховувати, що в деяких сучасних монархіях інститут підданства, там де він ще офіційно існує, нічим не відрізняється від інституту громадянства. 

У більшості ж держав із монархічною формою правління використовується поняття громадянства. Щодо громадянства можуть бути виділені правові стани індивіда, який знаходиться в будь-який час на території конкретної держави. Громадянин (патрид) — це особа, яка має докази приналежності до громадянства даної конкретної держави. В Україні громадянин України — це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.

Особа без громадянства (апатрид, аполід) — це особа, яка знаходиться на території конкретної держави і не має доказів приналежності до громадянства якоїсь держави взагалі. У місці свого перебування апатрид одержує документ, що засвідчує його особистість і правовий стан. В Україні таким документом є посвідка на проживання. Особа з подвійним або множинним громадянством (біпатрид) — це особа, яка має доказ приналежності до громадянства двох і більше держав. У цьому випадку таким доказом виступають паспорти або інші документи громадянина двох або декількох держав.

Особливу увагу  слід звернути на застосування терміна  «іноземці», використовуваного в  законодавстві багатьох держав. Виходячи з положень статті 1 Закону України  «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року, «іноземцями визнаються іноземні громадяни — особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, і особи без громадянства — особи, які не належать до громадянства якої-небудь держави». Таким чином, цей термін носить збірний характер, його систематичне тлумачення дає нам розуміння того, що в коло осіб, які є іноземцями, входять не громадяни конкретної держави, а тільки іноземні громадяни й особи без громадянства (апатриди), які знаходяться на території цієї держави [15, с. 105-109].

Порівняльний  аналіз нормативно - правового регулювання інституту громадянства, а також його міжнародно-правова регламентація, дає можливість виділити визначені субінститути громадянства. Такі субінститути виділяються за основними, приблизно однорідним за змістом, розділами законів про громадянство багатьох держав, зрозуміло, з урахуванням особливостей норм, що містяться у різних законах.

У відповідності  зі сказаним можна виділити наступні групи субінститутів законодавства  про громадянство:

1. Поняття громадянства та принципи його законодавчого регулювання.
2. Подвійне громадянство, без громадянство й іноземне громадянство.
3. Захист, заступництво і сприяння зберіганню і набуттю громадянства. Приналежність до громадянства або визнання громадянства.
4. Визначення поняття приналежності до громадянства та її найпростіші форми.
5. Визнання громадянства.
6. Особливі форми визначення приналежності до громадянства в різних країнах. Набуття громадянства, його способи, і умови
7. Визначення (закріплення) підстав і інших загальних умов набуття громадянства.
8. Приймання у громадянство, його реєстрація й оптація.
9. Відновлення в громадянстві. Припинення громадянства
10. Підстави (види) припинення громадянства.
11. Вихід із громадянства.
12. Втрата і позбавлення громадянства.

Висновки

Наприкінці  даної роботи хотілося б зазначити: «повне і реальне уявлення про права і свободи людини не можна отримати, не розглядаючи їх у складі правового статусу особистості існуючого в будь-якій державі світу. Категорія правового статусу особистості носить збірний, універсальний характер. Вона як би вбирає в себе правові статуси: громадянина; іноземного громадянина, особи без громадянства; біженця; вимушеного переселенця. Дана категорія відображає індивідуальні особливості людини і реальний стан його в системі різноманітних суспільних відносин ».    

Права і свободи, складаючи основу правового статусу  особистості, не можуть бути реалізовані  без інших його компонентів: без  кореспондуючих прав юридичних обов'язків, без юридичної відповідальності у необхідних випадках, без правових гарантій, без правоздатності та дієздатності як визначальних рис вольового і усвідомленого поведінки людини.

Категорія правового  статусу дозволяє побачити права, свободи, обов'язки особистості в цілісному, системному вигляді, дає можливість проводити порівняння статусів, відкриває шляхи подальшого їх удосконалення.

Правовий статус особистості - це правове становище  людини, що відбиває його фактичний  стан у взаєминах із суспільством і державою.

Міжнародний правовий статус особистості включає в  себе крім внутрішньодержавних права, свободи, обов'язки і гарантії, вироблені міжнародним співтовариством і закріплені в міжнародно-правових документах. Захист його передбачена як внутрішнім законодавством, так і міжнародним правом. Наприклад, у ст. 15 Конституції РФ передбачена можливість застосування правил, встановлених нормами міжнародного права і міжнародними договорами. А в рамках СНД діє Комісія з прав людини, яка відповідно до Положення про неї від 24 вересня 1993 р. компетентна розглядати як письмові запити держав з питань порушення прав людини, так і індивідуальні та колективні звернення будь-яких осіб, що вичерпали всі доступні внутрішньодержавні засоби правового захисту.

Громадянство  виступає тут як структурний елемент  правового статусу особи, який розкриває основний зміст зв'язку людини і держави, взаємовідносин з державою і суспільством. Саме по собі поняття «громадянство» виникло ще в епоху середньовіччя, коли в результаті поділу праці виникають міста, а в них зароджується суспільно-політичний лад зі своїм інститутом міського громадянства. Минуло не мало часу, поки в кінці 18 - початку 19 століття громадянство стало предметом правового регулювання, тільки тоді почав формуватися інститут громадянства, який відповідає сучасній реальності. Міжнародне право досить детально регламентує питання, пов'язані з громадянством, проте світовій спільноті треба буде розв'язати ще не мало проблем, для того щоб привести міжнародну практику у відповідність з дійсністю.

На мій погляд, основною проблемою для міжнародного регулювання питань громадянства є те, що далеко не всі держави світу беруть участь у Міжнародних договорах пов'язаних з громадянством, а ті, які й беруть участь далеко не завжди дотримуються їх правилами, а як відомо, Pacta sunt servanda (договору потрібно дотримуватися).

Список  використаної літератури

1. Закон України “Про громадянство України” від 16 червня 2005 р. № 2663-IV // Голос України. — 2005. — 22 лип. — С. 10–15.
2. Бедрій Р. Особливості інституту подвійного громадянства в міжнародному праві // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. міжнар. відносини. — 2006. — № 1. — С. 12.
3. Дарнопих О. Г. Магдебурзьке право як елемент становлення  місцевого самоврядування в українських містах // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2006. – № 35. – С. 102–107.
4. Дживелегов А. К. Средневековые города в Западной Европе – М.  : Книжная находка, 2002. – 304 с.
5. Колобова К. М. Древняя Спарта (X – VI вв. до н. э.) : учеб. пособ. – Ленинград, 1957. – 32 с.
6. Колесницкий Н. Ф. Феодальное государство (VI – XV вв.) : пособ. для учителей. – М. : Просвещение, 1967. – 269 с.
7. Кудряшов И. В. Римское право : консп. лекций – М., 2004. – 124 с.
8. Курбатов Г. Л. Становление и развитие раннеклассовых обществ (город и государство) : моногр. / Г. Л. Курбатов, Э. Д. Фролова, И. Я. Фроянова. – Ленінград : Изд-во Ленинград. ун-та, – 1986. – 335 с.
9. Ларін М. Подвійне громадянство, як валіза з подвійним дном? // Юрид. вісн. України. — 2004. — № 45. — С. 10.
10. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн : навч. посіб. – К. : Атіка, 2001. – 592 с.
11. Мещеряков А. В. Институт гражданства: Возникновение, содержание, типы [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.law.edu.ru/book/book.asp?bookID=127021.
12. Смородин Н. М. История развития гражданства / Н. М. Смородин, В. Н. Калинин // Вестник Московского университета МВД России. – 2004. – №4. – С. 145–149.
13. Тодика Ю. М. Громадянство України: конституційно-правовий аспект : навч. посіб. – Х. : Факт, 2002. – 278 с.
14. Тускоз Жан. Міжнародне право. — К., 1998. — С. 117.
15. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. Академічний курс : підруч. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – 480 с.
16. Этнические и региональные конфликты в Евразии: в 3 кн.: Кн. 3 Международный опыт разрешения этнических конфликтов / Общ. ред. Б. Коппитерс, Э. Ремакль, А. Зверев. – М.: Издательство «Весь Мир», 1997. – 304 с.
17. Archibugi D. Cosmopolitan Democracy and its Critics: a Review // European Journal of International Relations, 2004.
18. Carens J.H. Culture, Citizenship, and Community. A Contextual Exploration of Justice as Evenhandedness.  – Oxford: Oxford University Press, 2000.
19. Cohen J. Changing Paradigms of Citizenship and the Exclusiveness of the Demos // International Sociology, 1999. – № 14 (3). – P. 245-268.
20. Haas C. What Is Citizenship?  – The Danish University of Education [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: www.ffd.dk/media/12748/haas % 20rep3.doc.
21. Held D. Regulating Globalization? The Global Transformations Reader, ed. by David Held and Anthony McGrew.  – Cambridge: Polity Press, 2000.
22. Welsh J. Where do I belong? Exploring Citizenship in the 21 st Century. – Hart House. – Canada. – University of Toronto, 2004.