Договір купівлі-продажу у колі інших договорів, які опосередковують відносини щодо переходу права власності

За чинним законодавством предметом договору купівлі-продажу не можуть бути боргові зобов'язання, авторські права. Відносини переуступки чи переходу Їх до інших осіб регулюються нормами інших правових інститутів.

Предметом договору купівлі-продажу може бути будь-яке майно, визнане законом об'єктом права власності і не вилучене з товарообігу,

30 січня 1992 р. Верховною Радою  України був прийнятий Закон «Про форми власності на землю», яким впроваджено поряд з державною колективну і приватну форми власності на землю. У Земельному кодексі України прямо передбачена можливість виникнення у громадян права власності за договорами купівлі-продажу, дарування та обміну (ст.6).

Кожна держава вправі визначати об'єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших підстав не повинні бути у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням спеціальних правил. Тому постановою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р. «Про право власності на окремі види майна» (з наступними змінами І доповненнями від 22 квітня 1993р.. 15 липня 1994р., 24 січня 1995 р.) було затверджено «Перелік видів манна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України» та «Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна», викладений відповідно в додатках №1 і №2 (Відомості Верховної Ради України. — 1992. — №35. — Ст.5Ї7). До Переліку входять:[9]

1. Зброя, боєприпаси (крім  мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в Додатку №2, і  боєприпасів до неї, а також  спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини і  засоби вибуху. Всі види ракетного  палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські  засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки,

6. Державні еталони одиниць  фізичних величин.

7. Спеціальні технічні  засоби негласного отримання  інформації (зазначені засоби не  можуть також перебувати у  власності юридичних осіб недержавних форм власності).

8. Електрошокові пристрої  та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Що ж до видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття права власності громадянами, то в Додатку №2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; об'єкти, що перебувають на державному обліку як пам'ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо),

У кожній державі встановлюється особливий правовий режим валютних цінностей. Порядок здійснення угод з валютними цінностями визначений Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та деякими іншими законодавчими актами.

Особливе місце серед багатьох перелічених видів валютних цінностей посідає іноземна грошова валюта, яка в одних випадках може бути платіжним засобом, а в інших — предметом купівлі-продажу. Останнє має місце у випадках продажу (обміну) іноземної грошової валюти за грошову валюту України і, навпаки, на Українській міжбанківській валютній біржі через систему обмінних пунктів.

У законодавстві визначаються певні вимоги, яким має відповідати предмет договору купівлі-продажу. Так, якість проданої речі повинна відповідати умовам договору, а за відсутності вказівок у договорі — вимогам, які звичайно ставляться. Під вимогами, які звичайно ставляться, потрібно розуміти такі, за дотримання яких придбана річ повинна виконувати своє функціональне призначення (друкарська машина — друкувати, телевізор — давати зображення Із звуковим супроводом тощо). Річ, яку продає торговельна організація, повинна відповідати стандарту, технічним умовам або зразкам, встановленим для речей цього роду, якщо інше не випливає з характеру даного виду купівлі-продажу (ст.233 ЦК України),

Наступною істотною умовою договору купівлі-продажу є ціна— певна грошова сума, сплачувана покупцем за отриману від продавця річ. Ціна повинна бути обов'язково визначена в договорі шляхом досягнення сторонами щодо цього обопільної згоди..

Згідно з Декларацією про державний суверенітет України та Законом «Про економічну самостійність України» 3 грудня 1990 р. був прийнятий Закон України «Про ціни і ціноутворення», який фактично започаткував основи самостійної української цінової політики. За цим Законом у народному господарстві застосовуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи, створюються необхідні економічні гарантії для виробників; ціни внутрішнього ринку мають бути орієнтовані на рівень світового ринку.

Отже, за чинним законодавством сторони в договорі купівлі-продажу, які займаються підприємницькою діяльністю, вправі вільно визначити ціну предмета угоди, а в передбачених законом випадках повинні керуватися державними фіксованими чи регульованими цінами. Абсолютно вільно визначають ціну громадяни, які укладають разові угоди купівлі-продажу, наприклад, на речових ринках.

Залежно від організаційно-правової форми торгівлі ціни на товари (продукцію) можуть бути оптовими або роздрібними. У роздрібній торговельній мережі вони фіксуються в прейскурантах, цінниках тощо. Придбання продукції на підставі державного замовлення здійснюється за закупівельними цінами. Національним банком України закупівельні ціни встановлюються також на дорогоцінні метали.

Звичайно ж у договорі купівлі-продажу, крім предмета й ціни, сторони можуть визначати й інші умови, наприклад, порядок розрахунків, доставки товару, строки виконання договору.

Договір купівлі-продажу, як і будь-яка інша цивільно-правова угода, має певну форму. В Цивільному кодексі України відсутня стаття, якою б безпосередньо визначалася форма для усіх різновидів договору купівлі-продажу. Однак цей Кодекс та інші законодавчі акти містять норми, в яких обумовлюється особливий порядок оформлення окремих договорів купівлі-продажу. Якщо спеціальними правовими нормами не визначена форма того чи іншого різновиду договору купівлі-продажу, то необхідно керуватися загальними правилами цивільного законодавства про форму угод. Тобто, договір купівлі-продажу може укладатися в усній чи письмовій (звичайній або нотаріальній) формі, а також шляхом здійснення так званих конклюдентних дій залежно від умов, передбачених статтями 42—43 ЦК України.[15]

З укладенням договору купівлі-продажу, як і будь-якої іншої двосторонньої угоди, у кожної із сторін виникають права і обов'язки, які становлять його зміст. Важливо, що права однієї сторони співвідносяться з обов'язками іншої сторони таким чином, що відповідному обов'язку продавця кореспондується відповідне право покупця і навпаки. Так, одним з найважливіших обов'язків продавця є передача ним майна у власність (у повне господарське відання або оперативне управління) покупця, а останній набуває право вимагати передачі йому цього майна. У свою чергу покупець зобов'язаний прийняти від продавця придбане майно і сплатити за нього обумовлену ціну, а продавець відповідно вправі вимагати прийняття покупцем проданого майна (якщо він у цьому зацікавлений) і сплати за нього належної грошової суми. Тому аналіз змісту обов'язків дає одночасно уявлення і про відповідний зміст прав сторін, що робить недоцільним детальний розгляд усіх прав сторін. Виконання зазначених обов'язків має здійснюватися обома сторонами одночасно, якщо інше не передбачено законом або договором (ст.І71 ЦК України).[15]

Як вже зазначалося, продавець повинен забезпечити перехід права власності до покупця. У зв'язку з цим важливого значення набуває питання про момент виникнення права власності у покупця, оскільки від цього багато в чому залежать можливості захисту прав сторін, а також розподіл ризику випадкової загибелі предмета договору. Воно має вирішуватися на підставі положень статті 28 ЦК України, відповідно до якої право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. На практиці досить часто момент виникнення у покупця права власності на придбану річ збігається з моментом передачі йому продавцем майна, оскільки сторони не завжди його визначають безпосередньо в договорі. Сторони вправі довільно визначати момент виникнення у покупця права власності (якщо інше прямо не передбачено законом), приурочивши його до тих чи інших обставин, подій тощо. Однак за угодами, які потребують обов'язкового нотаріального або іншого оформлення під страхом недійсності, право власності у покупця у будь-якому разі не може виникнути раніше спеціального оформлення. Тобто таке право може виникнути в момент нотаріального посвідчення чи іншого обов'язкового оформлення або в інший обумовлений сторонами момент. У Законі України «Про приватизацію майна державних підприємств» затвержено, відповідно до статті 27, що порядок переходу права власності на приватизовані об'єкти має визначатися відповідно до чинного законодавства.[22]

Важливе значення має також чітке визначення обов'язків покупця. У Цивільному кодексі названі лише обов'язки по оплаті і прийняттю купленої речі. Звичайно ж, у договорі можуть бути сформульовані й інші обов'язки покупця, як і продавця. Додаткові обов'язки можуть встановлюватися також законодавчими актами (наприклад, про приватизацію, цінні папери).

Кожна з сторін договору купівлі-продажу повинна належним чином виконувати усі обумовлені в ньому або передбачені законом обов'язки. У разі порушення їх продавець або покупець несуть майнову відповідальність чи інші правові наслідки, які можуть і не бути мірою цивільно-правової відповідальності, яка настає, зокрема, за наявності умов, передбачених законом за порушення зобов'язань (гл.18 ЦК України).

Як зазначалося, основним обов'язком продавця є його обов'язок передати продану річ покупцеві. Невиконання цього обов'язку надає покупцеві право вимагати від продавця передачі купленої речі в примусовому порядку або, з свого боку, відмовитися від подальшого виконання договору. При цьому і в першому, І в другому випадках покупець має право вимагати також відшкодування понесених внаслідок таких дій продавця збитків (ст.231 ЦК України). У разі невиконання продавцем обов'язку попередити покупця про всі права третіх осіб на продавану річ (право наймача, право застави, право довічного користування тощо) останній набуває право вимагати зменшення ціни або розірвання договору і відшкодування збитків (ст.229 ЦК України).

У статті 230 ЦК України прямо не визначаються правові наслідки для продавця, з вини якого сталося погіршення майна, прийнятого ним на зберігання до передачі його покупцеві. У частині другій цієї статті лише зазначається, що покупець зобов'язаний відшкодувати продавцеві понесені у зв'язку із зберіганням майна витрати. Тому питання про можливу відповідальність продавця за погіршення проданого майна повинно вирішуватися на підставі загальних норм про відповідальність за неналежне виконання (невиконання) норм, що регулюють відносини схову. Це випливає, зокрема, із змісту статті 424 ЦК України, відповідно до якої правила про договір схову, визначені у статті 413, частині першій статті 415, статтях 416, 418—422 цього Кодексу, застосовуються також до випадків, коли схов здійснюється на підставі інших договорів або в силу вказівок закону, якщо інше не встановлено законом або спеціальними правилами про ці договори. Обов'язок схову виникає в силу укладеного з відповідною умовою договору купівлі-продажу. Отже, продавець-охоронець має нести відповідальність за втрату, нестачу, пошкодження майна в обсязі, передбаченому статтею 419 ЦК України. Однак у законодавстві нічого не сказано про допустимість розірвання договору купівлі-продажу з ініціативи покупця у разі нестачі чи пошкодження придбаного майна. На мій погляд, якщо нестача чи пошкодження майна сталися з вини продавця-охоронця, застосування зазначених наслідків не суперечить загальним принципам цивільного права.

Продавець повинен забезпечити виникнення права власності (права повного господарського відання, права оперативного управління) у покупця, інакше за законом для нього настають певні негативні наслідки. Проблеми з цього приводу, як правило, виникають тоді, коли продавець не є власником майна і не має спеціальних повноважень на здійснення дій по його відчуженню, а лише є законним або незаконним володільцем. [15]Зрозуміло що за таких умов правомірність придбання покупцем такого майна може бути поставлена під сумнів власником або іншою уповноваженою особою. Тому, якщо третя особа на підставі, що виникла до продажу речі пред'явить до покупця позов про її відібрання, покупець зобов'язаний притягнути продавця до участі у справі, а продавець зобов'язаний вступити у цю справу на стороні покупця (частина перша ст.238 ЦК України). Така участь продавця в справі необхідна для сприяння захисту покупця від можливого відсудження у нього купленої речі, обгрунтування безпідставності пред'явленого третіми особами позову.

Продавець зобов'язаний відшкодувати покупцеві понесені ним збитки з урахуванням вартості відсудженого майна, якщо за рішенням суду, арбітражного або третейського суду продана річ була вилучена у покупця. Угода сторін про звільнення або обмеження відповідальності продавця є недійсною, якщо продавець, знаючи про існування прав третьої особи на продавану річ, навмисно приховав це від покупця (ст.239 ЦК України),[15]

На продавця покладається відповідальність за продаж майна неналежної якості. Основоположні принципи такої відповідальності та інших правових наслідків продажу майна неналежної якості сформульовані в статті 234 ЦК України. Покупцеві надається право у разі придбання речі неналежної якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем, за своїм вибором вимагати:

— заміни речі, визначеної в договорі родовими ознаками, річчю належної якості;

— відповідного зменшення купівельної ціни;

— безоплатного усунення недоліків речі продавцем чи відшкодування витрат покупця на їх виправлення;

— розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків;

— заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни.

Викладені правила є загальними і застосовуються до усіх різновидів договору купівлі-продажу. Аналізуючи ці правила, можна дійти висновку, що покупцеві належить право вибору будь-якої з наведених вимог на свій розсуд і незалежно від вини продавця у виникненні недоліків. Головне, щоб їх існування не було результатом неправильної експлуатації покупцем придбаного майна. щоб вони об'єктивно існували в момент укладення договору або виявили свою негативну дію протягом певного строку його нормального використання.