Преромантизм у прозі Г.Ф. Квітки-Основяненка

У історії літератури знаходять своє відображення сутнісні загальні закономірності поступування естетичної думки певного періоду. Маємо це і тоді, коли йдеться про характеристику найпоказовіших ознак відповідного стилю доби, мистецького напряму, в руслі яких розгортається творчість конкретного письменника. Пам'ятаємо також про те, що стиль доби акумулює в собі найбільш сутнісні художні смаки, які є синтезом ідейних та естетичних пріоритетів.

Творчість Г.Квітки-Основ'яненка засвідчила: "Ґрунт, на якому воно (мистецтво. – Я.В.) виростає, – це, очевидно, життя, але само воно не є життям як таким, – а тільки одним з його моментів, естетичною його можливістю". Світ благородства, виняткової моральності, відтворений митцем, ставав ідеалом, на який орієнтувалися його сучасники. Творчі пріоритети  Квітки позначилися на розвитку прози всього ХІХ століття; його художню манеру брали за взірець П.Куліш і Марко Вовчок, О.Стороженко і Ганна Барвінок, Данило Мордовець і А.Свидницький, І.Нечуй-Левицький і Панас Мирний, М.Гоголь, М.Лєсков, Ф.Достоєвський, М.Салтиков-Щедрін та інші. Окрім того, традиції Квітки помітні й у жанрово-стильовій та образно-тематичній структурі низки творів новітніх українських письменників. Саме тому в контексті дослідження творчості Г.Квітки-Основ'яненка значною мірою актуалізується проблема осмислення характеру впливів у найширших вимірах: на читача, та, як писав П.Куліш, "душу народу" і на подальший поступ національного письменства.

Важливим є те, що у житті, як і в своїй творчості, Г.Квітка-Основ’яненко виявляв риси української національної вдачі, постаючи попри весь обшир свого таланту, людиною поміркованою і скромною що, ймовірно, й спричинило нерозуміння дійсного масштабу особистості митця, обвинуваченню його у вірнопідданстві, в утвердженні "консервативних" патріархально-релігійних ідей чи т.зв. дворянської ідеології і под. З огляду на це, вважаємо за потрібне визначити критерії оптимізації в оцінках світоглядної орієнтації письменника. Адже довгий час домінантними конструктивами в цьому разі виступали погляди І.Франка про "ідейні грані творів" митця, які, рівнобіжно із деструктивами (обвинувачувальний пафос на адресу письменника М.Драгоманова, П.Христюка, П.Петренка), не давали можливості з історико-літературних позицій вповні об'єктивно окреслити характер етносоціальної свідомості Квітки, проблему філогенезу, зокрема, соціально-історичної зумовленості світогляду митця, характер його онтогенезу – руху по висхідній. Найпоказовішими етапами цього відрухового процесу вважаємо національні та релігійні орієнтації митця; до концептуальних моментів відносимо й осмислення духовно-творчого виміру плюралізму Квітки, а також феномен ідеалу прозаїка та драматурга.

Становлення нового письменства збіглося в часі з помітними змінами в житті українського суспільства. Утрата колишньої політичної автономії й посилення інтеграційних імперських процесів, з одного боку, та широкий загальноєвропейський рух культурного оновлення, з другого, виступили ключовими чинниками, що стимулювали в нових історичних умовах пошук оптимальних форм українського національного життя. Новий час вимагав породження більш ефективних механізмів протистояння української культури імперським централістичним тенденціям. Відтак на зміну втраченій політичній автономії приходила стратегія автономії духовної, інакше кажучи, за умов вимушеної бездержавності важливою постала настанова “жити духом”, самостійним культурним і літературним життям.                 Літературні явища частково поставали саме як породження стихійного культурно-естетичного руху, в якому виразно проглядаються такі риси української національної ментальності, як емоціоналізм та пов’язаний із ним естетизм, індивідуалізм, психічна рухливість. Саме вони великою мірою зумовлюють своєрідність власне українського вибору, становлять певний код, що ніби програмує особливості національної перспективи, впливаючи на визначення долі українського етносу на переломному історичному етапі. Ментальні прикмети яскраво розкриваються в усій життєдіяльності перших представників нового українського письменства, яка засвідчує помітну залежність від стихійного культурно-естетичного руху. Літературна творчість виступає для І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського та Г. Квітки ще й своєрідним шляхом самопізнання. Український письменник поступово проходить шлях глибшого осягнення своїх ціннісно-символічних основ, зокрема й етнічних, національних. Той самий шлях проходить і український читач – шлях усвідомлення національної ваги художнього слова: відстань між автором і читачем на початковому етапі нового письменства зовсім незначна, між ними встановлюється тісна і в багатьох випадках плідна взаємодія.

Якщо більша частина поезії П. Гулака-Артемовського  нагадує своєрідний літопис його щоденного буття, то у творчості  Г. Квітки межі приватного, “фамільного” простору суттєво поширюються. Родинна традиція, зафіксована у фамільному літописі, живить національне й літературне самовизначення письменника, стимулює його діяльність по захисту українських інтересів передусім у духовній та культурній сфері. Бувши на початку основним мотивом гуманітарної і творчої праці, з часом фамільне почуття ускладнюється й поступово трансформується в яскраво виражений загальноукраїнський патріотизм.

Національна емоція для Г. Квітки тісно  пов’язана з родинними переживаннями, а усталений порядок фіксації історії родини й роду виступає додатковим обґрунтуванням вибору літературної діяльності як однієї з пріоритетних.Зазнавши відчутного просвітницько-сентименталістського впливу, Г. Квітка багато сил віддає гуманітарній діяльності, співпрацюючи то в Благодійному товаристві, то в Інституті шляхетних панн; характерно, що його перші літературні, а точніше літературно-публіцистичні виступи на сторінках харківської періодики є органічною частиною ширшої праці, пов’язаної з функціонуванням згаданих установ. Із часом літературний компонент особистості Г. Квітки поступово емансипується від конкретних функціональних завдань гуманітарного плану, однак ці зв’язки не зникають зовсім, лише дещо затушовуються, постійно про себе нагадуючи. Особистість Г. Квітки виявляє високу здатність до змін, однак важливо враховувати, що ці зміни мають загалом еволюційну природу. Його пізній, на шостому десятку життя дебют в ролі українського письменника не може розгядатися як спонтанний, навпаки, є свідомим і продуманим. “Супліка до пана іздателя”, що відкриває першу публікацію Квітчиної української прози, засвідчує, сказати б, акцію продуманого самотворення письменника. При цьому він не лише вибудовує власний образ, а ще й вписує цей образ у контекст окремої літератури, подаючи майже системний огляд нечисленних на той час творів, написаних народною мовою. Вже на шостому десятку свого віку Г. Квітка переописав, умовно кажучи, переінтерпретував себе як Грицька Основ’яненка й водночас запропонував проект окремого українського письменства, чітко визначивши його межі та включивши до нього певне коло авторів, зокрема, І. Котляревського та П. Гулака-Артемовського. У цілому можна стверджувати, що загальна картина світу, сформована у творчості перших представників нового українського письменства, відіграла важливу роль у переході до нового типу національної свідомості, зорієнтованої на пріоритет етнолінгвістичних вартостей, а тісна взаємодія інтелігентських ідейних пошуків із народною стихією сприяла визначенню обрисів такої словесності, яка на основі осмислення й засвоєння ментальних та духовних особливостей народної традиції постала врешті-решт як “література національного відродження”.