Жанрові особливості аналітичної статті

Попри бучність Богданових бенкетів, де рікою лилися вина, мед  і горілка (особливо ж два останні  напої), Віміна не зводив козацького батька до рівня п’янички: “Хоча й трапляється, що він надміри захоплюється трунками, але тим не менше не залишає опікування справами”. Така витримка й помірність виразно контрастували зі звичаями, що панували на деяких монарших дворах Європи, де за важких часів Тридцятирічної війни заливати тягар воєнного часу алкоголем, утікаючи від суворих реалій, було майже нормою. Епікриз, складений лейб-медиками саксонського курфюрста Йоганна Георга І (між іншим, сучасника Хмельницького), просто-таки рясніє переліками розладів, заподіяних алкоголем, і є дуже образною ілюстрацією численних катастроф, пережитих Саксонією під час страшної всеєвропейської війни.

І водночас горілка цілком упевнено увійшла до куртуазної культури козацької держави, де вже в мазепинські  часи утвердився звичай їздити один до одного на чарку. У старшинському середовищі звичай «бути на водці» став відповідником етикетного візиту одного урядовця до іншого, під час якого залагоджували важливі службові, а то й політичні справи. Відомий щоденникар XVІІІ століття генеральний підскарбій Яків Маркович не раз занотовував у своєму діаріуші, що ”по службі по чарці водки випили“.

Самодостатнім феноменом  і складовою горілчаної культури був шинок – не лише осередок продажу горілки (він дав назву  цій транзакції – шинкування), а й цілий мікрокосм тодішнього міського або сільського життя. Він ставав і місцем декамеронівських історій: сварок, бешкетів, перелюбів, ретельно занотованих судовими документами, і місцем проведення судових сесій, виборів козацьких урядників, укладення купчих. У післякозацьку добу з упровадженням імперської горілчаної монополії та поширенням кабацьких закладів шинок поступово поступився місцем російським “разгуляям”.

Секрет полішинеля, або Родовідна російської горілки

Слово “горілка” з епітетом “російська” загалом сприймається, з одного боку, як нерозривне ціле, а з іншого – як свідчення безумовної справжності. Дійсно, хіба горілка, оповита надокучливими слоганами реклами й численними анекдотами, може бути ще якоюсь?! Окрім старанно пропагованого російськими виробниками ще з кінця ХІХ століття міфу, мовляв, Росія не лише батьківщина слонів, а й горілки, уже в наш час з’явилися і цілком науковоподібні спроби обґрунтувати її виключно “великорусское” походження. Утім, привід для цього виявився для росіян не надто приємним. Ще наприкінці 70-х років минулого століття кілька заокеанських виробників та імпортерів горілки (головне – з нащадків російських емігрантів) оскаржили в міжнародних судах право СРСР на використання цього бренда. Тоді-то радянський Мінзовнішторг, наполоханий можливістю накладення ембарго на експорт горілки, що забезпечував солідні прибутки, замовив штатним історикам з’ясувати історію шляхетного напою, неодмінно “прописавши” його у “святій Русі”. Автором найкращого із замовлених досліджень виявився маловідомий, як на той час, але ерудований журналіст Вільям Похльобкін. Його робота “История водки” і донині є культовим чтивом для маловтаємничених шанувальників історії побуту, хоча й містить силу-силенну натяжок, умовностей, а то й відвертих перекручень. Дарма що прямих свідчень джерел про винайдення горілки як високоградусного напою на основі злакового спирту її авторові так і не пощастило знайти, колиску біленької все одно було локалізовано в Росії на підставі доволі сумнівних доказів. По-перше, тому що росіяни теоретично могли її виробляти, оскільки мали досвід настоювання й перегонки міцних напоїв (мед, ол тощо); по-друге, тільки в централізованій Московській державі були можливості для налагодження масового виробництва спиртного і встановлення державної монополії на нього.

На підтвердження “російськості” горілки було наведено й геть смішні аргументи, мовляв, наприкінці XV століття московити і на грип хворіли менше, і перейшли до трипільної системи, і мали сформований внутрішній ринок, що в сукупності просто не могло не народити на світ славнозвісний напій! Автор, скрупульозно відстежуючи чинники, які теоретично могли вплинути на поширення винокуріння в Росії, так і не спромігся пояснити, чому саме слово «водка» утверджується в російській мові лише в XVІІІ столітті, а жоден тамтешній рецептурник не має опису технології, що бодай приблизно могла б бути названа горілчаною. Одне слово, якщо не в Росії, то ніде!

Сокирко О. Вироблена в Україні / О. Сокирко // Український тиждень – 5-11.11.2010. – № 45 (138). – С. 50-53.

Знаряддя  імперії

Сталін як “собіратєль земель українських” лише використав український фактор для утвердження своєї влади в Європі

Є історичний жарт про те, що найбільшими українцями у ХХ столітті були Лєнін (через “право на самовизначення”), Сталін (через приєднання Західної України) та Хрущов (приєднання Криму). Усе це вони робили не для України і не для українців: нашу землю використовували з прагматичної метою поширення “вістря світової революції” у західному та південно-західному напрямках. 17 вересня 1939 року теорії набули практичного виміру: Червона армія вперше за багато років переступила західний кордон радянської імперії із загарбницькою метою. Офіційно це звучало як “визволення братів західних українців та білорусів”.

Плацдарм ідеологій

Виборена у  кривавому конфлікті з національним українським рухом територія  Наддніпрянської (так званої Великої) України була для більшовиків  не лише одним великим ласим шматком  – вона мала відіграти роль кузні  кадрів та практичного полігону для подальших здобутків. Задобривши на певний час титульну українську націю економічними поступками НЕПу та примарною політикою українізації (див. Тиждень, №35 від 27 серпня –2 вересня), більшовики взялися за використання потенціалу національних меншин, що опинилися в межах УСРР. Показовим у цьому плані була поява двох меншинних утворень, одного на західному (польському), другого на південно-західному напрямку (румунському).

Останнє нинішні  історики невизнаної республіки ПМР  називають прообразом придністровської державності. Йдеться про Молдавську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку в складі України, створену 1924 року. Столиця автономії була у Балті, 1929-го її перенесли до Тирасполя. Ініціатори появи такого покруча (молдавани у національному складі МАРСР були в повній меншості – на 1939 рік їх налічувалося 28%, українців – 52%) були вихідцями з цього регіону та пов’язаними з ним, серед них Григорій Котовський та Михайло Фрунзе. Група ініціаторів підготувала проект, у якому детально подавалися цілі побудови МАРСР, головною з яких було повернення Бессарабії до складу СРСР. Слідом за цим передбачалося поширення революції на Балкани. У документі особливо підкреслювалося: “Молдавська Республіка може відіграти ту саму роль політико-пропагандистського фактора, що й Білоруська Республіка [! – Ред.] в стосунку до Польщі й Карельська – в стосунку до Фінляндії”.

Дослідник із Тираспольського  університету імені Тараса Шевченка Дмитро Соїн зазначає: “Вони без жодних сумнівів писали, що “об’єднання Придністров’я і Задністров’я слугувало б стратегічним клином СРСР по відношенню до Балкан (через Добруджу) та до Центральної Європи (через Буковину і Галичину), котрий СРСР міг би використати як плацдарм з військовою та політичною метою”. Ось Бессарабія–Румунія–Балкани, як багнет, пропорола б південно-західне “підбрюшшя” буржуазної Європи, – це мета, заради якої досвідчені революціонери почали свою діяльність та породили ідею про створення Молдавської Автономної Республіки”. Те, що етнічні молдавани на території автономії були у явній меншості, для мети, яку поставили автори проекту, не мало значення. Якби навіть на всій МАРСР не проживало жодного молдаванина, їх просто призначили б на партзборах.

Польський національний район із центром у селищі Довбиш (у часи існування району – Мархлевськ) на Житомирщині було створено 1926 року, він носив ім’я Юліана Мархлевського (1866–1925), соратника Лєніна. Мархлевський був противником повної незалежності Польщі, що мала би, на його думку, бути республікою СРСР. У резолюції ІІ З’їзду рад Польського національного району ім. Ю. Мархлевського (19–20 березня 1927 року) зазначалося: “Цей з’їзд має значення, що сягає поза кордони Радянського Союзу. Він буде наочним порівнянням національної політики радянської влади з політикою фашистської Польщі, котра пригноблює національні меншини” (передусім ішлося про українців та білорусів). Мархлівщина повинна була стати зразковим автономним районом, де в середовищі “кресових” поляків мав зародитися клас пролетаріату. “У рядах польського робітничого класу району повинні формуватися майбутні керівники соціалістичної побудови Польської Республіки Рад”, – з тієї самої резолюції.

Золотий вересень

17 вересня 1939 року пригадало цивілізованому  світові справжнє обличчя більшовицього  режиму, на той час уже дещо  призабуте. Червона армія перетнула  Збруч та інші ділянки радянсько-польського  кордону і вийшла назустріч  вермахту, котрий уже з 1 вересня намагався приборкати Польщу із західного боку. У деяких місцях наступ радянських військ зупинився аж на Віслі, з якої довелося повертатися на  лінію Керзона (Західна Волинь та Східна Галичина відійшли до СРСР). Не потрапила в зону радянської окупації Холмщина, жителі якої спершу вітали “визволителів” червоними стрічками на рукавах, а згодом мусили їх дуже швидко при німцях сховати. Цікавим є описаний у мемуарах Микити Хрущова факт, коли 1939 року (на той час він очолював українських комуністів) приїхав до свого тестя до села Василів Великий на Холмщині й пообіцяв, що «тут буде радянська влада». Дружина Хрущова Ніна народилася в сім’ї українського селянина Петра Кухарчука, і її прив’язаність до малої батьківщини згодом (у 1944 році) відіграла не останнюроль у територіальних претензіях СРСР до Польщі.

Натомість за “перших совєтів” до складу УРСР потрапили східна (правобережна) частина міста Перемишль (населення становило 70 тис. чоловік) та Любачівщина. Українське самолюбство могло б, можливо, потішити, що в “західному бастіоні України” видавалася українською газета “Червоний Перемишль”, але ненадовго: як і будь-яка комуністична газета, вона нагадувала радше агітаційний листок, аніж справжню пресу. Приміром, які висновки можна було зробити з листа редакторів до Сталіна з приводу свята 1 травня (1941 року): “Народ наш любить та шанує нашу більшовицьку пресу за її правдивість, за те, що високо вона тримає стяг партії Леніна – Сталіна…”. Залишалося два місяці до масових розстрілів у тюрмах Західної України при відступі Червоної армії (у в’язниці Перемишля в червні 1941 року перебувало понад 850 осіб). Але ще напередодні 22 червня Перемишль таємно готувався до наступальної війни в дусі висловленої у середині травня 1941-го шефом пропаганди та агітації Андрієм Ждановим ЦК ВКП(б) тези: “Якщо обставини дозволять, то будемо далі ширити фронт соціалізму (…). До зіткнення поміж нами та світом капіталізму має дійти, і ми зобов’язані вирішити цю суперечку на користь соціалізму”.

У проміжку 1939–1941 років Сталін встиг прихопити ще від Румунії Бессарабію й Північну Буковину, причому останню – без узгодження з “другом Адольфом” (детальніше – Тиждень, №27 від 2–9 липня 2010 року). 28 червня 1940-го Червона армія перейшла кордон, і в складі УРСР з’явилися Чернівецька та Акерманська (з грудня 1940-го – Ізмаїльська, з 1954-го – частина Одеської) області, а на решті бессарабської території та на частині Молдавської АРСР (нинішнє Придністров’я) була утворена Молдавська РСР із центром у Кишиневі. При цьому світ отримав, на перший погляд, цілком достовірне пояснення щодо Буковини: мовляв, СРСР хоче возз’єднати у своїх межах усю Україну, а “Буковина є останньою частиною єдиної України” (за словами В’ячеслава Молотова, шефа радянської дипломатії). Щодо “останньої” частини України, то Молотов вдався до звичайного блефу: попереду було ще приєднання Закарпаття (1945 рік), крім того, “Україною” Кремль та підпорядковані йому академічні структури могли назвати все, що перебувало в загарбницьких інтересах СРСР.

Меншою кров’ю

17 вересня 1939 року стало тим днем, від якого Польща, а згодом її еміграційний уряд у Лондоні “могли вважати себе у стані війни” із Радянським Союзом. “Могли вважати”, а не перебували, оскільки від прямої конфронтації з Москвою поляків стримував англійський уряд. Британцям було потрібно, щоб Сталіна “втримати у стані нейтральності”, не давши йому перейти на бік Німеччини. Особливо це стало актуальним після падіння Франції у 1940 році. Напад Німеччини на СРСР уможливив початок переговорів еміграційного польського уряду з Кремлем на предмет повернення до кордонів СРСР 1921 року, себто без Західної України та Білорусі. Перший неофіційний контакт польського еміграційного уряду з Кремлем – через кореспондента Телеграфного агентства Радянського Союзу в Лондоні Федора Ротштейна – відбувся одразу після початку нападу Німеччини на СРСР. Радянський “журналіст” зазначив, що Москва “не пожертвує українцями і білорусами”, але прагне “якнайкращих стосунків з етнографічно-національною Польщею” (на землях, де поляки становлять автохтонну більшість).

Те, що сказане  Ротштейном було справжньою позицією Москви, підтверджено у директиві  послу СРСР у Лондоні Іванові  Майському від 3 липня 1941 року, причому  Кремль погоджувався на відновлення  Польської держави в кордонах національної Польщі, “включаючи деякі міста й області, які недавно відійшли до СРСР”. Цієї позиції Москва і надалі дотримувалася у переговорах з поляками, будь це еміграційний уряд чи створений власними ж руками Польський комітет національного визволення (комуністичний “люблінський уряд” – ПКВН). “Деякі міста та області” на українській ділянці кордону – це Перемишль, Любачів, Ліско, на білоруському – Білостоцька область. Таким чином Кремль створив собі поле для маневру, щоб малою кров’ю залишити за собою більші території: Волинь, Східну Галичину, Берестейщину, Гродненщину та околиці Вільнюса. Понад те, з українсько-польської сторони це поле розширювалося ще й можливістю шантажувати поляків більшими територіальними претензіями на землі Закерзоння (етнічні українські землі в Польщі). Сталін подавав себе перед поляками та їхніми адвокатами англійцями мировим суддею, мовляв, не він, а саме англійський лорд Керзон далекого 1920-го запропонував лінію розмежування між поляками та українцями, а він, Сталін, готовий відступити від неї… максимум на три-чотири кілометри.

Крім того, постійно слухаючи від поляків прохання про  повернення “хоча би” Львова та бориславського нафтового родовища, Сталін у будь-який момент міг натиснути на кнопку “українофільства” (шан­­таж Закерзонням) і, як зазначає український історик Іван Козловський, “на добрий день” заявити полякам: “Про що там йдеться? Чи Холмщина має належати Радянському Союзу?” Те, що з боку Сталіна це був таки блеф, підтверджують слова Ванди Василевської, однієї зі співтворців ПКВН, яка не мала сумнівів, чому ПКВН проголошено саме в Холмі: бо з нього власне мала починатися Польща. Водночас зусилля офіційного Києва в особах Микити Хрущова як керівника компартії України та Олександра Корнійчука як наркома закордонних справ УРСР зі створення Холмської області та приєднання міст Ярослава та Перемишля мали тримати поляків у постійному напруженні. Микита Хрущов міг добре знати про ставлення країн-переможниць до формування нових кордонів Польщі. У своїх спогадах він підтверджує, попри існуючі в 1944 році територіальні претензії УРСР до Польщі: “Ми вже знали, що це питання (кордонів. – Ред.) вирішене”.

За подібним сценарієм – можливістю інкорпорації українських етнічних теренів у  Чехословаччині – було приєднано  до України Закарпаття. У заснованій з визволенням Пряшева російськомовній газеті “Пряшевщина” опубліковано звернення до Микити Хрущова: “Тільки зараз нам випала єдина можливість вільно визначити свою національну належність. Сердечно просимо Вашого покровительства”. Президент Чехословаччини Едуард Бенеш вважав, що відновлена в довоєнних межах республіка має стати державою “трьох рівноправних слов’янських народів: чехів, словаків та карпатських українців”, натомість у Москви була інша позиція. На думку ужгородського дослідника Сергія Федаки, Сталіну було потрібне вирішення закарпатського питання до Потсдамської конференції (17 липня – 2 серпня 1945 року), щоб воно вже не могло бути додатковим козирем у руках англійської та американської сторін. Невипадковим є й те, що підписання радянсько-чехословацького договору відбулося безпосередньо після завершення Установчої конференції ООН у Сан-Франциско (26 червня). Празьке керівництво, налякане можливістю дрейфу до Радянського Союзу не лише Пряшівщини, а й цілої Словаччини, віддало Закарпаття практично без дискусій.