Синтаксична категорія означення в структурі простого речення

За структурними ознаками предикативного центру розрізняють  основні типи простого речення —  двоскладні й односкладні. Кількість  предикативних центрів править  за критерій диференціації речень, що полягає в поділі їх на прості і складні, напр.: В голубій імлі від обрію й до обрію шелестіла тирса. Вже давно відцвіли червоні маки, молочаї, волошки, звіробій, але цілющий дух зілля напував повітря. Кінський щавель стирчав жиластими пацьоряками, які були обліплені дрібненьким червонясто-брунатним насінням (Б. Харчук). Саме за кількістю предикативних центрів ми розрізняємо ці речення: перше речення з одним предикативним центром являє собою просте речення, а друге і третє речення з двома предикативними центрами є складними реченнями. (Гуйванюк Н. В. До поняття комунікативної парадигми речення // Мовознавство. – 2005. – № 3-4. – С. 148-154.)

Отже, просте речення в  типових випадках є граматично організованим  поєднанням членів речення, має один граматичний центр, який із семантико-синтаксичного  боку являє собою один синтаксичний комплекс часу й модальності, а з  формально-синтаксичного боку може бути поєднанням за допомогою предикативного зв'язку (підмет і присудок у двоскладному реченні). Просте речення як монопредикативна синтаксична одиниця протиставляється складному реченню як синтаксичній одиниці поліпредикативній.

Формально-синтаксичний аспект окремих простих речень передбачає в сучасній синтаксичній теорії підведення їх під ту чи ту формально-синтаксичну  структуру, структурний тип, структурний  зразок, структурну модель, структурну схему. Учення про формально-синтаксичну  структуру простого і складного  речення і вирізнення формального  аспекту речення з-поміж інших  його аспектів є здобутком сучасної синтаксичної науки.

Розвиток учення про формально-синтаксичний аспект речення грунтується на одній  із найпродуктивніших ідей теоретичної  лінгвістики 20-го століття — на ідеї розрізнення мови і мовлення. Зерна  цієї ідеї простежуються вже у  лінгвістів 19-го сторіччя. Зокрема, синтаксисти  ще в 19-у столітті вбачали в реченні  не тільки конкретне мовленнєве явище, але й певний типовий зразок, у  створенні якого беруть участь члени  речення. Детальне опрацювання традиційної  теорії членів речення стало підґрунтям для витворення сучасних понять про  формально-синтаксичну організацію  простого речення. (Єрмоленко С. Я. Синтаксис і стилістична семантика. – К.: Наук. Думка, 1982. – 316 с.)

1.2 Поняття про члени речення

Наскрізною ідеєю традиційного вчення про члени речення є  ідея про нерозчленованість (єдність) їх форми і значення. Вважалося, що формальні і значеннєві ознаки кожного  члена речення взаємопередбачувані. Проте вихідні теоретичні настанови  традиційного вчення про члени речення  нерідко не узгоджувалися з мовною дійсністю, виявляючи у членів речення  характерну розбіжність («негармонійність») формальних і значеннєвих ознак. Тому вдавалися до непослідовного (компромісного) розв'язання проблеми: в одних випадках домінував формальний принцип класифікації членів речення, в інших — семантичний. Це, напевно, стало стимулом у майбутньому  вирізняти члени речення як формального, так і семантичного плану. З погляду сьогодення у традиційному вченні про члени речення знаходимо безперечні здобутки та очевидні суперечності.

Найголовнішим здобутком  традиційного вчення вважатимемо обгрунтування  поділу членів речення на головні  і другорядні. В основу цього поділу покладено неоднаковий стосунок членів речення до побудови реченнєвої структури. За розрізнювальну ознаку, на підставі якої кваліфікують члени  речення як головні і другорядні, править суто формальна ознака. Ця ознака стосується входження чи невходження  відповідного члена речення до предикативної  основи речення, тобто до того мінімуму, який необхідний для функціонування речення як граматично оформленої предикативної  одиниці. Предикативну основу речення  формують тільки головні члени. Традиційна внутрішня диференціація головних членів речення полягає у виділенні  підмета та присудка (двох взаємопов'язаних компонентів у двоскладному реченні) і єдиного головного члена  односкладних речень, напр.: Заглядав Я в синяву очей твоїх (М. Рильський); А пісня без слова дзвінка, та німая (І. Драч); А ті клаптенята паперу — то смертельні плацдарми самотньої битви з державами, з часом, з самим собою (Л. Костенко) ; Почулося про голод (Б. Харчук); Куди дівати нам вінки тернові? (Д. Павличко); Журній чайці легкокрилій Жалко чаєнят (Г. Чупринка); Морок. Жах... (П. Тичина). На противагу головним, другорядні члени не беруть участі у створенні предикативної основи речення. Отже, прибічники традиційного вчення про члени речення чітко визначили предикативну основу речення — його синтаксичне ядро. Вони водночас указали на те, що речення являє собою предикативну одиницю і що предикативність є основною властивістю речення. (Загнітко А. П. Теорія сучасного синтаксису. – Донецьк, 2006. – 378 с.)

Другим здобутком традиційного вчення є високий ступінь граматичної  абстракції у виділюваних членах речення. Це виявляється в помітному  абстрагуванні від комунікативної та смислової організації речення. Із комунікативного погляду важливість будь-якого члена речення визначається не його роллю у створенні формально-синтаксичної структури речення, а значущістю в реалізації комунікативного завдання. Наприклад, у реченні-відповіді Студенти передплатили газету «Літературна Україна» на питання Яку газету передплатили студенти? найзначущішим в актуальному плані є другорядний член речення «Літературна Україна», тоді як головними членами речення виступають підмет студенти і присудок передплатили. Семантико-синтаксична (смислова) організація речення також не впливає на поділ членів речення на головні і другорядні. Позиції головних членів речення можуть займати навіть слова, що без супроводу другорядних членів не утворюють реального простого речення, пор. неможливість використання речень типу «Ми перебуваємо», «Сосна вища». Отже, формальний підхід до поділу членів речення на головні і другорядні спрямовано не на речення як мовленнєву одиницю з конкретним лексичним наповненням, а на речення як абстрактну синтаксичну конструкцію, абстрактну схему.

Тепер перейдемо до слабких  виявів традиційного вчення про члени  речення. Одним із таких виявів є  неодновимірність покладених в основу класифікації членів речення ознак. Різновиди головних членів речення  класифіковано з наданням переваги формальним показникам. Класи другорядних  членів речення виділювано на основі значеннєвого критерію, проте з урахуванням  формальних ознак. Навіть усередині  системи другорядних членів речення  застосовували класифікаційні виміри різної природи. Означальні семантико-синтаксичні  відношення й виділення на основі цього відношення означення як другорядного члена речення пов'язують із присубстантивною (приіменниковою) позицією в реченні. У визначенні сутності додатка бачимо спроби більшою мірою конкретизувати семантику цього другорядного члена  речення, що виявилося у значенні предметності (об'єктності) і субстанціальних  семантико-синтаксичних відношеннях. Порівняно з означенням і додатком надто конкретизованими в семантичному плані виступають обставини (обставини  місця, часу, причини, мети тощо). Характерну ваду традиційного вчення про члени  речення становить і те, що не було з'ясовано сутність означальних, об'єктних й обставинних відношень, покладених в основу визначення класів другорядних членів речення. Трапляються неточності у дефініціях, що відбивають хиткість установлюваних розмежувань членів речення.

Традиційне вчення про  члени речення привернуло увагу  до форми і значеннєвої природи  членів речення, до їх різної ролі у  структуруванні речення. Теоретична вартість учення виявилася в накресленні  функціональної диференціації членів речення, зумовленої семантикою опорного слова, синтаксичною позицією в реченні, характером синтаксичних зв'язків і  семантико-синтаксичних відношень  тощо. Традиційне вчення про члени  речення виявило відносну автономність і можливу несиметричність формальної і значеннєвої організації простого речення. Випадки симетрії / асиметрії  формальних і значеннєвих ознак  відбиває поняття морфологізованих і неморфологізованих членів речення. (Кононенко В. І. Мова. Культура. Стиль. – Ів.-Франківськ, 2002. – 346 с.)

1.3 Загальна характеристика  другорядних членів речення

Традиційне вчення про  другорядні члени речення спирається на їх формально-синтаксичні ознаки набагато меншою мірою, ніж учення про  головні члени речення. У визначеннях  класів другорядних членів речення  брали до уваги ознаки різної природи. Це і спричинило те, що критерії розрізнення  другорядних членів речення поєднують  формальні і значеннєві ознаки в  неоднакових співвідношеннях щодо кожного їх класу. Тому перейшла нам  у спадок велика розбіжність у  кваліфікації диференційних ознак  класів другорядних членів і суперечки  навколо принципів їх класифікації.

Дотепер зберігається (особливо у вузівській і шкільній практиці) традиційний поділ другорядних  членів речення на три класи: додатки, означення й обставини. У виділення  класів другорядних членів покладено  передусім значеннєві ознаки. Подальшу диференціацію класів здійснювали неоднаково: у межах внутрішнього розподілу Додатків та означень традиційно зважали на суто формальні характеристики, виділяючи прямий і непрямий Додатки, узгоджене та неузгоджене означення і означення-прикладку, а внутрішнє розчленування обставин проведено за значеннєвими параметрами. У класифікації другорядних членів використовувано ряд граматичних ознак, а саме: морфологічні показники відповідного члена речення і його опорного слова характер синтаксичного зв'язку й семантико-синтаксичних відношень між залежним і опорним членами речення.

За будь-якого трактування  співвідношення формальних і значеннєвих  ознак у традиційному вченні найбільшої ваги для виділення класів другорядних  членів речення надавали все-таки семантико-синтаксичному  критерієві. Залежно від класу  другорядного члена речення доповнювано  значеннєві ознаки неоднаковою кількістю  формальних ознак. Багато дослідників  намагалися вдосконалити традиційний  підхід до вивчення другорядних членів, що призводило до появи низки суперечливих кваліфікацій тих самих синтаксичних явищ. Усе це дає підстави стверджувати, що традиційне вчення про другорядні члени речення меншою мірою, ніж  учення про головні члени речення, грунтується на ідеях формально-синтаксичної організації простого речення.( Левицький Ю. А. Основі теории синтаксиса – Пермь, 2001. – 236 с.)

                                         Висновки з розділу I

Для синтаксису сучасної української  літературної мови характерний семантичний  підхід до вивчення синтаксичних одиниць. Поглиблений інтерес до смислової  сфери мови визначається насамперед прагненням поглибити уявлення про  закономірності її організації, специфічні властивості, що дозволяють їй бути знаряддям  пізнання і комунікації.

Саме в основній синтаксичній одиниці  – реченні – найпоказовіше  виявляється спосіб організації  семантики і процес її втілення у  формально-граматичній структурі. Визнання за реченням багатоплановості дозволяє вивчати його в різних аспектах: структурному, семантичному, комунікативному, номінативному, соціолінгвістичному, емоційному, стилістичному, функціональному тощо.

Питання про члени речення є, як відомо, одним із актуальних і  в той же час складних питань синтаксичної теорії. Дотепер зберігається (особливо у вузівській і шкільній практиці) традиційний поділ членів речення  на п’ять класів: підмет, присудок, додаток, обставина, означення.

У традиційному вченні про ДЧ використовується ряд граматичних ознак, а саме: морфологічні показники відповідного ЧР з його опорного слова, характер синтаксичного зв’язку й семантико-синтаксичних відношень між залежним і опорним  компонентами речення.

Традиційні визначення ЧР грунтуються  на одночасному врахуванні їх формально-синтаксичних і семантико-синтаксичних ознак, що нерідко руйнує єдині виміри класифікації і веде до об’єднання в одному ряду не однопорядкових величин. Тому опрацювання  критеріїв розмежування ЧР  стало  актуальним завданням сучасного  мовознавства. Розв’язанню цієї проблеми сприяв передусім розгляд речення  як багатоаспектної синтаксичної одиниці.

Деякі лінгвісти негативно ставляться до традиційної теорії членів речення. Це викликано насамперед тим, що все  живе розмаїття мовлення не вкладається  у рамки цієї класифікації. Традиційні п’ять членів речення, хоча і є  найбільш типовими і властиві багатьом мовам світу, не охоплюють, однак, усієї  різноманітності синтаксичних категорій. Іншою причиною є випадки невідповідності  форми і змісту, відсутність чітко  закріплених за ЧР способів вираження. Звідси – критичний перегляд багатьох положень теорії ЧР, нерідко істотні  зміни в понятійно-термінологічній  системі, а в деяких випадках і  заміна традиційних назв структурно-семантичних  компонентів речення новими (Бабайцева, 1988, 4).

В.А. Бєлошапкова вважає, що традиційне вчення про ЧР при всіх своїх недоліках  несе такий сеспект інформації про  компоненти речення, який у сучасних синтаксичних описах відсутній. Завдання синтаксису, на її думку, - на основі традиційної ідеї створювати вчення про члени речення, що відтворюють сучасний рівень знань про склад речення. В.А. Бєлошапкова ж поділяє ЧР на головні, що входять в предикативну основу, і неголовні ЧР, що не входять в предикативну основу (Белошапкова, 1977, 132).

Т.П. Ломтєв поняття про ЧР замінює  поняттям позицій, повнозначні і  неповнозначні, залежні та незалежні  позиції словесних форм і т.д. (Ломтев, 1958).

О.М. Мухін, Г.О. Золотова вводять поняття  синтаксеми, цим самим замінюючи  традиційний аналіз членів речення  синтаксичним аналізом (Мухин, 1964; Золотова, 1973).

                             РОЗДІЛ II

Характеристика  означення як другорядного  

                             члена       речення

2.1 Диференційні  та семантичні ознаки означення

Означенням називають  другорядний член речення, що вказує на ознаку предмета й підпорядкований  іменникові. Виражаючи означальні відношення, означення у традиційному тлумаченні супроводжується обов'язковою формальною ознакою: воно залежить від іменника. Цей член речення має такі диференційні семантичні й формальні ознаки: