Аналіз складу та структури власного капіталу 32 підприємства

Фонд споживання є джерелом засобів  господарюючого суб’єкта, який резервується для здійснення заходів щодо соціального  розвитку і матеріальному заохоченні колективу.

Амортизаційні відрахування є стійким  джерелом фінансових ресурсів. Амортизаційні  відрахування здійснюються тільки до повного переносу балансової вартості фондів на собівартість продукції.

 На підставі цих  параметрів можна зробити висновок  про рівень і якість механізму фінансового забезпечення підприємства і, відповідно, про ступінь ризику вкладення його коштів у необоротні й оборотні фонди, що забезпечують його діяльність. Однак для різних сфер виробничої діяльності структура джерел істотно буде коливатися. Так, загальноприйнято, що загальним критерієм фінансової стійкості є граничне співвідношення власних і позикових коштів на рівні 50 на 50, тоді як для окремих сфер діяльності такий норматив може бути дещо завищеним.

 Рисунок 1.1 – Джерела фінансових ресурсів підприємства

Найбільш безпечною  буде така структура джерел фінансового  забезпечення, за якої всі необоротні фонди і постійна частина оборотних  активів (оборотні активи за винятком коливань їх сезонної складової) формуються за рахунок власних коштів підприємства. Менш безпечною буде така структура, яка характеризується помірним підходом до формування джерел фінансування і відрізняються від попередньої підвищенням ризикованості структури джерел - значна частина необоротних активів і визначена частина оборотних фондів мають власні і довгострокові запозичені джерела фінансування. До граничного і найбільш ризикованому типу структури джерел фінансових ресурсів підприємства варто віднести таку, за якої основні фонди сформовані за рахунок значної частини не тільки довгострокових, а і короткострокових позикових джерел.

 Ефективне керування  фінансовим забезпеченням підприємства  складається, з одного боку, у  визначенні достатнього рівня  і структури активів підприємства, що необхідні йому для одержання запланованих обсягів реалізації продукції, а, з іншого боку - у визначенні обсягів і структури джерел фінансування цих активів. Якщо навіть за умови збільшення обсягів реалізації продукції, що супроводжується зростанням активів підприємства, воно здатне зберігати і підтримувати такий рівень власних коштів, яких вистачає для фінансування всіх необоротних і постійної частини оборотних активів, то такий механізм фінансового забезпечення може мати назву безризикованого.

За умови зростання обсягів виробництва і масштабу діяльності підприємство може звернутися по позику для фінансування більшої частини оборотного капіталу. У цьому випадку, якщо рентабельність продукції цього підприємства перевищує середню ставку відсотка, що платиться за використання позикових коштів, механізм фінансового забезпечення можна вважати помірковано ризикованим.

Якщо ж на визначеному  етапі економічного розвитку підприємство не здатне фінансувати свої постійні активи (необоротні фонди) за рахунок  тільки власного капіталу і залучає зовнішні кошти, ризик утрати фінансової стійкості різко підвищується, і такий механізм доцільно вважати ризикованим.

І, зрештою , якщо необоротні активи сформовані за рахунок усіх можливих джерел їхнього формування, у тому числі навіть короткострокових кредитів, наслідком цього стає повна відсутність власного оборотного капіталу. Мова йде про істотну фінансову залежність підприємства, що свідчить про граничний ступінь ризику, що ставить підприємство на грань фінансової кризи і навіть банкрутства.

Така схема класифікації в границях діагностики механізму  фінансового забезпечення дає можливість підприємству мати визначені орієнтири  для виявлення фінансової небезпеки. Хоча фінансова криза для будь-якого  підприємства завжди є деструктивним чинником його подальшого господарювання, усе-таки виникає вона не раптово, а є наслідком незваженої, чи дуже ризикованої фінансової політики уздовж визначеного проміжку часу. А наявність і використання механізму, що допоміг би підприємству запобігати кризовий стан його фінансів ще задовго до досягнення їм критичної границі, має істотне значення для кожного суб'єкта господарювання в ринкових умовах.

Отже, своєчасна і регулярна  економічна діагностика основних аспектів фінансової діяльності підприємства, важливою складовою якої є структура розміщення фінансових ресурсів підприємства та механізм фінансового забезпечення (структура джерел фінансових ресурсів), дає можливість знизити імовірність виникнення кризових фінансових ситуацій і сприяє стабілізації виробничо-господарського процесу. Таким чином фінансові ресурси і управління ними відіграють ключову роль в забезпеченні успішної діяльності підприємства.

2.  Форми фінансування підприємства

Основне завдання фінансової діяльності підприємств полягає  в мобілізації капіталу для фінансування їх операційної та інвестиційної діяльності. Термін «фінансування» характеризує всі заходи, спрямовані на покриття потреби підприємства в капіталі, які включають мобілізацію фінансових ресурсів (грошових коштів, їх еквівалентів та майнових активів), їх повернення, а також відносини між підприємством та капіталодавцями, які з цього випливають (платіжні відносини, контроль та забезпечення).

Перш ніж перейти  до вивчення механізмів залучення фінансових ресурсів суб’єктами господарювання, розглянемо основні форми фінансування. Їх здебільшого класифікують за такими критеріями:

а) залежно від цілей  фінансування;

б) за джерелами надходження  капіталу;

в) за правовим статусом капіталодавців щодо підприємства.

Залежно від  цілей фінансування виокремлюють такі його форми:

­ фінансування при заснуванні підприємства;

­ на розширення діяльності;

­ рефінансування;

­ санаційне фінансування.

Формування фінансових ресурсів здійснюється в процесі  створення підприємств і реалізації їх фінансових відносин при здійсненні господарсько-фінансової діяльності.  

 При створенні підприємств  джерела формування фінансових  ресурсів залежать від форми  власності, на основі якої створюється  підприємство. Так, при створенні  державних підприємств фінансові ресурси формуються за рахунок бюджету, коштів вищих органів управління, коштів інших аналогічних підприємств при їх реорганізації та ін. При створенні колективних підприємств вони формуються за рахунок пайових (дольових) внесків засновників, добровільних внесків юридичних і фізичних осіб і т.д.

Всі ці внески (кошти) є статутний (початковий) капітал і акумулюються у статутному фонді створеного підприємства.

Отже, статутний капітал - це зафіксована в установчих документах загальна вартість активів, у капітал  підприємства. Статутний капітал є основних частиною власного капіталу та основним джерелом власних фінансових ресурсів підприємства. За рахунок його коштів формуються основні фонди і оборотні активи підприємств.

У процесі подальшої  роботи фінансові ресурси підприємств можуть поповнюватися за рахунок додатково створюваних з власних та запозичених коштів. При цьому до складу додаткових власних фінансових ресурсів (власного капіталу) включають: резервний капітал, додатковий інший додатковий капітал, нерозподілений прибуток, цільове фінансування та ін.      

 Додатковий вкладений  капітал - сума перевищення випущених  акціонерним товариством акцій  над їх номінальною вартістю. Інший додатковий капітал - сума  дооцінки необоротних активів;  вартість активів, отриманих безкоштовно підприємством від других юридичних або фізичних осіб, та інші види додаткового капіталу.    

 Нерозподілений прибуток - сума прибутку, що залишилася  у його господарську діяльність. Цільове фінансування - сума цільових  надходжень, отриманих з бюджету. Таким чином, статутний капітал і додатково формуються в процесі роботи підприємства власні джерела фінансування (фінансових ресурсів) утворюють його власний капітал.    

 Крім власного капіталу, фінансові ресурси підприємств  формуються за рахунок залучених і позикових джерел.

Вплив фінансів на ефективність виробництва на рівні господарської  структури має свої обмеження, зумовлені  обмеженістю ресурсів у кожній одиниці  господарювання. Звісно, кожна певна  виробнича структура повинна  мати можливість створювати за результатами своєї діяльності фонди фінансових ресурсів, достатні за своїм обсягом для стимулювання соціального розвитку, високих результатів виробництва, його розширення та удосконалення. Проте тут фінанси виконують дещо локальну роль у господарських процесах.

При нестачі у підприємницьких  структур коштів для виробничої діяльності та розширення виробництва вони використовують кредит як джерело формування фінансових ресурсів. При наявності вільних  коштів підприємство їх продає банку  на певний час.

Досягнення визначеної мети імовірне при залученні фондів фінансових ресурсів на впровадження нових технологій, кращому використанні основних фондів через застосування методів прискореної амортизації, забезпечення великих резервів для підтримки зростання ефективності виробництва, підвищення якості продукції та її конкурентоспроможності. Звісно, підвищення якості продукції потребує додаткових затрат фінансових ресурсів, але вони дають значний виробничий ефект і швидко окуповуються.

Рефінансування дебіторської заборгованості — це форма реструктуризації активів, що полягає в переведенні дебіторської заборгованості в інші, ліквідні форми оборотних активів: грошові кошти, короткострокові фінансові вкладення тощо. Одним із факторів, які негативно впливають на фінансовий стан підприємств, зокрема на їх платоспроможність, є високий рівень невиправданої дебіторської заборгованості (загалом по Україні станом на початок 2000 року загальна сума дебіторської заборгованості між суб’єктами господарювання досягла майже 172 млрд. грн.). Погашення такої заборгованості є важливим резервом відновлення платоспроможності підприємств, що опинилися у фінансовій кризі. Тому фінансовий менеджмент має докласти всіх зусиль, аби використати цей резерв.

До основних форм рефінансування дебіторської заборгованості належать: 
1. Факторинг — продаж дебіторської заборгованості на користь факторингової компанії чи банку, іншими словами — це операція з перевідступлення першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи іншому кредиторові (фактору) з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредиторові. 
Згідно з договором про виконання розрахункових операцій через факторинг банк може, наприклад, придбати у підприємства-продавця право вимоги за поставлені товари та надані послуги, строки сплати за які минули (прострочена дебіторська заборгованість) або за поточними розрахунками. До найважливіших функцій факторингу належать:

фінансування та кредитування: підприємства поступаються правом на одержання грошових коштів згідно з  платіжними документами на поставлену продукцію в обмін на негайне одержання основної суми дебіторської заборгованості (за вирахуванням комісійної винагороди факторинговій фірмі);

– покриття ризику (Delkredere): ризик неповернення кредиторської заборгованості переходить до фактора;

– управління дебіторською заборгованістю: уся робота зі стягнення заборгованості переходить до компетенції фактора.

2. Облік, або дисконтування, векселів. Зміст цієї операції полягає в тому, що банк, придбавши вексель за іменним індосаментом, терміново його оплачує пред’явникові, а платіж отримує лише з настанням зазначеного у векселі строку погашення. Економічна сутність операції дисконтування така: держатель векселя достроково реалізує його банку, тобто комерційний кредит перетворюється на банківський. За достроковий платіж банк утримує з номінальної суми векселя певну винагороду на свою користь, тобто оплачує вексель за мінусом знижки. Різниця між сумою, що її заплатив банк, придбавши вексель, і сумою, яку він отримає за цим векселем у строк платежу, називається дисконтом .

3. Форфейтинг — кредитування  зовнішньоекономічних операцій  у формі викупу в експортера  векселів та інших боргових  вимог, які акцептував імпортер. Продавцем вимог у разі форфейтингу може бути підприємство, яке виконало зобов’язання за контрактом і має намір рефінансувати дебіторську заборгованість, аби зменшити кредитний ризик та підвищити ліквідність (платоспроможність). Форфейтинг здійснюється, як правило, за участю банківської установи і також є одним зі способів перетворення комерційного кредиту в банківський.

Санація, це система заходів, здійснюваних для запобігання банкрутств промислових, торговельних, банківських монополій та ін. Санація може відбуватися злиттям підприємства, яке перебуває на межі банкрутства, з потужнішою компанією; випуском нових акцій або облігацій для мобілізації грошового капіталу; збільшенням банківських кредитів і наданням урядових субсидій; перетворенням короткострокової заборгованості в довгострокову; повною або частковою купівлею державою акцій підприємства, що перебуває на межі банкрутства. Санація розглядається як система заходів, передбачених процедурою провадження справи про банкрутство з метою запобігання ліквідації боржника і спрямованих на оздоровлення його фінансового стану, а також на задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації боргів та капіталу і (або) зміною організаційної та виробничої структури боржника.