Юридичний процес

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 14 Октября 2013 в 23:22, курсовая работа

Краткое описание

Мета і завдання дослідження.Метою є забезпечення внеску у вдосконалення теоретичних знань про юридичний процес, його ознаки, особливості, види та стадії, сприяння вирішення деяких теоретичних питань.

Прикрепленные файлы: 1 файл

курсова.docx

— 75.00 Кб (Скачать документ)

Серед загальноправових принципів, що властиві юридичному процесу у  науці теорії держави і права  визначають:

  1. принцип загальнообов'язковості процесуальних норм для всіх соціальних суб'єктів та пріоритету цих норм перед всіма іншими соціальними нормами;
  2. принцип законності і юридичної гарантованості процесуальних прав особи, встановлених законом, пов'язаність нормами закону діяльності всіх посадових осіб і державних органів;
  3. принцип верховенства закону, закріплюючий вищу юридичну силу норм конституції та законів над іншими нормативно-правовими актами, несуперечливість правових норм;
  4. принцип процесуальної справедливості відбиває загальносоціальну сутність юридичного процесу, прагнення до пошуку компромісу між учасниками відносин, відповідність дій їх соціальним наслідкам, наявність певних процесуальних механізмів;
  5. принцип процесуальної рівності закріплює рівний пра-вовий процесуальний статус всіх членів суспільства, відсутність будь-яких форм обмеження процесуальних прав особи за ознаками соціальної, расової, національної, мовної, реліґіозної належності тощо;
  6. принцип юридичної відповідальності суб'єктів юри-дичного процесу за порушення процесуальних норм.

Крім загальноправових принципів юридичний процес здійснюється із дотриманням загалькопроцесуальних принципів, серед яких можна відзначити:

  1. принцип гласності юридичного процесу, що встановлює відкритість і прозорість юридичного процесу для членів суспільства;
  2. принцип змагальності юридичного процесу, який полягає у доведенні і обгрунтуванні кожною особою власної точки зору;
  3. принцип дотримання компетенції при прийнятті нормативних і ненормативних правових актів;
  4. принцип юридичної сили і обов'язкового характеру прийнятих правових процесуальних актів;
  5. принцип дії конституційного і судового контролю у процесуальній сфері;
  6. принцип поєднання публічної і приватної ініціативи при порушенні юридичного процесу;
  7. принцип оптимального поєднання одноособовості та колегіальності в юридичному процесі;
  8. принцип оптимального поєднання усності і писемності юридичного процесу;
  9. принцип особливого процесуального захисту соціально незахищених прошарків населення.

Разом із загальноправовими  і загальнопроцесуальними принципами існують також принципи, притаманні окремим видам юридичного процесу. Наприклад, правотворчий здійснюється також за принципами: голосування; поєднання  відкритості і таємності голосування; пропорційності голосування кількості  голосуючих; вищого і судового контролю за правотворчістю тощо. Правореалізаційному процесу притаманні принципи: строковості цього процесу; заборони бути суддею у власній справі; можливості судового і позасудового оскарження процесуальних актів; здійснення правосуддя тільки судом; незалежності судей та інших посадових осіб; неможливості існування декількох інстанцій з дублюючими повноваженнями; безперервності; об'єктивної істини; безпосередньості; відносності й допустимості доказів; забезпечення права на захист і юридичну допомогу; імунітет свідків, виконання правових процесуальних актів тощо.

Як зазначалось вище, відносини  між людьми у суспільстві характеризуються різноманітністю, багатобічністю, складністю та ступеневістю. Відповідно процесуальні норми, встановлюючи правові процедури використання прав, виконання обов'язків, утримання від вчинення заборонених дій, накладення і понесення відповідальності, передбачають певні послідовності дій членів суспільства, які беруть участь у цих процедурах [19, с.86].

Послідовність у розвитку змісту юридичного процесу є найбільш характерною його ознакою і важливою особливістю. Послідовність є змістовною якістю процесу й означає наявність вимог суворої регламентації черговості дій, визначення того, що повинно бути зроблено спочатку, а що потім. Правильно обрана і здійснювана послідовність дій обумовлює та забезпечує досконалість, оптимальність і ефективність юридичного процесу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ

ВИДИ ЮРИДИЧНОГО ПРОЦЕСУ

 

2.1. Правотворчий процес

 

У класифікації юридичного процесу вчені розділилися на дві сторони. Одніза основу класифікацій беруть відповідні галузі матеріального права, що застосовується у діяльності конкретних органів держави. Тому й юридичний процес має такі види, як кримінальний, цивільний, адміністративний, господарський та конституційний. Але на думку інших вчених така класифікація не дає змоги установити функціональний зв’язок юридичного процесу з механізмом правового регулювання, а також уявити юридичний процес як систему.

Тому за функціональною ознакою  виділяють такі види процесів, як установчий, правотворчий, правозастосовчий, судовий і контрольний, [21, с.268-270].

Правотворчий процес –  це специфічна діяльність уповноважених органів держави, громадських організацій і посадових осіб, що складається з системи дій по підготовці, твердженню й офіційному оголошенню нормативно-правових актів. Вона виражається насамперед у тім, що має на меті створення і підтримку системи права в належному стані, що відповідає потребам правового регулювання на відповідному етапі розвитку суспільства.

Правотворчість (нормотворення) необхідно розглядати в межах більш широкого поняття – правоутворення (або формування права) і не ототожнювати з ним.

Правотворчість – правова форма діяльності держави і громадянського суспільства по встановленню, зміні і скасуванню правових норм, зовні виражених у джерелах (формах) права: нормативно-правових актах, правових прецедентах, правових звичаях, нормативно-правових договорах та ін.; полягає в їх підготовці, ухваленні, опублікуванні і систематизації [29, с.184].

Головне призначення правотворчості – встановлення нових правових норм, тобто моделювання суспільних відносин, які з позицій держави або громадянського суспільства є припустимими (бажаними) чи необхідними (обов'язковими або забороненими).

Ознаки правотворчості:

  1. здійснюється уповноваженими суб'єктами: а) державою – безпосередньо шляхом формулювання або шляхом попереднього дозволу норм поведінки, що сформувалися в суспільстві; б) громадянським суспільством (народом) і його суб'єктами (органами місцевого самоврядування; громадськими об'єднаннями; трудовими колективами);
  2. виражається у встановленні (санкціонуванні, деталізації) нових, зміні діючих і скасуванню застарілих правових норм – на підставах, передбачених законом;
  3. одержує завершення в письмовому акті-документі, що називається нормативно-правовим актом, а також у правовому прецеденті, правовому звичаї, нормативно-правовому договорі та ін.;
  4. здійснюється (у значній частіші) відповідно до правового регламенту, тобто з дотриманням процедури підготовки і прийняття акту можна виділити такі рівні правоутворення:
      1. гносеологічний – відбиває процес виникнення і розвитку права у формі правосвідомості;
      2. матеріальний – виражає формування права у вигляді конкретних правовідносин, правомірної поведінки;
      3. інституціональний – відображає існування права як системи правових норм.

Виділяють дві групи принципів  правотворчості: загальні і спеціальні.

Загальні принципи правотворчості – основні загальноприйняті норми імперативного характеру, які виступають як незаперечні вимоги, що ставляться до змісту нормативно-правових актів, до процесу їх підготовки і прийняття.

 

Принципи правотворчості:

        1. Науковість – передбачає глибоку наукову обгрунтованість відповідності нормативного акта потребам розвитку суспільства: адекватного відображення в правових нормах як актуальних, так і перспективних суспільних потреб. У кожному випадку підготовка проекту нормативно-правового акта починається з розробки його наукової концепції. Концепція створюється на підставі вивчення вітчизняного і закордонного досвіду, включає обгрунтування необхідності і доцільності її розробки, а саме характеристику предмета і цілей проекту, його основні положення, передбачувані наслідки застосування проектованих норм. На наступних стадіях принцип науковості знаходить вираження в науковому обговоренні проекту; проведенні незалежної наукової експертизи; виробленні механізму здійснення, тобто інформаційного, матеріально-фінансового забезпечення введення в дію; порядку тлумачення та ін. У міру «просування» проекту відповідно до правотворчої процедури концепція повинна трансформуватися у своєрідне «досьє», що складається з висновку, свідчень про обговорення й експертизу, результатів обліку зауважень, і пропозицій, що надійшли, даних соціологічних досліджень і опитувань, аналізу громадської думки та ін. Особливе місце в правотворчому процесі займає наукова експертиза проектів нормативно-правових актів. Вона повинна запобігати винесенню на розгляд правотворчих органів проектів, які містять недостатньо обгрунтовані положення, прогалини, суперечності. Головна мета такої експертизи – забезпечити якість проектів, їх законність і обгрунтованість.

2. Гуманізм – формування нормативно-правових актів на основі загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їх втілення в життя суспільства і держави.

3. Демократизм – встановлення і забезпечення вільного порядку розробки, обговорення і ухвалення нормативно - правових актів; створення законодавчих процедур, що забезпечували б вираження в законі свободи народу, врахування свободи більшості при дотриманні прав меншості, погодженість інтересів суспільства, соціальних груп, людини; недопущення як незаконного тиску на законодавчу діяльність парламенту, так і свавілля з боку парламенту.

4. Гласність – відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно-правових актів, інформування про них населення, прозорість їх поведінки в парламенті.

5. Законність – додержання ієрархії нормативно-правових актів при їх складанні (нормопроектуванні) та прийняття їх законним шляхом відповідно до конституційно закріпленого процесу правотворчості.

6. Толерантність – виявлення та урахування законоутворюючих погоджених інтересів, створення певних теоретичних конструкцій, загальної моделі вираження і захисту інтересів різних соціальних груп.

Спеціальні принципи правотворчості:

  1. оперативність – незволікання підготовки проектів нормативних актів;
  2. поєднання динамізму і стабільності – створення стабільного нормативного акта й одночасно можливість вносити до нього доповнення і зміни;
  3. наступність–перенесення і використання попереднього позитивного вітчизняного та сучасного закордонного досвіду по створенню нормативних актів;
  4. плановість – складання і додержання планів за функціональним призначенням актів і строками їх прийняття;
  5. системна погодженість – старанність і скурпульозність підготовки нормативних актів у їх взаємозв'язку, злагодженість нормативних приписів як усередині нормативно-правового акта, так і між нормативно-правовими актами, їх відповідність конституції, міжнародно-правовим договорам в галузі прав людини;
  6. професіоналізм – залучення до розробки нормативних актів кваліфікованих фахівців із відповідних галузей науки, вчених-юристів і юристів-практиків, які мають необхідні знання і досвід;
  7. техніко-юридична досконалість – упорядкування нормативно-правових актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які є обов'язковими для правотворчих органів; додержання лінгвістичних стандартів їх мови.

Функції правотворчості (англ.functions of legislaion) – напрямки діяльності по встановленню, зміні або скасуванню правових норм, створенню і розвитку законодавства.

Основні функції правотворчості:

    1. функція первинного регулювання суспільних відносин (розробка і прийняття нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні відносини раніше не регулювалися, і вперше виникла в цьому необхідність;
    2. функція відновлення правового матеріалу (скасування, зміна або доповнення до чинних норм) передбачає заміну тих законів, що застаріли, не відповідають потребам суспільного розвитку;
    3. функція заповнення прогалин у праві, тобто усунення повної чи часткової відсутності чинних нормативних актів необхідних юридичних норм;
    4. функція упорядкування нормативно-правового матеріалу (кодифікаційна або систематизаційна правотворчість). Організаційною формою цієї функції є кодифікація законодавства, що передбачає обгрунтоване його відновлення.

Информация о работе Юридичний процес