Автор работы: Пользователь скрыл имя, 01 Декабря 2014 в 23:59, курс лекций
Сучасне господарське право можна розглядати як юридичну форму розв'язання суперечностей між приватними та громадськими інтересами під час здійснення господарської діяльності. Але загальним регулятором господарських відносин воно стало лише в XX сторіччі. Перед цим воно не було правом загального характеру. Як і будь-яке історичне явище, господарське право мало свій початок і зазнало певних змін, перш ніж досягти сучасного стану.
Російський спеціаліст у галузі торговельного права Г.Ф.Шершеневич наприкінці минулого сторіччя зробив усебічний та надзвичайно цікавий аналіз еволюції торговельних законів (звичаєве торговельне право), які були регулятором відносин у середовищі середземноморських, а згодом й інших купецьких гільдій Він запропонував розрізняти три періоди в розвитку торговельного права: італійський, французький та німецький.
1. Виконання господарських зобов'язань
Загальні принципи і умови виконання господарських зобов'язань, а також господарських договорів урегульовані главою 22 ГК (статті 193—198). Щодо господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених ГК. Зокрема, на господарські договори поширюються такі інститути і категорії загального зобов'язального права, як загальні умови виконання зобов'язань (статті 526—545 ЦК) та забезпечення виконання зобов'язань (статті 546—597 ЦК). Особливість виконання господарських договорів полягає лише в тому, що ці категорії та інститути певною мірою деталізуються ще й господарським законодавством про окремі види договорів.
Основним принципом виконання господарського зобов'язання є принцип належного виконання. Він закріплений у ч. 1 ст. 193 ГК, згідно з якою суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання — відповідно до вимог, що за певних умов звичайно ставляться.
Важливе значення для належного виконання господарських зобов'язань має вказівка закону на те, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених Кодексом, іншими законами або договором (ч. 2 ст. 193 ГК).
Як, встановлено ч.З ст. 193 ГК, застосування господарсь ких санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання. По-суті, в цій нормі закріплено один з прин ципів господарсько-правової відповідальності, встановлених ч. З ст. 216 ГК.
Управнена сторона має право не приймати виконання зобо в'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає зі змісту зобов'язання.
Зобов'язана сторона має право виконати зобов'язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором, або не випливає зі змісту зобов'язання.
Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.
Проте, за загальним правилом, встановленим ч. 6 ст. 193 ГК, не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини. Таким письмовим посвідченням є згідно з ч. 1 ст. 545 ЦК розписка. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.
Одним з елементів належного виконання зобов’язання є виконання його належною особою.
У господарському зобов'язанні, так само як і в цивільноправовому, може мати місце множинність осіб на стороні управненого або зобов'язаного суб'єкта (ст. 196 ГК).
У разі якщо в господарському зобов'язанні беруть участь кілька управнених або кілька зобов'язаних суб'єктів, кожний з управнених суб'єктів має право вимагати виконання, а кожний із зобов'язаних суб'єктів повинен виконати зобов'язання відповідно до частки цього суб'єкта, визначеної зобов'язанням.
У випадках, передбачених законодавством або договором, зобов'язання повинно виконуватися солідарно. При солідарному виконанні господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення ЦК, якщо інше не передбачено законом.
Наступним елементом належного виконання господарського зобов'язання є місце його виконання.
Зі змісту ч. 1 ст. 197 ГК випливає, що господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем: а) визначеним законом, б) визначеним господарським договором, в) місцем, яке визначено змістом зобов'язання.
У разі якщо місце виконання зобов'язання не визначено одним із зазначених способів, зобов'язання повинно бути виконано:
Певні особливості встановлені господарським законодавством стосовно виконання грошових зобов'язань.
За загальним правилом (ч. 1 ст. 198 ГК) платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків (інше може бути встановлено законом).
Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях, яка є національною валютою України.
В іноземній валюті грошові зобов'язання можуть бути виражені лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону (ч. 2 ст. 198 ГК).
У разі відсутності управненої сторони, ухилення її від прийняття виконання або іншого прострочення нею виконання зобов'язана сторона за грошовим зобов'язанням має право внести належні з неї гроші або передати за зобов'язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це управнену сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори вважається виконанням зобов'язання (ч. З ст. 197 ГК)
2. Забезпечення виконання зобов'язань
Виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими ГК та іншими законами (в першу чергу — ЦК). Сторони можуть погодити застосування передбачених законом або таких, що йому не суперечать, видів забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обороті (ч. 1 ст. 199 ГК).
Зобов'язання суб'єктів господарювання, які належать до державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною гарантією у випадках та у спосіб, передбачених законом.
На доповнення до видів забезпечення виконання господарських зобов'язань, передбачених нормами ЦК, ГК встановлює ще один вид — загальногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов'язань (ст. 201 ГК).
Сутність цього виду забезпечення полягає в тому, що законом може бути передбачено обов'язок комерційних банків, страховиків, акціонерних товариств та інших суб'єктів господарювання, які залучають кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб, передавати частину своїх коштів для формування єдиного страхового фонду публічної застави.
Загальногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов'язання встановлюються з метою нейтралізації несприятливих наслідків від економічних злочинів.
Виконання зобов'язань може забезпечуватися неустойкою, заставою, притриманням майна боржника, порукою, банківською гарантією, завдатком і іншими способами, передбаченими законом або договором.
Неустойка. Згідно Ст.549 ЦК Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник зобов'язаний сплатити кредитору у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Застава. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у випадку невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом ( ч.1 Ст.572 ЦК, ч.2 Ст.1 Закону України « Про заставу» від 2 жовтня 1992р.).
Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
Переваги застави полягають у тому, що у разі порушення зобов’язання боржником кредиторові надається спеціальне джерело для задоволення його вимог. Крім того, за рахунок заставленого майна (майнових прав) кредитор може задовольнити свої вимоги переважно (першочергово) перед іншими кредиторами. Таких переваг неустойка не дає.
Залежно від предмета застави розрізняють такі види застави:
До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення про заставу, що виникає внаслідок договору, якщо інше не встановлено законом.
Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернено стягнення.
Застава може поширюватись і на майно, що стане власністю заставодавця після укладення договору застави, у тому числі продукція, плоди (майбутній врожай, приплід худоби тощо), якщо це передбачено договором. Застава майна може здійснюватися шляхом передачі товаророзпорядчого документа (коносамента, складського посвідчення - варанта тощо) кредиторові. Застава цінних паперів може здійснюватися шляхом передачі їх заставоутримувачеві або на депозит нотаріальної контори чи банку.
Предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, які перебувають у державній власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини. Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, заставу яких заборонено законом.
Предмет застави залишається у заставодавця, якщо інше не встановлено договором або законом.
Оцінка предмета застави здійснюється заставодавцем разом із заставодержателем відповідно до звичайних цін, що склалися на момент виникнення права застави, якщо інший порядок оцінки предмета застави не встановлений договором або законом (Ч.2 Ст.582 ЦК).
Сторонами договору застави (заставодавцем та заставодержателем) можуть бути фізичні, юридичні особи, держава та інші суб’єкти цивільного права. Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій передали річ або майнове право з правом їх застави.
Майно, яке перебуває у спільній власності, може бути передане в заставу тільки за згодою усіх співвласників.
Відповідно до ст. 11 закону України «Про заставу» державне підприємство, за яким майно закріплено на праві господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу і на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Для суб’єктів господарювання інших форм власності чинне законодавство таких обмежень не передбачає. Заставодавцем майнового права може бути особа, якій це право належить. Застава права на чужі речі здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо відчуження цих прав відповідно до закону або договору відбувається за згодою власника.
За чинним законодавством (ст. 10 Закону України «Про заставу») обов’язок страхувати заставлене майно, передане у володіння заставодержателя, покладається на останнього, якщо це передбачено законом або договором. Заставодавець повинен страхувати заставлене майно, якщо воно залишається у його володінні. При настанні страхового випадку заставодержатель має переважне право на задоволення своїх вимог із суми страхового відшкодування.
У договорі застави мають зазначатися: найменування (прізвище, ім’я та по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін, суть забезпеченої заставою вимоги, її розмір і строк виконання зобов’язання, опис, оцінка і місцезнаходження майна, а також будь-які інші умови, стосовно яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір про заставу має бути укладений у письмовій формі. Якщо предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об’єкти, товари в обороті або переробці, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правоустановчих документів. Недодержання правил щодо форми та реєстрації договорів застави має наслідком недійсність таких договорів.