Аналіз напрямів вдосконалення системи державного пенсійного страхування в Україні

В умовах монополізації  виробництва, яка поєднується з  процесами первинного накопичення  капіталу, буржуазії вдалось відтіснити профспілки, закріпити прерогативи  господарчої влади підприємств, більш жорстко посилити умови праці.

В першу чергу були зроблені спроби організувати вільні та добровільні системи колективного захисту з допомоги людям похилого віку, вдовам, сиротам (фонди допомоги безробітним, каси взаємодопомоги і  медичні каси). Профспілки, особливо у Великій Британії, часто виступали в ролі товариств взаємодопомоги, поєднуючи цю діяльність з основною своєю функцією захисту робітників; вони були першими організаціями, які почали виплату допомоги по безробіттю.

Державна влада, дотримуючись в основному принципів лібералізації та індивідуалізму, не розпочинала активних дій, за винятком надання окремих гарантій та видів допомоги, в основному – пенсій державним службовцям, або деяким надто обмеженим групам робітників, умови праці яких відрізнялись підвищенним професійним ризиком (гірники, моряки, іт.п.). Період 90-х років ХІХ століття та кінця 20-х років ХХ століття можна визначити як перший етап розвитку системи соціального страхування [60, с.53-60].

Головна особливість  другого етапу полягала в повороті стратегії керівних кругів від конфронтації з робочим рухом у бік співпраці та соціального партнерства. Ось чому другий етап в еволюції систем соціального захисту іноді називають колективно-договірним.

Третій (сучасний) етап розвитку соціального страхування охоплює останні 40-50 років, коли все більш активно використовуються високоефективні механізми соціального захисту всіх громадян, незалежно від внесків або тривалості їх професійного стажу, хоча ці фактори продовжують грати помітну роль під час визначення розмірів окремих видів допомоги. Формування ідей, доктрин, а потім і механізмів соціального захисту, заснованих на принципах соціальної справедливості, дало можливість розвинутим країнам поширити матеріальну пвдтримку на більш широке коло осіб, виходячи більшою мірою з їх потреб, ніж із придбання ними реальних прав на допомоги [43, с.7].

Пенсійне страхування є однією з основних гарантій соціального  захисту, в завдання якого входить  підтримка матеріального добробуту  громадян та їхніх сімей у випадку  виходу на пенсію за віком, за інвалідністю чи у разі втрати годувальника.

Пенсійне страхування  виступає  як сукупність особливих  замкнених перерозподільчих відносин між його учасниками з питань формування за рахунок грошових внесків цільового  пенсійного фонду для надання  грошової допомоги громадянам, які вийшли на пенсію.

Необхідно відрізняти економічну сутність категорії пенсійного страхування  від її економічного змісту. Сутність, як відомо постійна, зміст – змінний, має класову природу в кожній суспільно-економічній формації, визначає суспільно-історичні типи пенсійного страхування. Таке визначення пенсійного страхування характеризує його економічну сутність та зміст у сучасному суспільстві [62,с.15].

Пенсійне страхування  в умовах товарно – грошових відносин може бути використано як метод організації страхового фонду, коли має місце формування централізованого фонду шляхом сплати страхових внесків учасниками пенсійного страхування та відшкодування втрат із цього фонду тільки серед платників страхових пенсійних внесків.

Поява пенсійного страхування та, у зв’язку з цим, пенсійного забезпечення нерозривно пов’язані зі створенням нового класу працівників – класу найманих працівників, які залежать від регулярної виплати заробітної плати, як єдиного джерела існування. Різні види соціального захисту – форми матеріального забезпечення, виникнення і розвиток яких визначається поняттям „соціальний ризик”. Його народження пов’язано зі станом капіталістичного розвитку суспільства. З перетворенням сили в товар та відповідно заробітної плати в основне джерело існування для багатьох членів суспільства виникає і особливий  вид соціальної незахищеності – висока вірогідність (ризик) матеріальної незабезпеченості внаслідок втрати заробітку. Причому ризик цей віддзеркалює масовий, суспільний – тобто соціальний характер, оскільки в основному відзначається соціальними умовами і не залежить (або недостатньо залежить) від кожної окремої людини. Втрата заробітку може статися внаслідок відсутності попиту на працю або втрати працівником придатності до праці. Причинами непрацездатності можуть бути хвороба, нещасний випадок, старість, інвалідність або смерть працівника. Вони складають випадки (види) соціального ризику, зменшити який і має інститут страхування. Оскільки кожен вид соціального ризику має свою природу та по різному проявляється для різних категорій громадян, то і форма захисту, а значить, і організація соціального страхування, розрізняються за видами, мають свої особливості та специфіку.

Так, пенсії за віком та допомога у випадку втрати годувальника мають в своїй основі довготривалий соціальний контракт між активним населенням і тими, хто в силу свого літнього віку не може більше працювати, але у минулому сам матеріально (шляхом сплати страхових внесків) підтримував осіб літнього віку.

Перед системою пенсійного забезпечення стоять три основні цілі:

- захист від бідності при настанні пенсійного віку;

- надання гарантованого доходу по завершенні трудової діяльності, розмір якого звичайно становить певну суму, пропорційну сумі заробітку;

- захист цього доходу від наступного зниження реального рівня життя внаслідок інфляції [43, c.3].

До пошуку шляхів забезпечення нових форм соціального захисту  населення, в тому числі і пенсійного, промислово розвинуті країни спонукали  наслідки першої світової війни, що відобразилося у діяльності Міжнародної організації праці (МОП), створеної 1919 р. в рамках Версальського договору. Підвищення рівня захисту робітників від соціальних ризиків стало одним із головних напрямків роботи МОП. Вже перші, розроблені й прийняті МОП, конвенції стосуються основних питань соціального захисту.

Починаючи з 30-х років, МОП приймає низку конвенцій, що визначають основні моменти страхування  для окремих груп громадян. Так, у 1933 р. Прийнята Конвенція 35 про обов’язкове  страхування по старості працівників промислових і торгівельних підприємств, осіб вільних професій, а також надомників і домашніх служників. Конвенція набула чинності 18 липня 1937 р. У 1967 р. її переглянуто Конвенцією 128, якою визначено регулювання допомоги по інвалідності, по старості й у зв’язку з втратою годувальника.

Згідно з конвенцією 128 допомога по інвалідності надається  у вигляді періодичних виплат, коли настає охоплюваний випадок.

Конвенція 102 від 1955р. [36,с.554-578] регламентує мінімальні норми соціального забезпечення, що стали основою конвенції 128.

Рішучій крок у напрямі  більш широкого та всеохоплюючого соціального  захисту населення було зроблено у 1944 р., коли МОП прийняла такі важливі  міжнародні положення, які накреслили нову орієнтацію на нову доктрину, - це рекомендація 67 [36, с.315-332] щодо забезпечення доходу. Вона спрямовує держави та їхні уряди на надання соціальних гарантій усьому населенню, при всіх непередбачуваних обставинах, які загрожують його матеріальному благополуччю. Головним принципом загальності є акцент на такий параметр, як мінімальні доходи – захист від злидарювання та бідності.

Що стосується випадків настання втрати засобів до існування, то згадана рекомендація запропонувала  об’єднати в єдину систему  захисту програми взаємодопомоги (соціального захисту) та соціального страхування, а також створила підґрунтя для більш широкого застосування різних механізмів і методів надання основних гарантій окремим групам громадян та членам їхніх сімей.

Таким чином було підготовлено шлях до поступового створення національних систем соціального страхування, з одного боку, та для розповсюдження всеосяжних систем соціального захисту - з іншого.

Важливо підкреслити, що МОП поділяє точку зору, згідно з якою створення національних систем соціального страхування та забезпечення залежить від багатьох чинників і, перш за все, від рівня економічного розвитку країни, та потребує зваженого підходу. Ось чому рекомендації МОП носять загальний характер, наприклад, як це визначено в конвенції 102 (1952 р.) про мінімальні норми соціального забезпечення.

Національні системи  пенсійного страхування в країнах  з розвиненою ринковою економікою сформувались з урахуванням специфіки економічного, соціального та культурного розвитку країн, а також під впливом нормотворчої діяльності МОП [43,с.5].

Багато європейських країн упровадили солідарні пенсійні системи. Ідучи за принципом Бісмарка, у більшості країн пенсійні виплати  прив”язані до величини здійснених внесків. Однак у деяких європейських країнах, зокрема північних, пенсійні виплати  із солідарної системи однакові і не залежать від здійснюваних пенсійних внесків.

Крім обов”язкових систем пенсійного забезпечення успішно розвиваються різні добровільні пенсійні фонди: з установленим доходом чи установленим внеском, частково капіталізовані чи часткво солідарні, фонди лише для працівників визначених галузей промисловості чи підприємств і фонди, відкриті для всіх громадян. В одніх країнах ці фонди функціонують винятково на добровільних засадах, тоді як  в інших визначена частина додаткових коштів збирається в обов”язковому порядку.

Понад 10 років тому Світовий банк розробив в рекомендації „Попередження кризи старіння населення” трирівневу модель пенсійної системи, яка охоплює три рівні:

- державне пенсійне забезпечення;

- обов”язкові корпоративні чи професійні плани з визначеними внесками або виплатами;

- індивідуальні добровільні додаткові пенсійні заощадження.

На початку 2005 року Світовим банком була розроблена концепція 

5-ти рівневої пенсійної  системи в рекомендаціях „Матеріальне  забезпечення людей похилого віку у ХХІ сторіччі: міжнародні перспективи пенсійних реформ”, де:

- „базовий (нульовий) рівень , не передбачає сплати внесків та забезпечує мінімальний рівень соціального захисту;

- „перший рівень”- обов”язкова державна солідарна пенсійна система визначених виплат;

- „другий рівень” - обов”язкова накопичувальна система з визначеними внесками.

- „третій рівень - добровільна участь громадян у накопичувальній системі.

- „четвертий рівень” - фінансова та нефінансова підтримка людей похилого віку всередині родини або іншими поколіннями [63, с.14].

До найважливіших принципів, прийнятих міжнародним співтовариством у галузі пенсійного страхування можна віднести такі:

- загальний та обов’язковий характер пенсійного страхування, доступність у реалізації соціальних гарантій. Забезпечуються права людини на соціальний захист, що зафіксовано в різних міжнародних нормах, в тому числі в конвенціях МОП 67, 118, 157;

- поєднання обов’язкового та добровільних видів пенсійного страхування, рівноправністю та різноманітністю його форм забезпечується необхідний рівень соціального захисту, можливість працівника впливати на рівень власного захисту;

- державна гарантія стабільності пенсійної системи, рівня виплат із загальнообов’язкового пенсійного страхування. Гарантуються мінімальний рівень соціального захисту людей пенсійного віку, прийнятий у світовій спільноті (Конвенція 102), а також демократичні основи в управлінні Пенсійними фондами ;

- обов’язковість фінансової участі застрахованих осіб і роботодавців, а в разі необхідності – залучення державних субсидій;

- зацікавленість досить широкого кола осіб, які репрезентують обумовлені соціальні категорії населення (робітники, службовці, окремі професійні категорії громадян, все населення окремих територій) або все населення країни в тому чи  іншому виді забезпечення на основі пенсійного страхування;

- рівність всіх застрахованих осіб з точки зору зобов’язань з фінансування витрат та здобутих в результаті прав та гарантій;

- особливий порядок зберігання отриманих коштів, як правило шляхом автономності від державного бюджету, а також контроль використання через представників страховиків і застрахованих [43, с.4-5].

 

1.2. Особливості функціонування та реформування пенсійного страхування в країнах з розвинутою та перехідною економікою.

 

Створення надійної й  безпечної системи для здійснення заощаджень на старість є дуже складним завданням. У світі ще не придумали  такої пенсійної системи, яка  б дала змогу повністю вирішити всі  проблеми, а саме: гарантування мінімального рівня життя людям похилого віку, забезпечення надійних умов стимулювання населення до самостійного здійснення заощаджень, справедливість у визначенні розміру пенсій (хто здійснює великі відрахування на пенсію, той отримує відповідно велику за розміром пенсію) та ін. Тому більшість країн створила пенсійні системи, які складаються із кількох рівнів.

Для країн, що входять  в Європейський союз, в останні  роки стає характерним припинення активного  та зростаючого соціального реформізму, стабілізації рівня соціальних витрат держави по відношенню до ВВП, зниження державного впливу та зміна методів і засобів соціального регулювання.