Жизнь и деятельность Э.Рузвельт

У квітні 1945 року Елеонора знаходилася  в одному з магазинів Вашингтона, коли по телефону зажадали, щоб вона негайно повернулася в Білий  дім. Причину не називали, але було ясно, що трапилося "щось жахливе". Франклін Делано Рузвельт в цей час  відпочивав у Ворм-Спрінгс, де у нього  стався крововилив у мозок, і не приходячи  до тями він помер. Коли Елеонорі повідомили цю сумну звістку, вона сказала: "Я  більше співчуваю нашій країні і  всьому світу, ніж собі"[16, c. 311]. Віце-президента Гаррі Трумена викликали з Капітолію в Білий дім. Елеонора, поклавши руку йому на плече, сказала: "Гаррі, президента більше немає"[15, c. 89].

Спікер Палати Сем Рейберн  і конгресмен Нью-Джерсі Мері Нортон закликали Елеонору Рузвельт приєднатися до американської делегації на конференції по звинуваченню в плануванні Організації Об'єднаних Націй. Міністр внутрішніх справ Гарольд Ікес благав її балотуватися в Сенат Сполучених Штатів у той час як у Нью-Йорку лідер Демократичної партії Ед Флінн стверджує, що вона повинна бути стати наступним губернатором імперії держави. Інші запропонували їй стати новим міністром праці.

Елеонора Рузвельт мала свої очікування щодо майбутнього, проте, на відміну від своїх друзів і  засобів масової інформації, вона не визначилася, які дії вона повинна вжити для їх досягнення. Побоюючись, що її суспільне життя померло разом з Рузвельтом, Елеонора Рузвельт намагалася встановити свій курс. Хоча вона заявила про свою рішучість, її не постійно розглядали як колишню Перша леді, вона побоювалися, що без президента вона втратить вплив, за який так старанно боролася і намагалася досягти [23, c. 193].

Лише деякі знали, що Елеонора страждала на лейкемію. Вона ніколи не скаржилася на свою недугу. Восени 1962 року їй стало ясно, що залишилися лише місяці, а можливо, і тижні. У неї були сильні болі. Іноді настільки сильні, що вона просила не продовжувати її страждання, а допомогти спокійно померти. Усім, хто дбав про її здоров'я, вона говорила: "Смерті я не боюся" [14, c.158].

7 листопада 1962 у віці 78 років Елеонора Рузвельт померла.  Свій останній притулок вона  знайшла в розаріум Хайд-Парку  поруч із чоловіком. У "Нью-Йорк  Таймс" звістка про її смерть  з'явилася під заголовком: "Вона  була символом нової ролі жінки  в світі".[12, c. 118] 

У 1968 році вона була посмертно  нагороджена Призом ООН за заслуги  в сфері Прав Людини. Пам'ятник  Рузвельт, споруджений у 1996 році, був  поставлений в південній частині  парку Нью-Йорка Ріверсайд.. На гранітному бордюрі описані її досягнення і  цитата з промови в ООН щодо захисту універсальних Прав Людини у 1958 році. У 1999 році вона була названа однією з найбільш шанованих людей двадцятого століття. У 2008 році У Женеві була відкрита меморіальна дошка на честь активної участі Рузвельт у створенні і прийнятті Загальної Декларації прав людини [28].

2. Суспільна та  політична діяльність

На чолі жіночих рухів  стояло багато відомих жінок. Але  діяльність дружин лідерів завжди викликає особливу увагу, тим більше, якщо мова йде про дружину президента США. Елеонора Рузвельт змогла стати не тільки першою леді та допомагала президентові, але й стала визначним суспільним діячем [7, c. 49].

Під час Першої Світової війни Елеонора допомагала в роботі Червоного Хреста, шила одяг для  солдатів, працювала у солдатській  їдальні, хоча до кінця життя так  і залишилася поганим кулінаром [7, c. 63]. 

На початку 1919 року Елеонора, супроводжуючи чоловіка під час  поїздки в Англію і Францію  стала свідком Версальської мирної конференції. У Вашингтоні продовжувала підтримувати поранених ветеранів  війни, відвідувала їх у госпіталях, приносила подарунки, підбадьорювала [7, c. 64].

Вона активно займалася  проблемами американських жінок, особливо умовами роботи на промислових підприємствах. На військову службу йшло все більше і більше чоловіків, а на підприємствах  зростала кількість працюючих жінок, тому в жовтні 1919 року Елеонора взяла  участь у Міжнародному конгресі робітниць. 

У 1920 році Рузвельт був висунутий  на пост віце-президента від демократичної  партії [5, c. 43]. Елеонора брала участь в передвиборній кампанії, допомагаючи підготувати промови і публічно підтримувала Лігу Націй, проти якої запекло боролися республіканці. Проводила велику кампанію по залученню американських жінок до виборів. Після того, як Рузвельт захворів на поліомієліт, Елеонора почала запрошувати політиків в резиденцію Рузвельта, виступала з доповідями, збирала гроші для передвиборної кампанії демократів, навіть отримала водійські права, хоча ніколи не вважалася хорошим водієм. Одна з її численних опублікованих статей цього періоду називалася "Чому я стала демократом?". У ній вона виступає не тільки від власного імені, а й від імені чоловіка: "Демократична партія більше дбає про добробут в інтересах суспільства, ніж про інтереси великих капіталістів" [16, c. 180] .У той час як усе ще гаряче прихильна демократичним ідеалам, вона визнала, що ідеологія сама по собі не забезпечить голосів і навичок, необхідних для перемоги на виборах.

Неодноразово вона змушувала жінок встановити реалістичні цілі, пріоритети своїх завдань. Її прагматизм привернув увагу в партії і участі жінок у політичній організації. Незабаром Нью-Йорк Таймс надав розголосу її впливу, розглядаючи її як "жінку [впливу], у якій говорить політичний розум" [30]. Після роботи з адвокатом Елеонора Рузвельт погодилася очолити Лігу жінок-виборців і представляти Ліги жінок Спільного законодавчого комітету. Щотижня, Елеонора Рузвельт вивчала Congressional Record, розглядала законодавство і комітетські звіти, інтерв'ю членів Конгресу і Державних Зборів, а також зустрічалася з співробітниками Ліги, щоб обговорити інформацію, яку вона зібрала. Кожен місяць вона збирала і аналізувала інформацію і представляла доповіді для членів ліги з викладенням стану рахунку, в якому організація була зацікавлена ​​і припускала стратегії, щоб допомогти досягненню своїх законодавчих цілей. Крім того, Елеонора Рузвельт також часто виступала на цих щомісячних зборах з таких актуальних недирективних питань, як реформа первинної, реєстрації виборців і партійні ідентифікації. Визнаючи її великий внесок, Ліга обрала її своїм віце-головою. До 1924 року вона вступила до Ради двопартійного Жіночого клубу, основною метою якого було інформування жінок про насущні політичні і соціальні питання, впроваджуючи їх у прагматичний спосіб діяльності державних органів і організувати лобіювання та рекламну кампанію для клубу. Під час свого чотирирічного перебування на посту цього жіночого клубу, член правління, Елеонора Рузвельт координувала свої дії на покращення обставин з житлом і транспортом, проштовхнула плани реорганізації, вимагала закону про дитячу працю, сприяла компенсації робітникам, і рекомендувала прийняти поправки до Кримінального кодексу. Не всі друзі Рузвельт підтримували її діяльність [19, c. 244].

Дійсно, політична популярність Елеонори Рузвельт створили деякий внутрішній сарказм серед радників Рузвельта. На з'їзді демократичної партії 1924 року Елеонора Рузвельт говорила про ті питання виборчої програми, які вимагали рівноправності жінок [9, c. 154].

Елеонора займалася і  економічними питаннями, що для того часу було не зовсім звичайно. Разом  з подругами вона купила в Нью-Йорку  школу для дівчаток, була там заступником  директора і викладала історію. Крім того, відкрила меблеву фабрику, куди приймалися безробітні з сільських  регіонів [19, c. 302].

У 1928 році Франклін Делано Рузвельт став губернатором штату Нью-Йорк. Для  Елеонори це означало додаткові обов'язки. Як дружина губернатора вона відвідувала  тюрми, лікарні та інші громадські заклади  і розповідала чоловікові про  їхню роботу. Думки їх не завжди збігалися. Головні розбіжності викликав сухий  закон, який Елеонора хотіла зберегти. Вона не поділяла критичне ставлення  чоловіка до Ліги Націй, але в переважній більшості обговорюваних питань їх думки співпадали. Обов'язки дружини президента відкрили перед Елеонорою нові, більш широкі можливості діяльності. Хоча вона була самостійною жінкою і мала власні політичні переконання, але ніколи не прагнула зробити політичну кар'єру. Вона часто їздила з чоловіком по країні, зустрічалася з виборцями [14, c. 69].

Американська аристократія, традиціоналісти, расисти і консерватори різного роду не могли пробачити  Елеонорі, що у неї так багато "спільного з цим народом". Одного разу Елеонора відвідала школу  для важких дітей, яку частково фінансувала, і коли побачила, якими брудними були приміщення, взяла віник і почала мести підлогу.

Eлеонора Рузвельт зробила  багато для боротьби з бідністю. Постійно вона закликала, що допомога повинна бути настільки ж різноманітною, як округи які її потребують. Отже, вона представила програми для груп спочатку не включені в нові плани; підтримувалися ті, які були в небезпеці знищення; виступала проти найму жінок і негрів, а також виступала у якості лідера у  ліберальних реформах. Елеонора Рузвельт не відразу починає проштовхувати свої програми. Вона чекала, щоб побачити, як розроблені програми були введені в експлуатацію, а потім виступала за поліпшення їх, або пропонувала альтернативи їх виконання. Потім вона звертає увагу на невідкладні потреби жінок і моніторинг програми навчання домашніх працівників [12, c. 116, 121].

Під час Другої Світової війни Елеонора Рузвельт відвідала в'язницю в Балтіморі. У Західній Вірджинії з ініціативи Елеонори і за підтримки влади була відкрита зразкова колонія Артурдейл для місцевих фермерів, однак в 1942 році через фінансову скруту її змушені були закрити [31]. Коли державний секретар міністерства внутрішніх справ, Гарольд Ікіс, поскаржився президенту на те, що Елеонора приймає безвідповідальні фінансові рішення, Рузвельт відповів: "На відміну від більшості представниць її статі, моя дружина взагалі не вміє поводитися з грошима" [27].

Ще до початку війни, занепокоєння за долю європейських біженців підживлюється  її роботою з такими групами, як Комітет  аварійно-рятувальних служб та Комітету США по догляду за європейськими дітьми. Вона також допомогла Варіан Фрай у своїх зусиллях, щоб допомогти євреям бігти в окупованій нацистами Європі. У той же час, Елеонора Рузвельт відповідала на багато окремих закликів про допомогу, але суворі імміграційні закони США обмежували її зусилля. У безуспішній спробі змінити закони, Eлеонора Рузвельт лобіювала Конгрес, зокрема від імені Білл - дитини-біженця, який дозволив би 10.000 дітей на рік в'їзджати в США протягом двох років. Після початку війни в грудні 1941 року, вона продовжувала допомагати окремим біженцям, працювала з організованими групами і не соромилася критикувати інтерпретації Державного департаменту імміграційного законодавства. Вона мала союзників у відділі, в першу чергу помічник державного секретаря, Самнер Уеллс, з яким вона працювала в тісному співробітництві для забезпечення додаткових в'їзних віз [28].

Елеонора Рузвельт опікала  Національну молодіжну організацію, засновану в 1935 році для надання  допомоги молоді в пошуках роботи. Будучи Першої леді, вона відвідувала  міські квартали, де жили негри, виступала  проти виборчого податку, підтримувала закони, що забороняли суд Лінча, приймала негрів на роботу в Білому домі. Деякі  співробітники Рузвельта дотримувалися  думки, що вона веде себе дуже зухвало  по відношенню до негрів. З політичних міркувань Франклін Рузвельт не став підтримувати участь дружини в долі цих людей, не бажаючи втрачати голоси демократів з південних штатів. Завдяки  Елеонорі негри відійшли від республіканців, яких підтримували до цього, і приєдналися  до прихильників демократів [24, c. 106]. 

У 1939 році Елеонора перегнала  свого чоловіка в популярності, 67% американців оцінили її активність на "добре", в той час як Франкліну  Рузвельту таку оцінку дали лише 58%. За результатами соціологічного опитування Елеонора Рузвельт вважалася жінкою, якою найбільше захоплювалися, але  і яку найбільше критикували  в історії США. Якщо активність і  популярність дружини президента виміряти кількістю статей, опублікованих  в авторитетній газеті "Нью-Йорк Таймс", то Елеонора Рузвельт набагато перевершує всіх Перших леді США. Багато в чому сприяли цьому, звичайно, ті 13 років, які вона провела в Білому домі. Якщо в якості основи для порівняння взяти тільки перший рік президентського  правління, то тільки Жаклін Кеннеді випередила її. Між 4 березні 1933-го і 12 серпня 1945 Елеонора Рузвельт взяла участь майже в 5900 заходах, прочитала велику кількість лекцій і доповідей. Автор Миру Гатін підрахувала, що вона виступила із зверненнями близько 1400 разів. Виборці, які знали про її участь у суспільному, економічному і політичному житті, засипали її листами; тільки в 1943 році вона отримала їх більше 300 000, які співробітники читали і розкладали по темах, на багато Елеонора відповідала сама, інші передавала президенту. Публіцистичний талант Елеонори не викликав жодних сумнівів. У 1934 році вона почала писати для журналу "Вуменс Хоум Компаньйон" постійні коментарі під заголовком "Сторінка місіс Рузвельт". У 1945 році почала писати для журналу "Мій день". З тих пір її статті передруковувалися багатьма журналами. Регулярно давала інтерв'ю по радіо, не кажучи вже про доповіді [7, c. 88-89].

Свої гонорари, а в рік  вони становили понад 75 000 доларів, повністю віддавала на благодійні цілі. З 1942 року регулярно писала для популярного  журналу "Ледіс Хоум Журнал" різні  статті під назвою "Якщо ви запитаєте  мене", а в 1949 році у неї був  стовпець у тижневику "Міс Колл". Деякі з її статей служили чоловікові тестом перевірки реакції громадської  думки про передбачуваних політичних заходах. Політики уважно читали її статті й ​​намагалися зробити висновок про політичні наміри президента. У середині тридцятих років за наполяганням друзів Елеонора почала вести щоденник. Закінчивши роботу, вона показала спогади чоловікові, щоб він вніс корективи. Щоденники були опубліковані в 1937 році під назвою "Це моя історія" і стали бестселером. Елеонора Рузвельт мала ліберальний образ думок. У 1936 році вона вийшла з консервативної організації "Дочки американської революції", після того, як їй відмовилися надати концертний зал у Вашингтоні для відомої негритянської співачки Маріон Андерсон. Після закінчення другої світової війни Елеонора засудила маккартизм. Всі ці роки в ФБР збирали матеріал про активістів конгресу, а Д. Едгар Гувер назвав Елеонору "стара каркає ворона". Елеонора не хотіла мати особистої охорони, тому в службі безпеки їй запропонували носити з собою зброю, але вона відхилила цю пропозицію. Після довгих умовлянь вона погодилася вчитися стрільбі на полігоні ФБР [30].  

Коли вона дізналася, що її внесли до списку десяти найбільш елегантних жінок, то недовірливо запитала: "Правда?" [17, c. 64]

Зазвичай Елеонора влаштовувала три прийоми на тиждень. Вважалося, що вона - очі, вуха і ноги президента, тому була там, куди йому коштувало  великих зусиль дістатися [13, c. 215].

Елеонора була першою дружиною президента Сполучених Штатів, яка  щотижня давала прес-конференції. Франклін Рузвельт був спочатку проти, але  потім погодився, так як вони допомагали йому. Перша прес-конференція Елеонори відбулася через два дні після  інавгурації, а всього їх було 348. Перший час порушувалися тільки жіночі питання  і запрошувалися журналістки, але  поступово Елеонора розширила коло обговорюваних тем, бажаючи довести  Америці, що у жінок може бути своя думка не тільки про сім'ю та веденні домашнього господарства [20, c.55 ].

Під час Другої Світової війни в Елеонори була офіційна посада віце - директора служби захисту  цивільного населення. Цей пост означав  для неї не тільки турботу по бомбосховищах, лікарнях, приватних будинках, дитячих  будинках, місцях відпочинку, але й  моральну підтримку суспільства. Таке розуміння своїх обов'язків наштовхнулося  на різку критику консерваторів. Елеонора поступилася, і через півроку  офіс закрили, але вона продовжувала активно боротися проти дискримінації  в армії і за прийняття біженців в США. Багато часу вона проводила  в поїздках. Відвідувала американських  солдатів на фронті, з'являючись завжди несподівано, без попередження.