Роздуми про Івана Нечуя-Левицького. Самотність і творчість

Розглядаю зображення письменника на фото різних років і звертаю увагу на одну деталь: він ніде, навіть на юнацьких фото, не зображений усміхненим. А його герої сміються. І читач, перечитуючи його твори, теж сміється. Ось як буває... Пригадується ще один сумний факт його біографії: він помер старенькім дідусем у маленькій кімнаті, самотнім і нікому не потрібним. От що таке доля.
У такому разі сумно замислюєшся над долею письменника взагалі. Як ми любимо шанувати письменників після їх смерті! От саме після смерті, а не за життя. І чим більше часу минає, тим більше шануємо і говоримо красиві слова про його вклад у розвиток літератури. І зовсім не переймаємося тим, що, можливо, цій талановитій людині не було кому подати кухлика води, принести шматочок хліба або хоча б закрити очі. Це наше лицемірство? Наша черствість?