Поняття і категорії техніки мовлення

Невід'ємну частину досконалої техніки мовлення складає ясність промови. Чіткі  дикція, вимова можливі лише за наявності  здорового мовного фізіологічного апарата і його нормального функціонування. Голосовий апарат складається з  чотирьох частин: дихальних органів, вібраторів, резонаторів і артикуляторів.

Дихальні органи - це легені, мускулатура, що втягує повітря в  легені, й інші м'язи, що виштовхують  повітря з легень. Вібратори - це голосові звуки. Коли вони зіщулені, повітряний потік, що йде із легень, заставляє  їх швидко вібрувати, породжуючи коливання. Резонатори включають гортань порожнини  рота й носа. Вони посилюють звуки, що виникли завдяки дії голосових  зв'язок. Зміни форми і об'єму  порожнини рота забезпечують чіткість кожного звука або дають резонанс. Артикулятори (язик, губи, зуби, нижня щелепа, м'яке піднебіння) створюють із звуків склади і слова. Перелічені частини голосового апарата беруть участь у створенні п’яти елементів голосу: а) звучності; б)темпу; в) висоти; г) тембру; д) дикції (артикуляції). Звучність голосу дає оратору можливість донести промову всій аудиторії; зміни темпу підкреслюють важливі й менш значимі проблеми; тембр відіграє важливу роль не тільки як загально забарвлення звуку, але й здатність голосу варіювати в залежності від почуттів, які передає оратор; висота дозволяє розширити спектр голосових модуляцій, значно урізноманітнити й забарвити голосову виразність; дикція, правильна вимова дає високу мовну культуру: неправильна вимова в 100 % дає негативний результат промови, зменшує можливість зрозуміти оратора взагалі. Вимова може бути нормальною (чітка, виразна) або в ній може бути ціла низка відхилень від норми. Ці відхилення можуть бути результатом: 1) неправильної структури мовного апарата; 2) хибного користування тією чи іншою частиною мовного апарата при нормальній його будові; 3) специфічного складу окремих ділянок нервової системи. Вадами структури мовного апарата можуть бути, наприклад, неправильне стуляння щелеп або дефект прикусу тощо. Ці хиби призводять до неправильної вимови багатьох звуків, проте їх можна ліквідувати. Треба, по-перше, звернутися до спеціаліста (наприклад, фоніатра), по-друге, виконувати специфічні вправи. Головне - треба знати, що відсутність у оратора вад мовного апарата ще не вказує на те, що він підготовлений до ораторської діяльності. Навіть досвідченим ораторам слід невпинно працювати над голосом, розвивати і тренувати його. Є певні вимоги до голосу оратора, вони зводяться до конкретних основних голосових якостей. Цими якостями є: 1) сила голосу - рівень гучності й волі звучання; 2)діапазон - зміна висотного звучання від найнижчих до найвищих звуків, тонів; поняття "діапазон" включає в себе об'єм, сукупність всіх звуків різної висоти, доступних людському голосу. 
Складовою частиною цього поняття є - "регістр" - частина звукоряду, ряд сусідніх звуків, об'єднаних тембром. Існує три регістри: високий, середній, нижній. Яскравою є мова, коли оратор володіє широким діапазоном - у трьох регістрах. 3) рухомість, гнучкість - швидка зміна за силою, тембром і темпом; 4) польотність - здатність голосу заповнювати весь простір того приміщення, в якому він звучить, що дає можливість почути оратора в будь-якій точці приміщення; 5) благозвучність - приємність. Сила, об'ємність, звучність голосу залежить не тільки і не стільки від ступеня напруги м'язів гортані й голосових зв'язок, скільки від правильного, активного мовного дихання, від вміння користуватися резонаторами.

Техніка мовлення

Основним  засобом передачі інформації і впливу на аудиторію завжди залишається  мова. Тому дуже важливою якістю гарного  оратора є володіння голосом  у всій сукупності його можливостей  і властивостей.

Усі голосові характеристики насамперед пов'язані  з диханням. Практика переконує, що неправильне дихання, перенапруження голосового і мовного апаратів спричиняють  швидку втомлюваність і невірне  звучання голосу.

Розрізняють три види дихання: ключичне, грудне (реберне) і черевне (діафрагмічне).

Найповніше  і найглибше дихання досягається  поєднанням грудного (реберного) і черевного  дихання. Таке дихання потребує небагато енергії і зберігає сили оратора, забезпечуючи звучність голосу, навіть коли доводиться говорити тривалий час.

Ми вже  говорили про важливе значення інтонації. Кожному оратору треба засвоїти, що сучасне ораторське мовлення —  це насамперед природне, розмовне мовлення.

Однак, на відміну  від буденної розмови, інтонація  оратора повинна бути яскравішою, мелодійнішою, виразнішою. Ось чому перед оратором стоїть завдання — наполегливо працювати над інтонацією, розвивати діапазон голосу.

Висока мовна  і голосова техніка дозволяє оратору  правильно інтонувати промову. Під  інтонацією слід розуміти ритміко-мелодійну  побудову промови, яка передає її смисл і почуття за допомогою  висоти тону, сили звуку, темпу мови і тембру голосу. За допомогою тонального забарвлення слів складаються протилежні за змістом речення: чи то піднесено-урочисті, чи то доброзичливі, чи то наказові, чи то грубі, чи то зневажливі і т. ін. Поза інтонацією немає ані побутового, ані художнього, ані наукового  слова.

Інтонована  мова діє також емоційно. Юрист  промовляє не неупередженим голосом, а вступає у спір, запевняє, хвилюється, радіє тощо, тобто передає внутрішній сенс слів, виявляє своє ставлення  до предмета виступу. Інтонування мови підкреслює також перехід від  однієї думки до іншої, від питання  до питання, від проблеми до проблеми.

Емоційно  забарвлені інтонації передають  слухачам різноманітні почуття оратора. Крім голосу, техніку характеризують темп і ритм мовлення. Темп мовлення — це швидкість, з якою оратор вимовляє слова, речення, весь текст у цілому.

Він залежить від індивідуальних особливостей промовця, його темпераменту, від теми та змісту промови, а також від умов, за яких виголошується промова, та особливостей аудиторії. Тому, звісна річ, одна й  та ж промова повинна бути викладена  різним темпом в аудиторіях, що вирізняються за рівнем освіти, статі, віку, професії і т. ін.

Ритм промови  має за основне зміну певних частин промови за довжиною звучання, а  також чергування мови, що звучить, та пауз. Розрізняють декілька типів  пауз залежно від того, за якої причини  і з якою метою переривається  виголошення промови. Фізіологічні паузи викликані необхідністю вдихнути повітря, як правило, вони збігаються з  іншими паузами — граматичними, логічними і психологічними.

Граматичні  паузи — це засіб граматичного упорядкування тексту. Логічні паузи  пов'язані зі змістом, логікою промови. За їх допомогою оратор здійснює роздрібнювання потоку слів на змістовні частини. Це нібито поділ або поєднання слів у мовні такти. Мовний такт — відрізок фрази, цілісний за значенням, об'єднаний  інтонаційно і виокремлений з обох боків паузами. Зауважимо ще раз: логічна точність і виразність мови досягається постановкою логічних наголосів.

Логічний  наголос — підкреслена вимова етапних речень у промові (тези, висновки), а також найзначніших слів і словосполучень у фразах.

Щоб набути навичок логічно виразного звучання мови, необхідно спочатку навчитися  розбивати фрази на мовні такти, швидко визначаючи в них основне  за змістом. Тут можна скористатися порадою К.С. Станіславського: «Беріть  частіше книжку, олівець, читайте  і розмічайте прочитане за мовними  тактами... Розмічування мовних тактів і читання по них необхідні  тому, що вони змушують аналізувати  фрази і доходити до їх суті. Без  цього не скажеш правильно фрази.

Звичка говорити по тактах зробить вашу мову не тільки стрункою за формою, зрозумілою за передачею, але й глибокою за змістом.

Щоб розмітити  логічно наголошені слова і вислови, необхідно в першу чергу вибрати  зі всієї фрази одне найважливіше слово і виділити його наголосом. Потім треба зробити те ж саме з менш важливими словами, але  з такими, які теж необхідно  виділити. Неголовні, другорядні слова  особливо наголосом не виділяються.

Зрозуміло, що існує цілий комплекс наголосів: сильних, середніх, слабких — їх розподіляють залежно від змісту промови та її мети.

Які ж прийоми  техніки мовлення допоможуть підкреслити, підсилити звучання логічно наголошених  слів і фраз? З-поміж таких прийомів вирізняють: зміну сили або регістру звучання голосу, уповільнення темпу  мови і паузи. Завдяки цьому промова  стає рельєфною, передає слухачам ставлення  оратора до окремих фрагментів і  положень у виступі як до найважливіших. Більше того, це впливає на формування у слухачів їх ставлення до проблем, яких оратор торкається у промові.

Крім згаданих прийомів (варіація сили звучання голосу, логічних наголосів, що залежать від  ступеня важливості предмета розмови, різноманітності темпу, що відтіняє значимість окремих думок), виразності звучання мови надає зміна висоти тону. (Зверніть увагу: логічну побудову тексту не можна ототожнювати з логічністю промови, тобто послідовністю, несуперечністю, аргументованістю, доведеністю).

Призначення психологічної паузи — емоційна інтерпретація тексту, розкриття  психологічного навантаження думки.

Така пауза  пов'язана з підтекстом промови, її сутність є зрозумілішою, якщо порівняти  її з паузою логічною: «В той час, як логічна пауза механічно формує такти, цілі фрази і саме цим допомагає  виявити їх сенс, психологічна пауза  дає життя цій думці, фразі  і тексту, намагаючись передати їх підтексти, якщо без логічної паузи  мова безграмотна, то без психологічної  вона нежиттєздатна. Логічна пауза  пасивна, формальна, недійова; психологічна, — безперечно, завжди активна, багата внутрішнім змістом. Логічна пауза  слугує розуму, психологічна — почуттю. Крім голосу, інтонації, певне значення для промовця має його міміка і  жести. Вираз обличчя оратора, його поза і жести —додатковий засіб виразності. Публічна мова — це результат складного духовного і фізичного процесу. У мозку і у тілі людини виникає безперервний потік емоцій, почуттів, ідей, фізичні рухи.

Жести нерозривно пов'язані з ходом думок і  зміною почуттів оратора, їх ритмічний  збіг з інтонацією, наголосом і  паузами допомагає зосередити увагу  слухачів на тих чи інших важливих частинах виступу промовця, показати його ставлення до висловлених положень та збудити у слухачів схоже ставлення.

Традиції  вітчизняного ораторського мистецтва  щодо жестів доволі cyвopi і вимагають стриманості. Згадаємо видатного оратора Феофана Прокоповича, професора риторики Києво-Могилянської академії. Його правила красномовства були першою спробою регламентувати публічні виступи. Серед інших правил стосовно техніки мовлення знаходимо такі: «Бездумно творят оратори, которые брови свои поднимают и движением рамен [плечей] являют гордое величие, и в слове нечто такое проговаривают, от чего можно познать, что сами себе удивляются... Не надобно оратору шататься вельми, будто в судне веслом гребет. Не надобно руками всплескивать, в бока упираться, подскакивать, смеяться или рыдать, ибо все это лишнее и слушателей возмущает». Навіть при бурхливому темпераменті ораторові слід стримуватися від надмірної жестикуляції. Вона відвертає увагу, заважає слуханню, сприйняттю думки. Важко дати поради щодо застосування жестів. Тут виявляється індивідуальність кожного оратора, проте існують певні загальні вимоги.

Жести не можна  «запозичувати», вони повинні виражати темперамент, почуття самого оратора, відповідати особистості, думці  виступу. Вони мають бути стриманими, економними, природними.

Міміка оратора  відбиває його духовний стан. На обличчі  оратора слухачі бачать і радість, і сум, і подив, і блаженство тощо. Байдуже обличчя промовця породжує байдужість і у слухачів.

Діапазон  голосу - це сукупність звуків різної висоти, доступних для людського голосу.

Невід'ємний  компонент мовної техніки оратора - сила голосу. Силу голосу не можна  ототожнювати з гучністю. Поняття  сили голосу значно ширше: це здатність  переконувати, доносити до кожного  представника аудиторії свої почуття  і волю. Сила звучання мови повинна  бути виправдана внутрішньо, викликана  силою натхнення і почуттів оратора.

Швидкість мовлення, тривалість звучання окремих слів, складів, тривалість пауз у поєднанні  з ритмічністю мовлення складають  її темпо-ритм. Як правило, чим важливіша тема і зміст, тим повільніша мова. Оптимальний темп в українській мові складає 120 слів за хвилину.

Для того, щоб  визначити власний темп мовлення, достатньо прочитати уривок з 600-700 слів, визначити затрачений час і  поділити кількість слів на кількість  затраченого часу.

Визначаючи  потрібний темп мовлення, треба враховувати, що до певної межі прискорення темпу  мовлення прискорює процес його сприйняття. Однак, надто швидкий темп веде до того, що кількість інформації, що передається  в одиницю часу, перевищує "пропускну  здатність" людської психіки, сприйняття погіршується і зусилля оратора  витрачаються марно. Надто повільне мовлення присипляє аудиторію, слухачі  втрачають здатність слідкувати за думкою, не в змозі охопити  зміст усієї фрази, дослухати  її до кінця.

Пауза в ораторській  промові виконує різні функції. Вона полегшує процес дихання під  час мовлення і надає можливість об'єднати попередні і подальші думки. Пауза допомагає зосередити увагу  аудиторії і підкреслити кульмінаційний момент.

Слід пам'ятати, що під час паузи, не зважаючи на перерву у звучанні, мовлення не повинно перериватися: у розпорядженні  оратора залишаються поза, жести, міміка, рухи. Але не варто зловживати паузами: від цього мова стає переривчастою.

Дикція - це ясність і чіткість у вимові слів, складів, звуків. Недбалу скоромовку, поглинання звуків і складів, що припустимі у буденній розмові, деякі оратори  переносять і в публічні промови, різко погіршуючи цим їх якість, відволікаючи від сприйняття і розуміння  змісту.