М.С. Грушевський та діяльність НТШ ( кінець ХIX- початок ХХст. )

Товариство брало активну участь у громадській діяльності, а не тільки займалося науковою роботою і публікацією наукової та художньої літератури. Воно підтримувало українців Російської імперії всіма можливими способами в їхній боротьбі проти царського уряду і великодержавного шовіністичного суспільства за права і незалежність української нації. В 1905p. M.  Грушевський перевів до Києва видавництво «Літературно-Наукового Вісника».  Там же були утворені Товариством і перші українські книгарні,  що дало змогу більш широко поширювати і пропагувати уукраїнську літературу, друкувати праці українських письменників і т. п.

НТШ робило пожертвування  на національні цілі.  Одним з  багатьох прикладів можна назвати  пожертвування 3000 крб. на будівництво  пам’ятника Т. Г. Шевченку в Києві .

З метою підтримання постійних духовних і літературних взаємозв’язків Галичини з Наддніпрянською Україною,  відділ НТШ уклав домовленість з книгарнею  «Киевской Старины» в Києві. За цією домовленістю «Киевская Старина» передплачувала Літературно-Науковий Вісник для розповсюдження його в межах Російської імперії і брала на себе зобов’язання постачати НТШ друкованою продукцією, насамперед українською мовою, яка вийшла в Росії. На той час інші видання Товариства були заборонені російською цензурою .

У 1899 p. Товариство й окремі його члени отримали запрошення для участі в роботі археологічного з’їзду в м.  Києві.  Але згідно з вказівками організаційного комітету доповіді на з’їзді могли бути прочитані всіма слов’янськими мовами,  крім української.  Крім того,  царський уряд

заборонив в’їзд на територію Російської імперії:  І. Белею, Ю.  Романчуку,  
Д. Гладиловичу,  Костянтину і Василю Левицьким, О. Барвінському,  
Є. Огоновському, І. Франку, М. Павлику.

Товариство  подало організаційному комітетові гострий протест проти такого рішення, заявивши що у випадку недопущення української мови на з’їзді, делегація НТШ відмовиться від участі в ньому. В результаті цієї заяві підготовчий комітет вирішив, що доповіді на з’їзді можуть бути прочитані українською мовою, але не можуть бути опубліковані у працях з’їзду.

В той час,  в цих  умовах,  це була велика перемога української  справи.

Протест НТШ підтримали  інші наукові установи,  як Російської  імперії,  так і закордонні,  перш за все слов’янські,  в результаті чого Міністерство освіти Російської імперії дозволило прочитати доповіді  українською мовою, але лише на секційних засіданнях за участю не більше 25 делегатів. З такою дискримінацією української мови НТШ не погодилося і відмовилося від участі в роботі з’їзду.  Призначені на з’їзд доповіді були опубліковані в двох подвійних томах “Записок НТШ”.

Товариство використовувало  всі нагоди,  щоб на наукових зборах пропагувати українське слово і  українську наукову думку, а також  довести всьому світові, що Україна  – це не національна меншина великоросів,  а окрема нація з своєю древньою культурою і сучасною наукою.

Слід зауважити,  що незважаючи на те,  що НТШ не було політичною партією,  а виключно науковою установою,  навколо нього  згуртувалися представники різноманітних  політичних партій кінця XIX – початку XX ст. За винятком “москвофілів”, які заперечували саме існування українського народу,  як окремої нації.  М.  Грушевський,  як голова НТШ, вважав, що НТШ своєю науковою і видавничою діяльністю зробить важливий внесок у пробудження українського народу, піднесення його національної самосвідомості,  у збереження національних традицій і розвитку науки до рівня тодішніх найосвіченіших націй.

Товариством була розроблена спеціальна програма для залучення  все більшого числа науковців  «у полі українсько-руської науки» та моральної і матеріальної підтримки тих, що «вже показали свої здібності і врацездатність».  З цією метою було засновано декілька фондів,  з яких видавали стипендію найбільш здібним і найменш забезпеченим студентам для продовження їхньої освіти. Було створено: 1) Академічний резервний фонд; 2) Запомоговий фонд ім.  А.  Бончевського; 3)  Стипендіальний фонд ім.  О. Огоновського; 4) Стипендіальний фонд ім.  О.  Кониського;  
5)  Стипендіальний фонд ім.  Я. Головацького; 6) Стипендіальний фонд                 ім.  І.  Франка; 7)  Фонд доцентів.

Заходами Товариства було проведено кілька широких анкетувань з питань освіти у вищих навчальних закладах,  зокрема в справі відкриття  приватного Українського університету.  Після відомих заворушень українських студентів Львівського університету в 1901 p.,  Товариство відрядило до Відня депутацію,  в яку зокрема входили І. Пулюй,   
І. Горбачевський та ін.,  з метою добитися від уряду відкриття у Львові Українського  університету . За активною участю НТШ у 1905 p. у Львові проводилися вакаційні  університетські курси, на яких було чимало українців з центральних та східних земель.

Товариство боролося не тільки за права наддніпрянських  українців,  а й за права галицьких  “русинів”  в межах Австро-Угорщини.  Перш за все,  вони вважали за потрібне ввести українську мову у вищих навчальних закладах:  Львівському та Чернівецькому університетах. Значний внесок в цю боротьбу за впровадження своїх конституційних прав у життя зробив секретар НТШ В.  Гнатюк.  Цій проблемі він присвятив цілу серію статей, головним чином опрацьованих статистичних даних про мовну дискримінацію українського населення.

Не має сумніву в  тому, що цілий ряд публікацій про  причини студентських заворушень, опублікованих  членами НТШ, мали певний вплив на саме заворушення, яке закінчилося так званою  «цецесією»,  тобто масовим переходом українських студентів в інші вузи в знак протесту проти відхилення їхніх вимог адміністрацією університету та урядом .

Дбало Товариство і про освіту в середніх навчальних закладах, зокрема неодноразово проводило анкетування, досліджуючи статистику учнів середніх шкіл – українців, кількість гімназій та початкових шкіл,  в яких проводилося навчання українською мовою.  На основі отриманих анкетних даних подавало  «меморіал»  до міністерства освіти та краєвої ради шкільної з домаганням збільшити кількість українських початкових і середніх навчальних закладів .  Неодноразово проводило наради з цього питання,  у яких,  крім членів Товариства, брали участь представники від «Педагогічного товариства» і вчителі українсько-руської мови середніх і вищих навчальних закладів. Результатом цих нарад було прийняття резолюції у формі  «меморіалу» до краєвої шкільної ради і міністерства освіти, в яких йшлося про незадовільний стан початкової і середньої освіти українською мовою і вимоги на покращення існуючого стану.

М. Грушевський висловлював  сподівання,  що вчительство і  вся українська громадськість допоможуть розв’язати проблеми,  які порушила Учительська Громада. Журнал “Наша  школа” – видавничий орган Товариства – виступав своєрідним зв’язковим із народом,  постійно писав про виховання моралі в школах,  прищеплення учням інтересу до предметів, які викладають, зокрема до давньої історії; про життя учнів, організацію їхнього харчування тощо.  Тут аналізували підручники,  подавали огляди зарубіжних педагогічних часописів,  статистичні дані про кількість учнів у галицьких школах,  матеріали про національне виховання в школі, обговорювали український правопис. Статті Михайла Грушевського в “Нашій школі”  були наскрізь пронизані українською національною ідеєю,  випромінюючи конкретне на той час гасло, що актуальне й сьогодні: “В школі наша будучність!”

 НТШ активно підтримувало стосунки з іншими просвітніми та освітніми товариствами Галичини і Буковини. Ці зв’язки в основному полягали в тому, що Товариство безкоштовно надсилало свою літературу для бібліотек і гімназій, які утримували українські товариства, а також грошові субсидії для різних доброчинних акцій.

Як правило, члени НТШ  не сиділи в кабінетах. Більшість з них були викладачами чи працювали в інших державних установах,  тому що в НТШ основна кількість посад не оплачувалася.

З 1898  по травень 1905 року за пропозицією М. Грушевського в  рамках НТШ виходив Літературно-Науковий Вісник (ЛНВ) — місячник літератури,  науки і суспільно-громадського життя,  який відіграв провідну роль у національному відродженні українського народу, його книжкової культури у ХХ столітті. Згодом видання журналу перебрала Українська Видавнича Спілка, а в 1907 році, в умовах лібералізації політичного життя в післяреволюційній Росії та скасування заборони української преси в Наддніпрянській Україні, М.  Грушевський переніс друк ЛНВ до Києва.

Бібліотека НТШ займалась розповсюдженням видань та науковим обміном, яка заснована у 1897  році. Повністю розуміючи її значення для розгортання наукової праці, вчений писав: "На цілій нашій території від Сяна до Кубані нема ні одної бібліотеки, що мала б добре зібрані і хоч більш-менш повні колекції всього того, що належить до нашого народу і його території. Про самий Львів і взагалі австрійську Україну - Русь нема що й казати: часом найелементарніших публікацій щодо української історії,  історії літератури,  етнографії не можна добути…" .

В. Дорошенко — відомий  історик, бібліограф, дослідник творчості М. Грушевського, підкреслював, що фактично Грушевського треба  "вважати справжнім основником і навіть першим бібліотекарем бібліотеки НТШ". 
Звіт із загальних зборів НТШ за 1895 рік підтверджує це. Зокрема, у ньому зазначено, що Грушевський  "був управителем бібліотеки і до помочі мав платного помічника". Невдовзі бібліотека перетворилася в найбільше в Україні сховище українознавчої літератури,  скарбницю цінних рукописів, стародруків та архівних документів. У цьому, насамперед, заслуга  
М. Грушевського, який був великим знавцем, збирачем і цінителем стародруків.

На жаль, деякі цінні  рукописні джерела та стародруки з його власної колекції загинули при пожежі поїзда, яким він повертався із заслання в Україну в перші  дні революції у березні 1917 р., а решта колекції згоріла разом із будинком Грушевських під час обстрілу Києва більшовиками 1918 р. Про це він згадує в статті "Українські стародруки". Також у цій статті М. Грушевський закликав тогочасних книговидавців використовувати досвід минувшини,  наголосивши, що "Україна знову повинна дістати таку книгу, яким була наша рукопись і книга в старих часах".

Піклуючись про зростання книжкових фондів бібліотеки НТШ, 
  М.  Грушевський,  як повідомляє Любомир Винар,  у 1895  році виготував спеціальне звернення в справі обміну книг, написане українською і французькою мовами, яке було направлене в різні слов'янські та іноземні наукові установи. Уже в наступному році бібліотека НТШ збагатилася цінними науковим виданнями. В 1896 році вона одержувала видання Київського університету,  Київської та Петербурзької археографічних комісій, Чеської академії наук, Одеського й Казанського історичних товариств та інших установ. Крім того, бібліотека Просвіти передала дублікати своїх видань.  Були також одержані власні колекції від 
О. Кониського й О.  Партицького. Так у 1900  році НТШ обмінювалося виданнями зі 168 науковими установами, а в 1913 — з 236.

Задум створити популярний підручник з історії виник  у М. Грушевського давно. "Як тільки настала якась свобода українському слову в Росії (1905), - писав він у передмові до своєї "Ілюстрованої історії України", - першою моєю гадкою було – що тепер можна буде здійснити сей давній замір – видати приступно написану ілюстровану історію України. Перше, одначе, я задумав видати коротку популярну історію, котра й вийшла весною 1907 року під назвою "Про старі часи на Україні"

 За ініціативою  М.  Грушевського при Бібліографічній  комісії НТШ було створене  Бібліографічне бюро,  яке мало  тісний зв'язок із бібліотекою.  Робота його потребувала повноти українських друків,  що мала забезпечити бібліотека НТШ. Бюро звернулось до видавництв, авторів із проханням присилати до бібліотеки по одному примірнику українських друків, які воно реєструватиме .

Голова НТШ М. Грушевський  багато зробив для того, щоб українська наука і НТШ, як її єдиний всеукраїнський репрезент,  вийшли на міжнародний рівень.  Важливим кроком в цьому напрямку була його політика взаємообміну наукових видань Товариства на видання багатьох національних академій наук і вступ бібліотеки НТШ до міжнародної спілки бібліотек Академій Наук . Саме з цією метою “Хроніка НТШ” видавалася на двох мовах: крім української ще й німецькою (німецька мова вважалася в цей час міжнародною мовою науки). Підтвердженням того, що ці плани були втіленими в життя, служать листи від більш ніж двісті наукових установ,  які пропонували взаємообмін власними виданнями. Серед наукових установ, що виступили з даною пропозицією, були представники багатьох країн:  Австрії,  Австралії,  Аргентини,  Бельгії,  Бразилії,  Болгарії, Великобританії,  США, Нідерландів,  Німеччини,  Франції,  Мексики,  Перу,  Уругваю,  Єгипту,  Китаю,  Канади, Ватікану,  Італії,  Швеції,  Югославії.  Подібні листи надходили від товариств української діаспори з Бразилії,  США, Канади,  Німеччини,  Югославії,  Китаю,  від редакції газети “Ukrainische Rundchau” і студентського товариства “Січ”  у Відні та “Українського бюро” у Лондоні . Але,  все ж таки,  найбільша кількість подібних пропозицій надходила від установ Російської імперії.

З середини 90-х  років активізуються контакти НТШ  з зарубіжними науковими установами через офіційне листування Виділу Товариства. З цього часу широко застосовується приватне листування його членів. Наприкінці XIX ст. з’являється нова форма взаємин –  Товариство замовляє зарубіжним вченим праці на теми,  які повинні були заповнити прогалини в українознавстві.  Паралельно з цим,  члени Товариства публікують свої роботи за кордоном. Багато з них, власне, вперше заявляють про себе як науковці. І це стосується не лише метропольних видань Санкт-Петербурга чи Відня,  але й їхні праці друкуються у Німеччині, Франції й Італії .