Роль церковнослов'янізмів в художній мові Шевченка

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

 

Роль церковнослов'янізмів  у мові художніх творів

Т.Г. Шевченка

 

 

 

 

 

 

 

Студентки ІІІ курсу

Філологічного фаультету

Групи 2331-2

Кардинал Лілії Олегівни

 

 

Запоріжжя

2013 
План:

 

1. Джерела церковнослов'янізмів у художній літературі.
2. Передумови звернення Т. Г. Шевсенка до мови святого письма.
3. Церковна лексика у творчості Т. Шевченка.

 

Джерела церковнослов'янізмів  у художній літературі.

 

Церковнослов’янська мова приходила до українського селянина різними шляхами: через церкву, через  колядки і щедрівки, через культову книгу; в Україні, як і в Росії, церква тримала в своїх руках  і розум і душу селянина. Не так  багато книжок для читання було в нього. Якщо й удавалось йому здобути початкову освіту, то і підручником, і вчителем життя був для нього псалтир, або ще четьї-мінеї. Барвиста поетика псалмів, їхня малозрозуміла, таємнича лексика відкладалися в свідомості своєрідними кліше, які відбивалися і в мові сільського грамотія. Псалтирем оборонялися від сил зла, у ньому шукала захисту принижена душа.

Різдво і Новий рік  не обходилися без колядки й щедрівки. Багато з них перегукувалися з  веснянками, купальськими піснями, але  в основі багатьох колядок все ж таки лежав відомий євангельський сюжет про народження Ісуса Христа, про трьох царів і трьох пастухів, які привітали Діву Марію з новонародженим, про звірство царя Ірода, який, прагнучи знищити немовля з царського коліна, наказав вирізати всіх новонароджених дітей. Оскільки подібні сюжети народ знав у їх церковнослов’янському оформленні, багато церковнослов’янських слів або й цілі церковнослов’янські речення потрапляли в колядки, напр.:

От, прекрасний граде Вихліїме!

Отверзи врата  їдема;

Царіє! Вдарте во струни,

Возіграйте, князі во труби!

Христос раждається — славіте,

Язици, розумійте,

Яко c нами Бог.

Нерідко траплялися випадки, коли церковнослов’янське слово  в народній колядці змінювалося  до невпізнання. Тільки за змістом можна  здогадатися, що усла (вусла) — це гуслі:

 

Вдарте в усла сьміло;

Прийми вусла, Давиде.

 

Бувають і такі загадки, суть яких з’ясовується тільки при  старанному текстологічному аналізі, напр.: От лошоті мордо скоті, тобто Бог во плоті между скоті; Злута, лима, смирно воздаймо, тобто Злато, ливон, смирну воздаймо; Пастерія на смиренно тайно, тобто Пастирії на свирілі поють. Аг.Кримський зауважував, «що церковнослов’янізми наших колядок стають для розуміння новітніх колядників усе важчими і важчими, а через те навіть і чисто українські стихи в колядках обертаються в щось покалічене, аж безглузде. Та от і відомая «нова рада» перевернулася в якусь «навереду»; а ще замість «Богъ на землю сниде» співають «бо на землю сніг іде». Але це йдеться вже про колядників 20-х років XXст. Що ж до Шевченкових сучасників, то вони переважну більшість церковнослов’янських слів розуміли, що давало їм можливість спонтанно творити свої варіанти колядок. Варто також згадати, що вихідним матеріалом різдвяних пісень були й давньоукраїнські художні твори, зокрема різдвяні шкільні драми. Ось типовий приклад «ВЂрши воскресению Христову», яка, безперечно, давала текстовий матеріал для варіювання колядок:

 

Христосъ воскресъ нинЂ!

ВЂрте мнЂ, малой дитинЂ,

Бо я билъ во ЯрусалимЂ рано,

И тамъ мЂнЂ сіє повЂдано (УП, 316).

 

Отже, колядка, змикаючись із індивідуальною художньою творчістю, вбирала в себе нові церковнослов’янізми, хоч, звичайно, в переважній більшості  випадків вона творилася за законами українського фольклору і з того ж мовного матеріалу:

 

Народився Ісус Христос, народивсь,

Которий нам небо й  землю просвітив.

На Ордані тихо вода стояла,

Там Причиста свого сина купала.

Таким чином, використанню Шевченком церковнослов’янізмів передувала тривала фольклорна традиція.

 

Передумови звернення  Т. Г. Шевсенка до мови святого письма.

 

Біографи свідчать, що Шевченко від молодих літ знав і до смерті возив із собою Святе  Письмо, а на вигнанні це було майже  єдине його «чтиво». Тому і називають  його поетом-біблійцем. Зустріч Шевченка із Біблією не була принагідною. Він на ній учився грамоти, з дитинства знає напам’ять фрагменти Святого Письма. 

Саме тоді, коли Шевченко перебував на вершині свого натхнення  і промовляв огненним словом, як посланець з неба, в Києві склався  гурт молодих людей, що поклали собі завдання творити визвольні та братолюбні ідеї. Назвавшись Кирило-Мефодіївським братством, члени його свою діяльність планували у ракурсі пророчих слів Ісуса Христа: «І пізнаєте правду…». На перснях братчиків був напис: «Пізнайте істину, і істина звільнить вас». Такі просвітительські ідеї і були особливо близькі співцеві темного, знедоленого віковічним ярмом, народу. Шевченко – патріот, народолюбець і віруючий християнин, бо саме віра Христова підняла ідею збратання народів, вирівнюючи прірви між вільним чоловіком і безправним рабом, і проповідувала всесвітній мир, свободу і любов. У його голові ідея повалення кріпацтва й визволення рідного народу зливалася з проповіддю християнства, він руйнував царство насильства, сатани, деспотизму, щоб збудувати царство Боже, державу волі і правди.

Шевченко міг освоїти  виражальні засоби Біблії саме тому, що пройнявся духом біблійних книг. Згадуючи про багатий арсенал  думок і почуттів, почерпнутих  поетом із Біблії, літературознавець  В. Щурат писав: «Десь якийсь поетичний  образ, десь якусь оригінальну гадку Святого Письма може присвоїти собі перший-ліпший поет. Зробити філософію Святого Письма своєю філософією, се може тільки справжній біблієць, яким був Шевченко».

Лейтмотивом більшості  його творів є поєднання любові до Бога і милосердя до ближнього. А це основа християнського вчення. Людину хоче бачити Шевченко передусім як відображення образу Божого.

Дуже характерний для  Шевченка штрих: у важкі хвилини  перед ним завжди стоїть Бог, про  це засвідчує і той факт, що слово  «Бог» у його творах зустрічається більше ніж 630 разів.

Про авторитетність Божого слова для  поета свідчить витяг з його листа  до графині Толстої від 9 січня 1857 року: «Тепер і що лиш тепер я  цілком повірив у слово. Що лиш  тепер молюся до Бога і дякую йому за безконечну любов до мене, за те, що він випробовував мене. У тому випробуванні очистилося і видужало моє бідне, боляще серце. Воно забрало від очей моїх призму, крізь яку я глядів на людей і на самого себе. Воно навчило мене любити ворогів і тих, хто нас ненавидить. А цього не навчить ніяка школа, крім школи досвіду і тривалої бесіди з самим собою».

 

Церковна лексика у  творчості Шевченка.

 

 У поетичній творчості Тараса Григоровича Шевченка, де сумовита лірика переростає у філософську мудрість, а вічна недоля пригноблених жевріє такою ж вічною надією, сподіваннями на краще, де умиротворена радість буття торжествує у злетах народного духу, а громадянська туга запалює пристрасним закликом до класової боротьби, революційного оновлення світу, — народилося й живе те безсмертне слово, що знаменувало собою утвердження нової української літературної мови на народній основі. Ввібравши скарби живої української розмови, пісні, фольклору, Т. Г. Шевченко використав і попередні культурні традиції старокнижної, старослов’янської мови, творчо синтезував усе це і довів до гармонії змісту й виразу у словесно-художній творчості.

На часи Шевченка давня  книжна літературна мова XVI-XVIII ст. уже  виходила з ужитку. Але її гостру полемічність і викривальну пристрасть, високу патетику і літописну урочистість Шевченко зумів підпорядкувати новим ідеям. Поет добре знав старослов’янську і старокнижну українську мови, майстерно використовував біблійну міфологію, тексти Ветхого і Нового завітів, церковну фразеологію у поетичних текстах революційного спрямування, його «подражанія», «посланія», «молитви», «псалми», релігійної форми епіграфи є наскрізь атеїстичними, вони наповнені новим соціальним змістом.

 На ґрунті старослов’янських і старокнижних українських слів та окремих словотворчих елементів поет будував оригінальну систему словесно-художніх засобів, здатних викликати широкі політичні асоціації: воленька святая, живуща кров, правда-мста, вража кров, вража наруга, споборники святої волі, апостол правди і науки, добро творящий, гонитель правди жестокий, душеубієць, самодержець тощо. Серед них слова з компонентами: -тель (губитель, обличитель, вседержитель, благовіститель, правитель, розпинатель); воз-, вос- (возвеличити, возлюбити, восплакати, восхвалити, воззрити, возгласити, возвістити, возрадуватися); -іє (беззаконіє, безчестіє, благоденствіє, братолюбіє, благодушіє, єдиномисліє, отмщеніє, правдолюбів, криводушіє); -ущ, -ащ (грядущий, животворящий, доброзиждущий); все- (всеблагий, всевидящий); пре- (преподобний, преблагий, пребезумний, превселюбний); веле- (велеречивий); благо- (благодать, благословенний); не- — -имий, -енний (неісходимий, непробудимий, неутомленний). Деякі з цих слів потребують тлумачення для сучасного читача: овен (баран), заклать (заколоть), куща (курінь, дім), персть (земля), волхв (чарівник), всує (даремно), на прю (на суперечку), мірра (пахуча смола), титло (надрядковий знак у церковно-слов’янському письмі), вскую (доки, чому), ю (її), потя (порізав), присносущий (існуючий вічно), бивий (колишній), зигзиця (зозуля), фарисеї (лицеміри, зрадники); а також власні імена Осія, Ісаія, Ієремія (біблійні пророки), Давид (легендарний цар).

Джерелом поетичного узагальнення історичного досвіду  боротьби зі злом стали для Шевченка Давидові псалми. Він досить часто не переповідає змісту псалмів, а використовує їх як відправний пункт для політичної інвективи. Українізуючи текст, він зберігає в ньому окремі слова і цілі церковнослов’янські звороти. І таким чином відомі народові кліше потрапляють у нове оточення, наповнюються новим змістом: треба і волю, і землю, і пісню повернути тим, у кого вони відібрані.

Давидові псалми, як згодом і слова пророків, дали Шевченкові великий запас високої, патетичної лексики й фразеології, що виходили з-під його пера як заклик до необхідності творення історії чистими руками переслідуваних сіячів правди. Не сприймаються як чужоземні слова древо, муж, воспою, благая, восхвалили, яко в притчу, ізбави, беззаконіє, творящий, доколі, а тим більше лексика, створена за церковнослов’янським зразком з українських або з українських і церковнослов’янських морфем; вона використовується у всій творчості поета: Окрадені, замучені, В путах умираєм (псалом 43) — Та не однаково мені, як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую збудять... ; довготерпеливий («Осія. Глава XIV») — А Бог куняє. Бо се було б диво, Щоб чути і бачить — і не покарать. Або вже аж надто довготерпеливий (II, 14), Вільно входять у Шевченкові твори, особливо громадянського спрямування, й усталені звороти, адаптовані під впливом псалмів: Встать на ката знову (псалом 43) — Одностайне стати На ворога лукавого; І на злих моїх погляну Незлим моїм оком (псалом 53) — Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом; Воцариться в дому тихім, В сім’ї тій великій (псалом 132) — В сім’ї вольній, новій і под.

Цікаво відзначити, що Шевченко вводив окремі церковнослов’янські слова в репрезентовану ним українську літературну мову для позначення абстрактних понять і діячів, причому в деяких випадках українські церковнослов’янізми, будучи спільними за походженням і змістом з російськими, відрізнялися від них формою, напр., верхотворець («создатель», «творец»), криводушіє («лицемерие»), оновленнє («обновление»), провозвістител («провозвестник»), самодержавець («самодержец»), своєволя («своеволие»),  споборник («соратник»), судище («судилище») і под. 

Очевидно, в свідомості Т. Шевченка панувало поняття про  невіддільність українського і церковнослов’янського  мовних джерел у мовному вихованні. Інакше важко було б пояснити, чому він використовує і українську і  церковнослов’янську мови у своєму «Букварі южнорусскому» (СПб, 1861). Поняття про склади автор «Букваря» розкриває в шести «стихах», які є уривками перекладених ним «Давидових псалмів»: «стих первий» — трохи змінений початок 132-го псалому, «стих другий» — кінець псалому 53-го, «стих третій» — кінець псалому 12-го, «стих четвертий» — уривок з псалому 93-го, «стих п’ятий» — завершення попереднього псалому, «стих шостий» — перша частина псалому 149-го. Чому поет подає уривки саме в такому порядку? Очевидно, це ще один доказ того, що канонічний текст був для нього лише загальнокультурною канвою для власної поетичної творчості.

На с. 7 «Букваря» повністю подається 132-й псалом у перекладі  Т. Шевченка. Звичайно, відомі народові з церковної відправи слова поет лишає без перекладу. Це миро добровонне, тварям земнородним, братів благих; лишається, звичайно, й локальний колорит: роси Єрмонськії, гори Сіонськії.

Великий інтерес з  погляду нормалізації української  літературної мови становить Шевченкове переднє слово до наведених далі молитов: «Іісус Христос, син Божий святим духом, воплощенний од пречистої і пренепорочної діви Марії, научав людей баззаконних слову правди і любові, єдиному святому закону. Люди беззаконнії не няли віри єго іскреннему святому слову і розп’яли його на хресті меже разбойниками яко усобника і богохула. Апостоли, святії ученики його, рознесли по всій землі слово правди і любові і його святую молитву».

Привертає до себе увагу  двічі повторене сполучення слово правди і любові. В оригінальних творах Шевченка виступають окремо слово правди і слово любові: 

І брат з братом обнялися

 І проговорили 

Словотихої любові («Єретик», І, 263);

І слово правди понесли

По всій невольничій  землі