Архітектура як оборонний захід Київської Русі

 

1. Архітектура як оборонний захід Київської Русі

З утворенням Київської  Русі однією з основних проблем часу був захист країни від нападів  зовнішніх ворогів. Вжиття термінових оборонних заходів вимагала загроза  нападів з боку кочових народів  Степу — печенігів, а пізніше — половців. Саме тому питанням захисту кордонів Русі приділялося багато уваги. Згідно з описом 988р. у літописі розповідається про будівництво на південних рубежах Київської Русі ліній укріплень з    містами-фортецями по річках Сулі, Трубежу, Стугні та Ірпеню, що мали захищати підступи до Київської землі.

Традиційно  східнослов'янські оборонні споруди  Подніпров'я будувалися, головним чином, із землі й дерева. З давніх-давен  поширення набули земляні вали з  частоколом та ровом, які вміло поєднувалися з рельєфом місцевості. Але такі досить примітивні укріплення вже не могли задовольнити зрослих вимог оборони, і тому конструкція земляних оборонних споруд за часів Київської Русі зазнала значного вдосконалення. Основу давньоруського валу становили дерев'яні зруби-городини, засипані всередині землею. Частина зрубів виступала над валом і утворювала стіну, зверху якої влаштовувалися заборола-бруствери з бойовими площадками та бійницями для стрільців.

Окремі кліті  зрубів мали розміри близько 3x3м  і ставилися у кілька рядів по ширині валу. Найбільше клітей — дев'ять — знаходилися у валу Ярослава у Києві. Висота валу з заборолами у великих давньоруських містах сягала 10-15м. Перед валом з боку поля викопувався глибокий рів, який часто наповнювався водою. Міські ворота звичайно будувалися з каменю або дерева, а над парадними воротами зводилася надбрамна церква. Таку конструкцію мали Золоті ворота в Києві та Владимирі на Клязьмі, Єпископські ворота у Переяславі.

Обов'язковою  інженерною спорудою, що входила до оборонного комплексу міських воріт, був підйомний міст через рів.

Давньоруські  міста складалися з двох основних частин: дитинця та окольного града. Дитинець — це початкова найстаріша частина міста, яка добре укріплювалася  й відігравала роль цитаделі. У  межах оборонних укріплень дитинця містився князівський двір, палац, єпископська резиденція, кафедральний собор. Основна маса міського населення, що складалася переважно з ремісників, жила в окольному граді. Там же знаходилися двори бояр, дружинників, купців та торговельний майдан.

Розміри окольного  града у великих давньоруських містах сягали     50—120га, дитинця — від 0,2 до 10га.

У великих містах за межами оборонних укріплень окольного  града нерідко виникали поселення, що мали назву «кінці». У Києві  відомий Копирів кінець, в Новгороді — Неревський, Плотницький, Славенський, Людін та Загородній кінці. У слободах-кінцях мешкали ремісники: ковалі, гончарі, кожум'яки, а також дрібні торговці.

Житлова забудова давньоруських сіл і міст складалася переважно з поширених у східних слов'ян, особливо у незаможних верств населення, однокамерних жител площею близько . Для кращого збереження тепла житло заглиблювалось у землю на 20—70см. Взимку воно опалювалося невеликою напівсферичною піччю, що топилася «по-чорному», але іноді вона мала димохід. Дах найчастіше покривався тесом, а стіни, що мали стовпову конструкцію, часом обмазувалися глиною та білились.

Розповсюдженими були й зрубні житла, відомі з археологічних  досліджень у Новгороді, Бресті і  виявлені останнім часом у великій кількості в Києві на Подолі. У зрубних житлах мешкав переважно               торговельно-ремісничий люд міста. Більшість зрубних жител мала два приміщення, в одному з яких знаходилася піч.

У заможних верств міського населення зрубні житла  відомі з писемних джерел під назвою «хоромів».

Таке житло  складалося з трьох зрубів, які  утворювали приміщення: середнє —  «сіні», з одного боку від них  містилася «істба», з другого  — «кліть».

«Сіні» іноді  знаходилися на другому поверсі  й мали вигляд критої галереї. Верхня частина такого житла мала назву «терем»; дах покривався тесом, черепицею або свинцевими листами.

Великі давньоруські міста забудовувалися за радіально-кільцевою  системою. Вулиці, головні з яких мостилися дерев'яними колодами, з усіх боків сходилися до кафедрального собору, торговельних майданів або до міських воріт. Забудова міст мала садибний характер, а її щільність була значно меншою, ніж у тогочасних містах Західної Європи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Поява кам’яної архітектури на Київській Русі

Із запровадженням християнства Русь прилучалася до передової  на той час візантійської будівельної  культури, що увібрала багаті традиції античного мистецтва. Християнська церква добре розуміла силу психологічного впливу на народні маси монументального  мистецтва, зокрема величних архітектурних споруд, оздоблених, за словами літописця, всілякою красою. Для будівництва кам'яних культових споруд, які і раніше зрідка зводилися на Русі, склалися вже належні умови. Давньоруське ремесло досягло високого ступеня розвитку. Серед ремісників були фахівці багатьох різних професій, у тому числі теслярі, ковалі, гончарі, городники, древодели, гвоздочники, плінфотворителі та інші. Вони швидко оволоділи прийомами візантійського будівельного мистецтва, творчо пристосували його відповідно до місцевих умов.

За основу культових  споруд на Русі був узятий так званий хрестовокупольний тип храму, поширений  у Візантії. Основною рисою таких  храмів є те, що їх внутрішній простір, перекритий склепіннями, у плані  мав форму хреста, над середньою частиною якого височів головний купол. За допомогою підпружних арок та парусів (спеціальних будівельних конструкцій) купол з барабаном спирався на чотири стовпи. З східного боку знаходилися вівтарні апсиди. Більш складні варіанти хрестовокупольних храмів мали шість, вісім, а іноді навіть дванадцять стовпів.

При зведенні будов  у X—XIIст. застосовувалася цегла — плінфа та камінь: граніт, кварцит, сланець. Як зв'язуючий розчин служила цементівка — вапно з домішкою товченої кераміки, що надавала давньоруським спорудам рожевого кольору. В X—XIст. поширення набула система змішаного мурування з цегли та каменю, так званий «opus mixtum». Дах покривався листовим свинцем або черепицею, у віконні прорізи вставлялися дерев'яні віконниці з круглими шибками.

Перші кам'яні споруди на Русі відомі ще за язичницьких часів.

Однією з  таких будівель, згадуваних літописом, був князівський   палац-терем  Святослава Ігоревича у Києві. Початок  кам'яного культового будівництва  пов'язується з побудовою у Києві в 989—996pp. церкви Богородиці, або як її називали в народі, — Десятинної.

До нашого часу Десятинна церква не збереглася, вціліли  частково лише її фундаменти. 6 грудня 1240р. її зруйнували монголо-татари. Про архітектуру Десятинної церкви можна судити лише на підставі скупих даних писемних джерел та археологічних досліджень. Це був великий шестистовпний, тринефний, багатоверхий, хрестовокупольний храм розміром 16x26м, оточений з трьох боків галереями. Церква мала винятково багате внутрішнє оздоблення. Під час археологічних розкопок виявлено велику кількість залишків внутрішнього декору: мармурові капітелі колон та уламки карнизів, шматки штукатурки з фрагментами фрескового живопису, різнокольорові кубики смальти від настінних мозаїк, шиферні плити, чудові мозаїчні підлоги, кілька саркофагів з князівськими похованнями.

Поблизу Десятинної церкви відкрито також залишки князівських палаців X—XIIст. Перший, порівняно невеликий, завдовжки 21м, розташовувався на північний схід від Десятинної церкви. Це — найбільш рання палацова споруда «города Володимира», згадана у літописі. Другий, найбільший палац стояв перед західним фасадом церкви. Він мав близько 75м завдовжки та 12м завширшки. Третій палац, завдовжки 45м і завширшки 11,5м, знаходився на південь від Десятинної церкви. У цьому ж районі відомі залишки ще двох палацових споруд.

Названі будови палацового типу — трикамерні, тобто  вони мали по три приміщення. На думку  дослідників, це були двоповерхові кам'яні  будівлі з двома вежами з обох боків або з однією посередині. Нижній поверх мав вигляд аркади.

Десятинна церква, оточена князівськими палацами, була композиційним центром архітектурного ансамбля «города Володимира», який мав площу близько 10га.

Неподалік від  неї знаходився торговельний майдан — «Бабин торжок», прикрашений воєнними трофеями, привезеними Володимиром Святославичем з Корсуня. На площі, за словами літописця, ще в XII ст. стояли «дві капищи и 4 коня мідяні», тобто античні скульптури — четвірка (квадрига) коней та дві статуї, мабуть, грецьких богинь.

За Ярослава Мудрого територія міста значно збільшилася, її обнесли величезним земляним валом заввишки 11м, поверх якого знаходилися міцні дубові стіни. Цю велетенську споруду довжиною 3,5км, що оточувала територію площею близько 80га, літопис називає «город великий».                  З південного боку вал прорізав головний в'їзд до Києва — Золоті ворота, що в руїнах збереглися до нашого часу. Ця велична кам'яна будова поєднувала в собі функції оборонної споруди та парадної міської брами. Ворота являли прямокутну у плані башту, до якої з обох боків прилягали земляні вали. Висота проїзду сягала 12м, ширина — 6,4м. Над проїздом височіла церква Благовіщення, близька за архітектурними особливостями до надбрамної церкви Золотих воріт у Владимирі на Клязьмі, яка у наш час відома за обміром XVIIIст., та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерського монастиря.

З східного боку «города Ярослава» знаходилися  Лядські ворота, а з західного  — Львівські. Докладних відомостей про їх конструкцію не збереглося.

 

 

 

 

 

3. Монументальні  будівлі Київської Русі

Найбільш видатною архітектурною спорудою Київської Русі першої половини XIст. є Софійський собор у Києві, «руська митрополія», зведений 1037р. в центрі верхнього міста. Собор порівняно добре зберігся до нашого часу, щоправда, у зміненому зовні вигляді (був добудований у XVIIIст.).

Софійський собор — це великий хрестовокупольний, п'ятинефний храм, оперезаний з півночі, півдня та заходу двома рядами відкритих галерей. Спочатку він мав 13 куполів. До північно-західного та південно-західного кутів будови прилягають дві вежі, що колись були покриті шатровими верхами. Гвинтові сходи у вежах ведуть на другий поверх собору — хори, або, як їх називали у давнину, «полаті».

Дванадцять хрещатих у  плані стовпів розчленовують  внутрішній простір собору на п'ять  поздовжніх нефів-коридорів, які зі сходу завершуються вівтарними апсидами. Внутрішній простір у плані має форму хреста, над його середньою частиною височить головний купол. З півдня та півночі знаходяться трипрольотні двоярусні аркади, а зі сходу — головна вівтарна апсида. На другому поверсі, з трьох боків навколо центрального та поперечного нефів, тягнуться хори — великі приміщення, призначені для князя, його родини та близьких осіб.

Софійський собор всередині  прикрашали мармурові та шиферні  архітектурні деталі, мозаїчні підлоги. У деяких місцях до нашого часу збереглися мармурові пороги та різьблені шиферні плити парапетів на хорах. Всередині храм оздоблений фресковим живописом та мозаїками.

Софійський  собор у Києві має риси, що зближують  його з традиціями давньоруської дерев'яної архітектури. До них, на думку дослідників, належать: багатоверхість храму (13 куполів), підкреслена пірамідальність композиції, а також відкриті галереї, застосування хрещатих стовпів, оздоблення інтер'єру, крім мозаїк, фресковим живописом — прийом, невідомий у візантійському мистецтві.

За величчю  художнього образу, досконалістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням Софійський собор у Києві належить до видатних мистецьких пам'яток світу доби феодалізму.

Неподалік від  Софійського собору на честь святих патронів Ярослава (Георгія) та його дружини  Інгігерди (Ірини) були побудовані монастирські церкви Георгія та Ірини, що не збереглися.

У першій половині XIст. велике будівництво розгорнулось і в інших містах Київської Русі. За наказом Мстислава Володимировича у Чернігові в 30-х роках був побудований Спаський собор, що порівняно добре зберігся до нашого часу. За конструктивним типом це великий тринефний восьмистовпний храм з п'ятьма главами. Як і в київських соборах, до його північно-західного боку прилягала башта. З протилежного боку містилася хрещальня. Особливістю споруди є відсутність галерей та витягнутість плану по лінії схід — захід. Підкупольний квадрат храму відокремлений від бокових нефів двоярусними трипрольотними аркадами, які спиралися на мармурові колони, прикрашені іонійськими капітелями. Всередині собор було розписано фресками. Поблизу від Спаського собору виявлені залишки світських будов: князівських теремів, воріт тощо.

Київське будівництво першої половини XIст. мало великий вплив на розвиток архітектури на півночі Русі. Софійський собор у Києві став взірцем для спорудження однойменних будов у Новгороді та Полоцьку.

Ранній  архітектурі Київської Русі в  цілому притаманні такі головні риси:

• Мішане мурування з каменю та цегли з так званими утопленими рядами;
• П'ятинефні плани культових споруд;
• Багатокупольні завершення;
• Башти з гвинтовими сходами;
• Відкриті галереї та багате внутрішнє оздоблення мозаїками, фресками, різьбленими шиферними та мармуровими прикрасами.