Типологія англійських та українських складних іменників

Зміст

Вступ 2

1. Загальна характеристика порівняльної типології 5

1.1 Предмет, завдання, цілі та методи  дослідження порівняльної типології 5

1.2 Поняття “типологія” і “тип  мови” 8

2. Загальна характеристика іменника як частини мови та порівняльний аналіз українського та англійського складних іменників 15

2.1 Типологічні особливості іменника  як частина мови 15

2.2 Морфологічні категорії іменника 19

2.3 Категорія відмінка і його  реалізація в англійській та  українській мовах 20

Висновки 23

Список використаних джерел: 25

 

Вступ

Багато європейських вчених 17-го 18-го століття відмітили існування  деяких спільних рис (переважно лексичних) в різних мовах. На перший погляд здається дивним, але існують беззаперечні лінгвістичні свідчення щодо близького  контакту між доісторичними українцями та арійцями.  Це було помічено М. Красинським (1880), П. Ріхтером та О. Баранниковим, який вказав на багато спільних слів, які мають приблизно схожу або абсолютно схожу мовну форму (звучання). Навіть швидкий погляд на список декількох іменників, дієслів, числівників та інших частин мови не викликає сумніву щодо загального генеалогічного походження. Це можна побачити з того, що багато слів санскриту мають схожий корінь та дуже схожу або ідентичну мовну форму, яка виражає одне й те ж саме значення в українській мові, наприклад,

Іменники: матар - матір/mother, бграта - брат/brother, нас - ніс/nose;

Прикметники: нава - новий/new, сукґа - сухий/dry, лаґгу - легкий/ light;

Займенники: Ту - ти/you, свій - свій/one's, тваї - твій/your;

Числівники: adi - один/one, двау - два/two, траяс - три/three;

Дієслова: плаваті - плавати/swim, смаяті - сміятися/laugh. [12, 25-26]

Ця робота присвячена дослідженню  складних іменників англійської  та української мов з точки  зору порівняльної типології. Порівняльна  типологія націлена на створення  найбільш загальних структурних  типів мов на основі їх загальних  та домінантних фонологічних, фонетичних, морфологічних, лексичних та граматичних  ознаках. Типологічний характер дослідження  передбачає порівняльний розгляд не лише складних іменників, а й систем обох мов в цілому. Порівняльна  типологія використовує декілька методів  для досліджень, але основним є  порівняльний метод, а також індуктивний. Інтерес до порівняльної типології  зростає все більше і більше.

Актуальність нашого дослідження, що зумовила вибір теми, полягає у тому, що цю тему до кінця не було розкрито, а також недостатня кількість проведених досліджень складних іменників.

Метою нашого дослідження є порівняльне дослідження складних іменників англійської та української мов. Для досягнення нашої мети, ми повинні зробити наступне:

1. Визначити предмет, завдання, цілі та методи дослідження  порівняльної типології;

2. Розкрити зміст понять  “типологія” і “тип мови”;

3. Визначити типологічні  особливості іменника як частини  мови;

4. Порівняти морфологічні  категорії іменника;

5. Визначити категорію  відмінка і описати його реалізацію  в англійській та українській  мовах.

Теоретична цінність даної роботи полягає у своєрідному внеску у вивченні складних іменників англійської та української мов і відповідно до системи мови.

Практична цінність цієї роботи полягає у можливості використання її на курсі типології або граматики.

Об’єктом дослідження виступають складні українські та англійські іменники.

Предметом дослідження виступають морфологічні, типологічні та структурні характеристики англійських та українських складних іменників.

Для написання роботи використовувались  порівняльний та описовий методи дослідження.

Логіка дослідження зумовила таку структуру курсової роботи: вступ, загальна характеристика порівняльної типології, загальна характеристика іменника як частини мови та порівняльний аналіз українського та англійського складних іменників, висновки, список використаних джерел із 21 найменуваня. Загальний обсяг 24 сторінки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Загальна характеристика  порівняльної типології

1.1 Предмет, завдання, цілі  та методи дослідження порівняльної  типології

Типологія як розділ мовознавства походить від "типу" або "типовий", отже, вона спрямована на створення  подібних спільних мовних категорій, які  є підставою для класифікації мов різних типів, незалежно від  їх генеалогічних відносин.

Поняття порівняльної типології  являє собою лінгвістичний предмет  типології, заснований на методі порівняння. [12, 13]

Отже, предметом вивчення порівняльної типології є мови, а  саме їхні характерні ознаки, використовуючи порівняльний метод.

Завданням курсу порівняльної типології  є виявлення типологічних ознак  мов.

Курс порівняльної типології передбачає знання фонології, фонетики, граматики, лексикології, а також ознайомлення з основними положеннями сучасного  загального мовознавства.

Типологічний характер зіставлення  ставить за мету розгляд систем мов в цілому, а також їх окремих мікросистем зокрема. Зіставлення такого роду повинно включати в себе тільки найзагальніші риси структури мов в їх взаємозв’язку та взаємообумовленості.

Порівняльні типологічні  дослідження можуть бути спрямовані на різні мовні явища, починаючи  від окремих ознак фонетичного/фонологічного, морфологічного, лексичного чи синтаксичного  рівнів однієї мови до декількох мов. Будь-яка з цих ознак, явищ або  окремих мов може бути протиставленою або синхронно або діахронічно.

Кінцевими цілями основних типологічних досліджень є наступні:

1) визначити і класифікувати  ізоморфні та аломорфні риси, характерні для досліджуваних мов;

2) вивести із загальних  або розбіжних ознак відповідно  ізоморфні закономірності та  аломорфні відмінності в порівнюваних мовах;

3) створити на основі  отриманих ізоморфних ознак типові  мовні структури та типи мов;

4) здійснити на основі  отриманих практичних даних справжню  наукову класифікацію існуючих  мов світу;

5) створити на цій основі  універсальні ознаки або явища,  які відноситимуться до кожної  мови світу.

Методи дослідження в  порівняльній типології. Порівняльні  типологічні дослідження проводяться  за допомогою декількох методів. Головним є порівняльний метод, який використовується також в історико – порівняльному мовознавстві. Тим не менше, кінцеві цілі порівняльної типологічної лінгвістики та історико – порівняльного мовознавства сильно відрізняються. Мовознавство спрямоване на встановленні прамови, а типологія – на створенні ізоморфних (поряд з аломорфними) ознак, тобто, домінуючих рис і тоді на їх основі створенні структурних типів мов.

Для порівняння ізоморфних особливостей та явищ дуже часто використовуються дедуктивний та індуктивний методи дослідження. Дедуктивний метод  базується на логічних розрахунках, які показують можливі варіанти реалізації певної ознаки або явища  в одній або декількох порівнюваних мовах. Наприклад, існування атрибутивної структури прикметник + іменник та іменник + прикметник в англійській  та українській мовах є незаперечним: the green pasture – the pasture green (Byron), зелене пасовисько – пасовисько зелене.

Отже, дедуктивний метод  аналізу може бути дуже корисним у  порівняльних типологічних дослідженнях, не тільки тоді, коли порівнюються явища  або одиниці синтаксичного рівня, а й взагалі.

Набагато частіше використовується в порівняльній типології індуктивний  метод, який не вимагає підтвердження, так як досліджуване явище або  ознака була  вже доведена попередніми поколіннями дослідників – лінгвістів. У зв'язку з цим надійність результатів або даних, отриманих з допомогою індуктивного методу є  беззаперечними.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2 Поняття “типологія” і “тип мови”

У літературі із мовознавства, як із загального, так і окремих  сфер, зустрічаються різні тлумачення терміну “типологія”. Найпоширеніше  і, мабуть, найраніше за часом свого  виникнення значення цього терміну  торкається назви цілого розділу  науки — лінгвістичної типології або типології мов.

Об’єм цього поняття і  до сьогодні залишається розпливчастим  і невизначеним. Одні вчені вкладають  у нього один об’єм понять, інші — інший.

Але думки більшої частини  мовознавців збігаються щодо розуміння  типології у мовознавстві як вчення про типи мов, які вивчаються шляхом порівняння або зіставлення як окремих  рівнів, підрівнів та мікросистем, так  і систем окремих мов та груп мов.

Типологічні дослідження  передбачають виділення того спільного, що представлено у всіх мовах. На це справедливо вказав І. І. Мєщанінов. “Спільними для всіх мов виявляються  не тільки відношення між словами  у складі речення, але й такі поняття, які також передаються у мові, як предметність та дія, суб’єкт, предикат, об’єкт, атрибут з їх модальними відтінками і т.д. Це спільне для  всіх мов лягає в основу типологічних зіставлень саме тому, що граматична форма  його вираження на конкретному мовному  матеріалі не дає єдиної схеми.

Граматична форма –  співвідношення граматичного значення і граматичного способу в їхній  єдності.

Граматичне значення –  узагальнене мовне значення, яке  притаманне цілому ряду слів чи словоформ  і має своє регулярне (стандартне) вираження, напр.: слова “пишний”, “розкішний”, “травневий”, “квітучий” мають граматичне значення прикметника чоловічого роду в називному відмінку однини.

Граматичний спосіб – матеріальне  вираження граматичних значень, наприклад, у словах “пишний”, “розкішний”, “травневий”, “квітучий” граматичні значення прикметника чоловічого роду в називному відмінку однини виражаються закінченням –ий.

Зрозуміло, що виділення  загальних ознак мов, про що говорилося вище, передбачає систематизацію та інвентаризацію явищ різних мов на основі їх структурних  ознак, що також входить як компонент  поняття “типологія” в аналізованому  значенні.

Типологія у даному значенні передбачає також побудову на основі низки властивостей класів окремих  мов, групування цих класів у крупніші і, нарешті, встановлення крупніших  класифікаційних одиниць типів  мов.

Поряд із тільки-що розглянутим  загальним значенням терміну  “типологія мов” ми зустрічаємось  з його частковим значенням, яке  обмежується характеристикою будови окремої мови або її окремих підсистем. Саме у цьому значенні вживає термін “типологія” С. Д. Кацнельсон, коли він пише: “Порівнювати між собою  мови, з моєї точки зору, слід, передусім, не за ізольованими окремими мікросистемами, а за окремими фрагментами структури  мови”.

Термін “типологія” вживається ще в одному значенні – як принцип  організації мовного матеріалу, який дає можливість скласти зведення типологічних характеристик якоїсь певної мови і тим самим намітити його місце у типологічній класифікації. [21]

Що стосується поняття  “тип мови”, то воно є одним із основних у лінгвістичній типології. Але  визначити це поняття точно й  адекватно непросто, бо ще й до сьогодні не визначився сам підхід учених до того, що необхідно вважати типом  мови. Не встановлені також і критерії, які могли б служити надійною основою для визначення того чи іншого типу мови.

Слово “тип” має широке поширення як у побуті, так і  в науковій літературі. Так, наприклад, говорять про літературний тип, маючи  на увазі літературного героя  з притаманними йому певними рисами, які є узагальненням рис певних конкретних осіб, за якими спостерігав автор. У психології виділяють основні психічні типи — холеричний, сангвінічний, флегматичний і т.д., також розуміючи під цим деяку сукупність певних узагальнених ознак. [20]

Для визначення змісту поняття  “тип мов” розглянемо деякі риси та ознаки, які наявні в окремих мовах  і які складають їхню характеристику.

Почнемо зі структури слова. В українській мові існує можливість розчленувати переважну більшість  слів на корінь, основу, словотвірні  морфеми, словозмінювальні морфеми, наприклад, частотний, де част- – корінь, -от – основотвірний афікс, -н – словотвірна морфема, -ий – словозмінювальна морфема. При цьому ми часто стикаємося з таким фактом, що корінь не існує самостійно. В українській мові ми вже бачили, із яких морфем складається слово “частотний”, але ні форма част-, ні частот-, ні частотн-, не існують як самостійні слова. Для того, щоб отримати цілісне слово, яке здатне існувати як самостійна лексична одиниця, його необхідно оформити словозмінювальною морфемою, у даному випадку морфемою -ий, яка сигналізує про те, що слово “частотний” є прикметником чоловічого роду в називному відінку однини.

В українській та англійських  мовах для лексичних та граматичних  змін можуть використовуватися як суфікси  так і префікси. [19]