Кримінально-правова характеристика складу злочину вбивство через необережність

З об’єктивної сторони вбивство через необережність має ті ж ознаки, що й вбивство, передбачене ч. 1 ст. 115 КК України. Воно характеризується трьома обов’язковими ознаками: 1) суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), 2) суспільно небезпечні наслідки, 3) причинний зв’язок між суспільно небезпечним діянням та суспільно небезпечними наслідками.

Вбивство через необережність є менш суспільно небезпечним, ніж умисне вбивство. Воно також, як і умисне вбивство, може бути вчинене як у формі дії так і у формі бездіяльності. С.С. Яценко та С.Д. Шапченко виділяють такі найтиповіші варіанти прояву і кваліфікації діяння у разі вбивства через необережність:

а) дія (бездіяльність) винного, що призвели до заподіяння смерті потерпілому, має свідомий, цілеспрямований характер, однак сама собою умисним злочином не є або таким не визнана (наприклад, винний відштовхує потерпілого, останній падає, від поштовху б’ється головою об гострий виступ сходів і одержує смертельну травму), за наявності необережної форми вини щодо заподіяння смерті потерпілому вчинене має кваліфікуватися лише за ч. 1 ст. 119 КК України;

б) дія (бездіяльність) винного, що призвела до заподіяння смерті потерпілому, має свідомий, цілеспрямований характер і передбачена як ознака юридичного складу іншого умисного злочину, проте цей склад не включає смерть потерпілого або заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження як обов’язкову чи альтернативну ознаку його об’єктивної сторони (наприклад, основний чи кваліфіковані склади хуліганства); за наявності необережної форми вини щодо заподіяння смерті потерпілому вчинене має розглядатись як сукупність злочинів і кваліфікуватися за відповідною статтею (частиною статті);

в) дія (бездіяльність) винного, що призвела до заподіяння смерті потерпілому, має свідомий, цілеспрямований характер, передбачена як ознака юридичного складу іншого умисного злочину, і цей склад включає заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження як обов’язкову чи альтернативну ознаку його об’єктивної сторони (наприклад, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189 КК України); за наявності необережної форми вини щодо заподіяння смерті потерпілому вчинене має кваліфікуватися за сукупністю злочинів – за відповідною частиною статті Особливої частини КК України, що передбачає кваліфікуючу ознаку «поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження», і за ч. 1 ст. 119 КК України29.

Зазначимо, що вживання законодавцем у назві і тексті статті 119 КК України поняття «вбивство» є нелогічним. Якщо взяти поняття «вбивство» в тій редакції, що викладена в ч.1 ст.115 КК України, то, наприклад, назва т.. 119 КК України буде виглядати так: «Умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині через необережність».

Отже, виходячи з такого буквального розуміння назви і змісту диспозицій норм цієї статті КК, її застосування стало проблемним для правоохоронних органів, оскільки одночасно наявність умисної та необережної форм вини під час вчинення одного конкретного вбивства унеможливлюється. Вихід з такої ситуації бачиться в двох варіантах: а) визначити в ч.1 ст.115 КК України вбивство як винне протиправне заподіяння смерті іншій людині, або б) змінити назву і диспозиції норм т.. 119 КК України, вилучивши з них поняття «вбивство» та замінивши його на поняття «позбавлення життя». Другий варіант видається доцільнішим. Вбивство через необережність вважається закінченим з моменту настання смерті іншої людини (потерпілого). Факультативні ознаки об’єктивної сторони (місце, час, спосіб, знаряддя (засоби), обстановка вчинення вбивства) не є обов’язковими ознаками вбивства через необережність, а тому на його кваліфікацію не впливають.

Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони вбивства через необережність є вина у формі необережності, яка, згідно з ч. 1 ст. 25 КК України, поділяється на два види: злочинна самовпевненість і злочинна недбалість30.

Вбивство через необережність у разі злочинної самовпевненості буває у тих випадках, коли суб’єкт, вчиняючи діяння, передбачав можливість настання смерті людини, але легковажно розраховував на її відвернення.

Важливе значення має відмежування вбивства через необережність при злочинній самовпевненості від вбивства з непрямим умислом. Вчиняючи вбивство з непрямим умислом, С.В. Бородін справедливо зазначає, що, винний передбачає не лише можливість, але й вірогідність настання смерті потерпілого саме в цьому випадку31. Тобто він свідомо припускає можливість настання смерті конкретного потерпілого і погоджується або ставиться байдуже до такого результату власного діяння. Ставлення ж до настання смерті потерпілого при злочинній самовпевненості полягає в тому, що суб’єкт, передбачаючи такий результат, розраховує на якісь конкретні обставини (власні здібності, фізичну силу, досвід, поведінку інших людей, сили природи, фізичні чи хімічні закони, технічні властивості транспортного засобу, інших машин і механізмів, тощо), які перешкодять заподіянню смерті потерпілому, але цей його розрахунок виявився необґрунтованим, легковажним.

Передбачення суб’єктом можливості настання смерті потерпілого при злочинній самовпевненості може мати абстрактний, неконкретизований, не персоніфікований щодо потерпілого характер. Наприклад, власник земельної ділянки В. обладнав огорожу її території колючим дротом, підключивши до неї електричну енергію з напругою 220 вольт. Через кожних 3-4 метри він вивісив попереджувальні таблиці такого змісту: «Увага! Електричний струм 220 вольт! Не влізай – вб’є!» Неписьменний С., маючи намір поживитися овочами з грядок земельної ділянки В., перелазячи через огорожу, схопив руками оголений дріт під напругою і загинув. У цьому випадку суб’єкт (В) передбачав у загальних рисах, що від контакту людини з колючим дротом, що перебуває під електричною напругою 220 вольт, може настати смерть якоїсь неконкретної людини, але розраховував, що вивішені ним попереджувальні таблиці застерігатимуть від такого наслідку.

Особливістю вольової ознаки вини як вбивства з непрямим умислом, так і вбивства при злочинній самовпевненості є те, що в обох цих випадках суб’єкт не бажає настання смерті потерпілого.

Вбивство через необережність при злочинній недбалості, якщо виходити з ч. 3 ст. 25 КК, буває тоді, коли суб’єкт не передбачав можливості настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді смерті потерпілого, хоча повинен був і міг це передбачити, якби діяв більш обачливо. Отже, заподіюючи смерть потерпілому при злочинній недбалості, суб’єкт не усвідомлює суспільної небезпеки свого діяння. Порушення правил безпеки у випадку необережного вбивства через злочинну недбалість охоплюється свідомістю суб’єкта. Однак його свідоме ставлення до порушення цих правил не є свідченням бажання або свідомого припущення з його боку настання смерті потерпілого, що характерне відповідно для вбивства з прямим і непрямим умислом. Немає в цьому випадку і абстрактного передбачення можливості настання смерті людини як при вбивстві через злочинну самовпевненість. Наприклад, К., М. і Б. вживали у лісі спиртні напої. В процесі цього між К. і М. виникла сварка, в ході якої К. двічі вдарив М. рукою в обличчя. При цьому після першого удару потерпілий вдарився головою об дерево, а після другого – впав на землю. К. просив Б. відвести М. до комендатури, де той відбував покарання, але Б. відмовився, і вони залишили потерпілого в лісі. У судовому засіданні було встановлено, що черепно-мозкова травма, яка стала причиною смерті потерпілого, була не тільки результатом безпосередніх дій К., а й того, що М. ударився головою об дерево. Суд визнав, що К. не передбачав можливості заподіяння смерті М., хоча повинен був і міг це передбачити. Інший приклад: після виконання роботи Г. і Ш. поверталися на тракторі до тракторної бригади. Дорогою сталася поломка гусениці трактора і вони зупинилися, щоб її відремонтувати. Г., за командою К., неодноразово здавав трактор вперед і назад для того, щоб Ш. міг забити палець для з’єднання траків гусениці. У якийсь момент, Г., здаючи назад, своєчасно не зупинився, і в результаті вчинив наїзд на Ш., який був травмований і внаслідок цього помер32.

Від вбивства через необережність потрібно відрізняти невинне заподіяння смерті іншій людині (казус, об’єктивний випадок), що унеможливлює кримінальну відповідальність. Щодо його поняття в теорії кримінального права висловлені різні думки. Умовно можна виділити широке і вузьке розуміння казусу. Широке розуміння казусу знайшло своє обґрунтування в російській теорії кримінального права і, відповідно, закріплення в т.. 28 Кримінального кодексу Російської Федерації. Так, О.І. Коробеєв пише, що казус маємо тоді, «коли особа не лише не передбачає можливість настання смерті, але за обставинами справи не повинна була і не могла її передбачити. Казусом слід визнавати і ситуації, коли особа передбачає можливість заподіяння смерті іншій людині і приймає з належною обережністю, ґрунтовністю і передбаченням всі необхідні заходи для відвернення її настання, але смерть все ж таки настає з причин, що від неї не залежать. За цими ж правилами слід оцінювати випадки, коли особа, хоча й передбачала можливість настання смерті потерпілого, але не могла відвернути її настання через невідповідність своїх психофізичних якостей вимогам екстремальних умов або через нервово-психічне перевантаження»33.

Вузьке розуміння казусу властиве для української кримінально-правової науки34. Зокрема, П.С. Матишевський пише, що для невинного заподіяння шкоди (казусу) характерним є те, що особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати суспільну небезпечність своєї дії (бездіяльності) або не передбачала і не повинна була чи не могла передбачити настання від свого діяння суспільно небезпечного наслідку35. В.І. Борисов, звертаючи увагу на те, що випадок (казус) розглядається в юридичній літературі як самостійний вид психічного ставлення до суспільно небезпечних наслідків, підкреслює, що він буває тоді, коли наслідки, що настали, перебувають у причинному зв’язку з дією (або бездіяльністю) особи, котра, однак, не тільки не передбачала можливості їхнього настання, а й не могла їх передбачити36.

Визначення невинного заподіяння шкоди (казусу), запропоноване П.С. Матишевським, перекликається з визначенням цього поняття в КК Республіки Білорусь, де в ст. 26 записано, що діяння «визнається вчиненим невинно, якщо особа, що його вчинила, не усвідомлювала і за обставинами справи не повинна була і не могла усвідомлювати суспільну небезпеку своєї дії чи бездіяльності або не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків і за обставинами справи не повинна була або не могла їх передбачити37.

У кримінальних кодексах Республіки Болгарія і КНР закріплене ще вужче поняття казусу, в яких відсутня ознака не усвідомлення особою суспільної небезпеки свого діяння. В ст. 15 КК Республіки Болгарія вказується, що не є винним вчинене діяння, коли особа не повинна була або не могла передбачити настання суспільно небезпечних наслідків. Таке діяння називається тут випадковим38.

КК КНР (ст. 16) дещо інакше порівняно з наведеним розумінням казусу підходить до визначення поняття казусу: «…діяння, які об’єктивно хоча й привели до шкідливих наслідків, але не є наслідком умисної чи необережної вини, а викликані непереборною силою чи неможливістю їх передбачити, не є злочином»39.

З наведених визначень найповнішими видаються визначення П.С. Матишевського та КК Республіки Білорусь, оскільки в них присутні як ознака не усвідомлення суспільно небезпечного діяння, так і ознака не передбачення суспільно небезпечних наслідків, які характеризують інтелектуальну ознаку казусу. Вольова ж ознака казусу зводиться до того, що особа не бажає і свідомо не припускає настання суспільно небезпечних наслідків.

Отже, невинне заподіяння смерті іншій людині (казус, об’єктивний випадок) має місце тоді, коли особа, яка його вчинила, не усвідомлювала і за обставинами справи не могла усвідомлювати суспільної небезпечності свого діяння, або за обставинами справи не передбачала, не повинна була чи не могла передбачити можливості настання смерті цієї людини. За таких обставин особа, що заподіяла смерть іншій людині, не підлягає кримінальній відповідальності за відсутністю складу злочину.

Суб’єктом вбивства через необережність є фізична осудна особа, яка до вчинення цього злочину досягла віку 16 років.

Відтак, вбивство через необережність – це протиправне заподіяння смерті іншій людині при вчиненні якого суб’єкт або передбачав можливість настання смерті іншої людини, проте легковажно розраховував на її відвернення, або не передбачав можливості настання смерті іншої людини, хоча повинен був і міг передбачити її настання.

3. Покарання за  злочин вбивство через необережність

В період з 01.01.2014 по 23.03.2014 р. в Єдиному державному реєстрі судових рішень знайдено 231 документ за злочини проти життя та здоров’я особи – вбивство через необережність. З 231 справи, яка зареєстрована, тільки по 53 винесено обвинувальні вироки, інші направлені на додаткове розслідування або повернення на новий судовий розгляд, або було прийнято постанову про закриття провадження по справі. Так, наприклад, звернемо увагу на останню справу від 20.03.2014 року Голосіївського  районного суду м. Києва. ОСОБА_1 визнається винним за ч.1  ст. 119 КК України, –  вбивстві вчиненому через необережність. Обвинувачений   визнав себе винним. Смерть особи настала від закритої черепно-мозкової травми з пошкодженням м'яких покровів голови, переломом потиличної кістки, крововиливів в тканини і шлуночок головного мозку, які спричинили виникнення вторинних порушень мозкового кровообігу і розвиток набухання головного мозку. Виходячи з характеру і особливостей виявлених пошкоджень, в момент падіння з положення стоячи, потерпілий знаходився в вертикальному чи близькому до нього положенні і був повернутий лівою половиною обличчя до джерела травмування. Послідуюче за цим падіння, супроводжувалося співударом з тупим предметом з більшою поверхнею потиличної області голови40.

При призначенні покарання суд врахував тяжкість вчиненого злочину, обставини, які пом’якшують та обтяжують покарання, особу обвинуваченого, який раніше не судимий, не працює, має постійне місце реєстрації та проживання, на обліку у лікаря нарколога та психіатра не перебуває, характеризується посередньо за місцем проживання. Обставинами, що пом’якшують покарання,  суд визначає: щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину, які знайшли своє відображення в обвинувальному акті та підтверджені судом. Обставиною, що обтяжує покарання, суд визнає вчинення злочину в стані алкогольного сп’яніння. Суд ухвалив, що обвинувачений винний за ч. 1 ст. 119 ККУ та призначив покарання,  у виді позбавлення волі на строк 3 (три) роки.    

Проаналізувавши кримінальні справи за зазначений період констатуємо, що більшість злочинів вчинялась за ч. 1 ст. 119 ККУ та сновним видом покарання за вбивство через необережність продовжує залишатися позбавлення волі, як правило, на три роки.