Класифікація міжнародних договорів

г) іноземців та інших осіб, котрі не беруть участь у бойових діях. 
 
Торкаючись офіційного закріплення терміна «міжнародне гуманітарне право» і, відповідно, дефініції даної галузі права, слід зазначити, що в документах ООН вживаються поняття «право збройних конфліктів» і «міжнародне гуманітарне право, застосовуване в період збройних конфліктів». Так, наприклад, у доповіді Генерального секретаря ООН, присвяченій 25-річній діяльності Комісії ООН з прогресивного розвитку і кодифікації міжнародного права, наводиться система міжнародного права, у якій в якості самостійної галузі виділяється «право збройних конфліктів». Водночас, конференція, що проходила в Женеві з 20 до 29 березня 1974 року під егідою ООН, офіційно іменувалася так: «Дипломатична конференція з питань підтвердження і розвитку гуманітарного міжнародного права, застосовуваного в збройних конфліктах». У Додаткових Протоколах І і II 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року також уживається термін «міжнародне гуманітарне право, застосовуване в період збройних конфліктів». Є також визначення, дане Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, відповідно до якого під міжнародним гуманітарним правом розуміються такі міжнародні правила, договірні або засновані на звичаях, що: 
 
а) спеціально спрямовані на вирішення гуманітарних завдань,* що виникають безпосередньо в результаті збройного конфлікту міжнародного і неміжна- 
 
родного характеру; 
 
б) які з міркувань гуманного характеру обмежують права сторін, що знаходяться в конфлікті, вибирати методи і засоби ведення війни; або 
 
в) захищають осіб і майно, яким нанесена або може бути нанесена шкода конфліктом. 
 
Відповідно до положень Статуту ООН і відповідно до основних принципів міжнародного права держави повинні вирішувати міжнародні спори мирними засобами. Проте сучасне міжнародне право припускає можливість правомірного застосування збройних сил (самооборона від агресії, застосування збройних сил ООН, реалізація права на самовизначення). 
 
У міжнародному праві є велика кількість норм, що регламентують суспільні відносини в період збройних конфліктів. Обсяг і якість регулювання цих відносин дозволяють свідчити про існування самостійної галузі міжнародного права, що визначає допустимість засобів і методів ведення війни, забезпечує захист жертв збройних конфліктів, установлює взаємовідносини між воюючими і державами, що не воюють, і т.д.

Як відзначалося, до кінця XIX сторіччя основну роль у регламентації права збройних конфліктів традиційно грали міжнародні порядки. Міжнародні порядки зберегли певне значення для даної галузі міжнародного права і сьогодні. Проте в даний час основний масив норм права збройних конфліктів складають норми міжнародних договорів. Його формування фактично почалося з другої половини XIX сторіччя. Так, у 1856 році в Парижі була підписана Декларація про правила ведення морської війни, що скасовувала каперство (піратство), вона встановлювала недоторканність нейтральних вантажів і правила морської блокади. У 1864 році була прийнята конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, що згодом переглядалася в 1906 і 1929 роках. У 1868 році була прийнята Санкт-Петербурзька декларація про скасування вживання розривних, вибухових і запалювальних куль. 
 
З 1899 року починаються активні процеси кодифікації правил війни. У 1899 році були прийняті Гаазькі конвенції про закони і звичаї сухопутної війни і декларації: 
 
1) про заборону бомбардувань із повітряних куль; 
 
2) про заборону користуватися артилерійськими снарядами, єдиною метою яких є поширення задушливих і шкідливих газів; 
 
3) про заборону застосування куль, що розвертаються або сплющуються в людському тілі. 
 
У 1907 році знову в Гаазі були прийняті одинадцять конвенцій, що регулюють різні аспекти права збройних конфліктів: 
 
1) про відкриття воєнних дій; 
 
2) про закони і звичаї сухопутної війни; 
 
3) про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної і морської війни; 
 
4) про стан ворожих торгових суден на початку воєнних дій; 
 
5) про перетворення торгових суден у судна воєнні; 
 
6) про встановлення підводних автоматичних мін, що вибухають від зіткнення;

7) про бомбардування морськими силами під час війни; 
 
8) про застосування до морської війни початків Женевської конвенції; 
 
9) про деякі обмеження в користуванні правом захоплення в морській війні; 
 
10) про заснування Міжнародної призової палати; 
 
11) про права й обов'язки нейтральних держав у разі морської війни. 
 
Зазначені вище конвенції замінили конвенцію і декларації 1899 року. 
 
У 1909 році була підписана декларація про правила морської війни. 
 
У 1925 році був підписаний Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших таких газів і ряд інших документів. 
 
У 1929 році була прийнята конвенція про режим військовополонених. 
 
Після закінчення Другої світової війни і з урахуванням її трагічного досвіду були прийняті ряд конвенцій, спрямованих на заборону особливо небезпечних міжнародних злочинів. Так, у 1948 році була підписана конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього. 
 
1949 рік ознаменувався розробленням і підписанням у Женеві на міжнародній конференції, скликаній 12 серпня з ініціативи Міжнародного комітету Червоного Хреста, цілого ряду міжнародних конвенцій, об'єднаних за назвою «Женевські конвенції про захист жертв війни», що складають нині основний фундамент «Права Женеви»: а) конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях; б) конвенції про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли аварію корабля, із складу збройних сил на морі: в) конвенції про поводження з військовополоненими; г) конвенції про захист цивільного населення під час війни. 
 
До конвенцій прикладено 11 рекомендацій конференції.

Додатковий протокол І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосуються захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 року і Додатковий протокол II до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, 1977 року значно розширили сферу застосування норм права збройних конфліктів, розповсюдивши їх на війни, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації, а також проти расистських режимів у здійсненні свого права на самовизначення. Крім того, Додатковий протокол І суттєво обмежує воюючих не тільки в засобах ведення війни, але й у її способах. 
 
Історичне значення Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року полягає в тому, що вони містять у собі численні положення загального характеру, що відбивають найважливіші тенденції розвитку права збройних конфліктів у контексті реалізації положень власне міжнародного гуманітарного права. Без їхнього розуміння неможливо розібратися в сутності підходу світового співтовариства до правового регулювання ведення збройних конфліктів і в даний час. До найбільш суттєвих з них належать такі положення: 
 
1. Конвенції підлягають дотриманню «при будь-яких обставинах», а, отже, дотримання їх повинно бути забезпечено державами неодмінно. Серйозні порушення цього положення повинні бути кримінально карані. 
 
2. Конвенції підлягають застосуванню не тільки у разі оголошеної війни, але і при збройних конфліктах, коли одна зі сторін ще не визнала стану війни, а 
 
також при військовій окупації, якій не чиниться ніякий опір. 
 
Держави, що домовляються, залишаються пов'язаними цими положеннями також стосовно тієї держави, що не є учасником конвенції, якщо остання ♦ приймає і застосовує» їх у яких-небудь конкретних конфліктах. З цього випливає, що деякі положення конвенцій гуманного порядку підлягають застосуванню також у громадянській війні.

3. Зазначеними конвенціями особам, які протегую-ються, присвоюються  права, від яких вони не можуть  відмовитися. Такі особи мають також право просити про допомогу державу-покровительку (нейтральна держава, що за згодою конфліктуючих сторін сприяє і здійснює контроль за дотриманням гуманітарних норм на території однієї зі сторін, представляючи інтереси іншої сторони). За відсутністю такої повинна виступати будь-яка організація, що переслідує гуманні цілі, наприклад Міжнародний комітет Червоного Хреста. Ніякі відступи від цих положень за допомогою укладання угоди з державою, що у результаті воєнних подій виявляється обмеженою у своїй свободі дій, не допускаються. 
 
4. Конвенції підлягають застосуванню в співробітництві і під спостереженням держави-покровитель-ки або організації, що її заміняє, і яка переслідує гуманні цілі. 
 
5. У разі розбіжностей щодо тлумачення і за стосування конвенції держава-покровителька або організація, що її заміняє, яка переслідує гуманні цілі, повинна запропонувати свої послуги. Вони можуть запропонувати організувати зустріч пред ставників сторін. За вимогою однієї зі сторін по винно бути проведене розслідування будь-якого порушення конвенції, яке припускається. Якщо між сторонами не буде досягнуто згоди про поря док виробництва такого розслідування, сторони повинні призначити третейського суддю, що вирі шить процедурне питання. 
 
Слід, проте, мати на увазі, що в конвенціях немає положення, що передбачає порядок вирішення спорів, якщо сторони не дійшли згоди ні про процедуру, ні про призначення третейського судді. Женевська конференція лише рекомендувала державам передавати такі спори на розгляд Міжнародного Суду. 
 
6. Всі неурегульовані конвенціями справи підлягають вирішенню на підставі загальних принципів цих конвенцій. 
 
7. Забороняються засоби відплати проти осіб і об'єктів, що перебувають під заступництвом відповідно до конвенцій. 
 
8. Нейтральні держави, що прийняли в себе осіб, яким протегують, зобов'язані розумно застосовувати конвенції. 
 
9. На честь Швейцарії встановлюється емблема у вигляді Червоного Хреста на білому тлі в якості відмітного знака захисту жертв війни, що представляє собою зворотні кольори швейцарського прапора. Поряд із цим допускається також зображення замість Червоного Хреста Червоного Півмісяця і Червоного Лева на білому фоні. Зловживання цими емблемами є карним. 
 
Слід зазначити, що міжнародне співробітництво в сфері збройних конфліктів розвивається і в даний час. Такий розвиток здійснюється у таких основних напрямках: 
 
а) запобігання збройним конфліктам; 
 
б) правове становище держав, що беруть участь і не беруть участь у конфлікті; 
 
в) обмеження засобів і методів ведення війни, за борона їхньої модернізації; 
 
г) захист прав людини в період збройних конфлікт тів; 
 
д) забезпечення відповідальності за порушення норм міжнародного права. 
 
Міжнародна доктрина і практика виробили основні принципи сучасного права збройних конфліктів (міжнародного гуманітарного права): 
 
— гуманізація збройних конфліктів; 
 
— обмеження воюючих у виборі методів і засобів ведення війни;

— міжнародно-правовий захист жертв війни; 
 
— охорона цивільних об'єктів і культурних цінностей; 
 
— захист інтересів нейтральних держав; 
 
— сполучення воєнної необхідності і підтримка суспільного порядку з повагою до людини; 
 
— заборона заподіювати противнику шкоди, нерозмірної із метою війни — знищення або ослаблення його воєнної мощі та ін. 
 
Особливе значення має питання про застосування нових засобів ведення війни, у тому числі і термоядерної зброї, променевої (для впливу на людський організм), інфразвукової (для поразки внутрішніх органів людини), генетичної (для негативного впливу на механізм спадкоємності), психотронної (для впливу на психіку людей) зброї і подібних їм видів і засобів. Хоча ці види зброї, за винятком термоядерної, знаходяться в даний час тільки на стадії розроблення, проте питання про недопущення їхнього використання є насущною міжнародно-правовою проблемою. Міжнародне право в цих випадках виходить із так званої Декларації Мар-тенса, що містить сформульований Ф.Ф. Мартенсом, російським дипломатом і професором міжнародного права, і оголошений у 1899 році на Гаазькій конференції основний принцип. Цей принцип увійшов потім у преамбулу IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни. От його повний зміст: «У чеканні того, щоб змогло бути обнародуване більш повне зведення законів війни, конференція вважає необхідним констатувати, що у випадках, не передбачених у цій угоді, населення і воюючі залишаються під охороною і дією початків міжнародного права, оскільки вони випливають із звичаїв між утвореними народами, які встановилися, із законів людяності та вимог суспільної свідомості». 
 
Таким чином, дана Декларація, що має системний характер, містить у собі ряд положень, на яких базується і сучасне право збройних конфліктів, як-от:

а) вона лежить в основі всіх принципів права зброй них конфліктів і слугує фундаментом для вироблен ня нових норм цієї галузі міжнародного права; 
 
б) закріплює основні ідеї, якими повинні керувавтися воюючі держави і «командуючі військами» при застосуванні законів і звичаїв ведення війни; 
 
в) заповнює прогалини в правовому регулюванні збройних конфліктів, слугує своєрідною «правовою вуздечкою» у випадках відсутності правових наста нов у конкретних нормах міжнародного права. Слід зазначити, що в цілому міжнародно-правове ре гулювання збройних конфліктів торкається питань по чатку війни, її ведення, методів і засобів, становища во юючого і мирного населення і закінчення війни.

12. Міжнародно-правовий статус населення

Населення зазвичай визначається як сукупність індивідів, що проживають у певний час на території конкретної держави і підлягають її юрисдикції.

До складу населення будь-якої держави входять: громадяни цієї держави, іноземці й особи без громадянства (апатриди). Іноді виокремлюють і проміжну групу - особи, які мають подвійне громадянство (біпатриди), проте найчастіше ці особи входять до першої групи - громадян певної держави.

Правовий статус населення визначається насамперед нормами внутрішньодержавного права.

Водночас є чимало питань, пов'язаних з населенням, які здавна регулюються нормами звичаєвого і договірного міжнародного права. У міру розвитку політичних, соціально-економічних, культурних, науково-технічних зв'язків між державами зростає кількість питань, пов'язаних з населенням, щодо яких держави здійснюють взаємовигідну співпрацю. Сьогодні питання правового статусу населення й у внутрішньодержавному, й у міжнародному праві розв'язуються в контексті забезпечення прав і основних свобод людини.

Із незапам'ятних часів держави співпрацюють з питань громадянства і правового статусу іноземців. Пояснюється це зацікавленістю держав у захисті прав своїх громадян, які перебувають за кордоном. Разом з тим починаючи з давніх часів міжнародне співтовариство прагнуло також забезпечити правову захищеність іноземців. Цього вимагали насамперед міжнародні торговельно-економічні відносини, що постійно розвиваються.

13. Поняття і види міжнародних організацій

Міжнародна організація — це об'єднання держав відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору для здійснення співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших галузях, що має необхідну для цього систему органів, права й обов'язки, похідні від прав і обов'язків держав, і автономну волю, обсяг якої визначається волею держав-членів. 
 
З цього визначення можна виділити такі ознаки будь-якої міжнародної організації: 
 
— членство трьох і більше держав. 
 
При наявності меншої кількості держав виникає їх спілка, але не міжнародна організація, що створюється з метою колективного вирішення певних задач; 
 
— повага суверенітету держав-членів організації і 
 
невтручання у внутрішні справи. 
 
Ця ознака є основною функціональною ознакою міжнародної організації, тому що в процесі її діяльності всі держави, що є членами організації, мають рівні права і несуть рівні обов'язки в якості суб'єктів міжнародного права незалежно від розміру своєї території, кількості населення, рівня економічного розвитку й інших ознак, що характеризують державу. Втручання у внутрішні справи держави-члена організації ніяким чином не допускається, за винятком випадків, коли такою державою порушені міжнародні зобов'язання, узяті в рамках цієї організації відповідно до її статутних положень; 
 
— створення відповідно до міжнародного права. 
 
Ця ознака має конституююче значення, тому що будь-яка міжнародна організація повинна бути створена на правомірній основі. А це означає, насамперед, що установчий документ організації повинен відповідати загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, і насамперед принципам jus cogens. Якщо міжнародна організація створена неправомірно або її діяльність суперечить міжнародному праву, то установчий акт такої організації повинен бути визнаний неістотним і дія його припинена в найкоротший термін; 
 
— заснування на основі міжнародного договору.