Философы и ораторы

Гіперід

Ім'я Гіперіда ( Ὑπερείδης, 390 – 322 роки до н.е.) ми знаходимо у відомій  десятці імен видатних давньогрецьких ораторів.

Його фрази:

«Для добробуту людей треба, щоб силу мав голос закону, а  не гнів якоїсь однієї людини, щоб вільні люди остерігалися доказів, а не звинувачень»

«Якщо буде небезпечно набувати добра  і заощаджувати – хто захоче ризикувати?»

«Заслугою стратега єприйняття розумних рішень, а перемагають в боротьбі ті, хто добровільно ризикує своїм  життям»

«Не додавайте від себе нічого до звинувачення, краще – до захисту» та багато інших і досі – на озброєнні  кращих адвокатів, та й не лише їх.

Учень Платона й Ісократа, Гіперід  в політичному плані перебував  на боці політичної партії Демосфена  і повністю поділяв усі погляди  і переконання, які мали члени  цієї партії. Коли, після смерті Філіппа, фіванці й афіняни об»єдналися  проти Александра В., Гіперід приєднався до них, але після поразки вдало  уник видачі. Після смерті Александра Гіперід взяв участь у Ламійській війні, після якої втік да Егіни, де його і схопили та стратили за наказом  Антипатра. Із його 77 промов 52 вважають його оригінальними.  

Сліди Гіперіда в історії, безперечно, яскраві, вагомі. Але є ще одна історія, про яку згадують в контексті  його імені – це його кохання  до красивої куртизанки, його захист її на суді, його перемогу…

Її звали Фріна. Надзвичайно  розумна, надзвичайно прекрасна. Закоханий  у неї скульптор створив з  її фігури скульптуру Афродіти, якій поклонялися  тисячі лідей. Тисячі людей поклонялися  красі Фріни. Оскільки Фріна була куртизанкою, серед народу розгорівся скандал, і Фріна постала перед  судом. Її звинувачували в образі встановленого культу і бажанні  прищепити в державі поклоніння новим богам. Захищав її в суді її коханець Гіперід. Той самий, про  силу слова якого вже ходили легенди. Але суд був налаштований надзвичайно  суворо, і вся красномовність адвоката не змогла його розжалобити. Тоді Гіперід  наказав Фріні встати і, знявши з  неї одяг, звернувся до суддів:

- Поважні судді і ви, поклонники  Афродіти, подивіться всі, а тоді  засудіть на смерть ту, яку  сама богиня визнала би своєю  сестрою…

200 суддів були вражені красою  Фріни і всі одноголосно визнали  її невинність.

Лікург

Лікург (грец. Λυκοΰργος, 396—323 до н. е.) — афінський архонт, відомий оратор.На мамурових плитах були викарбувані усі його настанови. Деякі з уламків цих плит дійшли ло нас. Уявіть самі, яким треба бути оратором людині, яка 12 років керувала фінансами Афін і своєю метою  бачила викриття казнокрадів та зрадників  і якій це блискуче вдавалося за посередництва слова. Відомі 15 його промов, в тому числі 2 — на виправдання  його фінансової політики. Збереглася з них тільки мова проти Леократа, який втік після битви при Хероні.

Свідчення про життя  Лікурга різноманітні та суперечливі. Йому приписують створення інститутів спартанського суспільного та державного устрою, і це – величезна заслуга  і результат довгого історичного  процесу переходу від первісного ладу до класового суспільства. Кажуть, що він розділив Лаконські землі  на рівні ділянки для спартітатів  і більш мілкими для периеків, створив раду старійшин (герусії), народне  зібрання (апелли), запровадив товариства, трапези, суворі методів виховання  дітей. Тому не дивно, що в Спарті існував  особливий культ Лікурга.

Слід сказати, що за формою організації влади, суспільним ладом  Спарта посідає особливе місце серед  давньогрецьких полісів. Низький рівень техніки, вкрай відстала економіка, обтяжена пережитками родо¬вого  ладу, постійний страх перед можливим повстанням ілотів обумовили створення  системи закладів та інститутів, покликаних зберегти, зміцнити корпус повноправних спартанців. Знамените «спартанське виховання» було могутнім засобом обробки  громадської думки, що позначилося  на всьому життєвому устрої спартиатів, вплинуло на їхню культуру і психологію. Воно доповнювалося свідомим ізоляціонізмом і насаджуваною ксенофобією.

За зовнішніми ознаками Спарта — монархія, оскільки на чолі держави стояли два царі. Та позаяк влада фактично належала ефорам і  раді старійшин, то Спартанська держава  була різновидом античної олігархії.

Закостеніла, архаїчна влада  Спарти, її відсталий політичний лад  мали своїм наслідком економічний  і культурний занепад. В історії  Спарти не було знаменитих учених, скульпторів, письменників. Прославилися лише полководці.

Кожна нова військова  перемога Спарти ослаблювала її, при¬множувала  кількість вдів і сиріт. Знаменитий історик Фукідід (460—400 рр. до н. е.), який відвідав Спарту в останній чверті V ст. до н. е., виніс сумне враження. На фоні розкоші й величі афінського зодчества віку Перікла Спарта здалася  невиразним провінційним селищем. Ось  яким був грунт для великих  реформ Лікурга.

Джерела повідомляють, що Лікург вивчав закони крітських царів  у частині державного устрою. За легендою, переконавши народ, царів  і геронтів прийняти його закони, він  зморив себе го¬лодом.

Реформи, які, за традицією, приписують Лікургу, відносяться до першої половини VII ст. до н. е. За короткий час Лікург врятував народ від  заколотів і безладдя. Насправді, за чотири століття до Пелопоннеської війни у Спарті не було політичних потрясінь. Дрібні інтриги між царськими  сім'ями не беруться до уваги.

Іноземців у Спарті вражав громадський спокій і безпека, беззаперечне підкорення молодших старшим, небагатослівність  і законослухняність спартанців, потайність і засекреченість у державних  справах. Вони дивувалися завзятій прихильності спартанців до військових занять і  атлетичних вправ, їхній байдужості до наук і мистецтва. Правителі прагнули повністю ізолювати державу, своїх  співгромадян від спілкування з  іншими полісами і народами. Торговельні  стосунки з іншими країнами були заборонені ще в VI ст. до н. е. Під загрозою смерті спартанцям заборонялося з особистих  потреб виїжджати за межі своєї держави. Виїзд за кордон дозволявся лише воєначальникам, послам і проксенам.

Є така думка, що приписувані  Лікургу античною традицією реформи  насправді є тривалий процес перебудови суспільної си¬стеми дорійців. Саме ж  «Лікургове законодавство»,— продукт  ко¬лективної творчості кількох  або навіть багатьох реформаторів. Основною метою здійснюваних перетворень  було згуртувати ко¬лектив громадян в критичній обстановці після  другої Мессенської війни.

Реформи Лікурга—це комплекс перетворень соціально-еконо¬мічного  і правового характеру, в результаті яких ненависна демосу знать формально  зникла, ніби розчинилася в масі спартанських громадян. Усі спартанці, які призивалися в ополчення, були наділені земельними ділянками (клерами). В Лаконіці і Мессенії їх налічувалося близько 10 тис. Клер вважався невідчужуваним, потомственним володінням, а оскільки земля була власністю держави, то його не можна було продати, подарувати, оформити у спадок. Розміри ділянок  були однакові для всіх, тим самим  на основі економічної рівності стверджувалась «община рівних». Ділянки обробляли ілоти, обов'язком яких було утримувати спартанця та його сім'ю.

Становище ілотів можна  розглядати як специфічний різновид античного рабства. Особливість  правового становища ілота в  тому, що він не був відокремлений  від засобів виробництва, самостійно вів господарство, користувався своєю  худобою та інвентарем, половина зібраного  ним урожаю залишалася в його розпорядженні. Однак спартанці мали над ілотами  абсолютну владу.

Багато вчених відносять  їх до категорії рабів. Спартанці  не втручалися в господарські справи своїх ілотів, але останні відповідали  життям за несвоєчасну сплату натурального оброку чи податку. Ілотів не можна  було відпускати на свободу, продавати  за межі держави. Вони вважалися суспільно-державною  власністю. Це економічно і юридичне зміцнювало «общину рівних», завершувало  трансформацію поліса з общини в  рабовласницьку державу зі своїми специфічними особливостями. Життєвий уклад демоса, його традиції, звичаї стали законом.

Ділянки землі отримали й періеки—ремісники, крамарі. Таких  наділів налічувалося близько ЗО тис. Періеки були вільними, але не мали політичних прав. Вони сплачували податки, а під час війни залучалися для служби в допоміжних частинах.

Повноправні спартанці  вважалися рівними між собою, їхній стиль життя від народження до смерті жорстко регламентувався. Немовля після народження оглядала спеціальна комісія. Якщо воно мало явні фізичні вади, було інвалідом, то підлягало  негай¬ному умертвлінню.

Із 7 років хлопчики виховувалися в гімнасіях, під наглядом наставників-педагогів. Вони утримувалися в суворих умовах, аби з них виросли витривалі  воїни, які вміють беззастережно  підкорятися. Діти спали на невкритому сухому очеретнику, ходили босі, купалися в холодних струмках. Вночі юнаки  влаштовували засід¬ки на дорогах і  «полювали» на ілотів. Так їх привчали до войовничості й жорстокості. Дівчата  ж регулярно займалися гімнастичними  вправами, щоб стати здоровими  матерями.

Навчанню грамоті  та іншим наукам не надавалося великого значення. Разом з дітьми спартанців в агелах виховувалися вихідці з  нижчих верств суспільства, зокрема  мофаки — діти від змі¬шаних шлюбів (між спартанцем та ілоткою). Головна  мета навчан¬ня і виховання —  підготовка майбутнього воїна. Досягнувши 14-літнього віку, підлітки піддавалися  випробуванням (агонам) — жорстокому побиттю перед алтарем Артеміди.

Спільне виховання хлопчиків  з дівчатками мало своїм результатом  ранні шлюби. Наречений, дотримуючись давніх звичаїв, крав наречену. Втім, це робилося за взаємною згодою своїх  та її бать¬ків. Заховавши наречену в своїх знайомих, майбутній чоловік  таєно відвідував її, пострижену і  вдягнену в чоловічий одяг. Коли він знімав з неї пояс — символ цнотливості, наречена ставала де-факто  його дружиною, але вступала в будинок  чоловіка після весілля. Наречені приносили  жертви Зевсу та його дружині. Посаг  нареченій не належав. При укладенні  шлюбу, окрім волі батьків, враховувалась  і думка посадових осіб. 
З 20 до 60-ти років спартанець вважався військовозобов'язаним і повинен був систематично, майже щоденно вдосконалювати свої атлетичні та бойові навички. До 30 років він не мав політичних прав, йому належало в усьому дотримуватися порад свого опікуна, наставника.

Спартанці носили однаковий  одяг, користувалися однаковим домашнім начинням, дотримували стандартну, загальноприйняту форму бороди та вус. До 30 років спартанець повинен був  одружитися, інакше він щорічно під  час релігійного свята підлягав побиттю з боку жінок.

Соціальний статус жінок  у Спарті був порівняно високим. Вони не знали багатьох турбот по господарству, ілоти доставляли їм продукти, дітей  виховувала держава. Чоловіки часто  гинули у війнах. Дружини і вдови  із знатних сімей мали значне матеріальне  забезпечення. В їхніх руках в IV ст. до н. е. зосередилось близько двох п'ятих, а в III ст. до н. е.— більше половини багатств С:парти. 
Єдність спартанців забезпечувалась спільними трапезами (сис-сітіями), під час яких прості громадяни і царі їли за спільним столом і займалися груповими атлетичними вправами. Кожний вносив щомісячно натуральний внесок в общину. Той, хто не міг цього зробити, вважався «таким, що опустився», і позбавлявся політичних прав. Будь-яка розкіш засуджувалася. Свій дім спарта¬нець міг будувати лише за допомогою сокири, пилки і молотка.

Таким чином, повноправним громадянином Спарти вважався той, хто  мав наділ землі з прикріпленими  до неї ілотами, постійно брав участь в сиссітіях і в роботі народних зборів. Він повинен був знати  напам'ять найважливіші закони (ретри) і бездо¬ганно виконувати їх. Боягузство в бою, невнесення коштів на спільні  трапези, непослушність посадовим  особам призводили, як правило, до позбавлення  громадянського стану.

Регламентувалося не лише громадське, а й особисте життя. Військова справа була основним заняттям громадян, їм заборонялося займатися  ремеслом й торгівлею, оскільки це ганьбило їх, бо вважалося справою періеків. Ввезення до Спарти чужоземних виробів  було заборонено. Золота і срібна монети були вилучені, замість них в обігу  перебувала монета у вигляді залізних прутів — оболів. Було запроваджено заборону на предмети розкоші. Серед  громадян панувала груба зрівнялівка  і суворий взаємний контроль. Контакти із зовнішнім світом практично виключалися.

Поліс надавав матеріальну  підтримку малозабезпеченим громадянам, аби вони могли брати участь в  громадських справах.

Громадська думка  багатство громадян засуджувала. Виняток  робився в тих випадках, коли заможний спартанець утримував за свій кошт верхогонних коней і брав участь у кінних змаганнях.

Лише згуртування  цивільної общини в єдиний військовий колектив забезпечувало спартанцям панування над переважаючою їх масою, уярмленого і залежного населення. Надавши ілотам господарську самостійність, спартанці безжально клали край будь-яким їхнім спробам до визволення. В період військових дій ілоти  залучалися як допоміжна сила, але  при цьому їм давали найпримітивнішу  зброю, через що вони несли невиправдано великі втрати під час сутичок  з добре озброєним противником. У 426 р. до н. е. в критичний для  спартанців момент Пелопоннеської війни  полководець Брасид набрав з ілотів двотисячний загін і завдав поразки  афінському війську.

Ілоти не раз повставали проти своїх гнобителів. У 465 р. до н. е. Спарта змушена була просити  сусідів, у тому числі афінський  уряд, надіслати війська для придушення повстання ілотів. Під час Пелопоннеської війни велика маса мессенських ілотів приєдналася до афінян. Однак після  укладання Нікеєвого миру в 421 р. до н. е. афінський уряд кинув їх на призволяще, фактично віддав¬ши на розправу спартанцям. 
У другій половині V ст. до н. е. Спарта, спираючись на свою військову могутність, вела боротьбу за гегемонію в Елладі. В Пелопоннеській війні вона перемогла свого дуже сильного противника — Афіни. Останні прийняли всі умови, продиктовані Спартою, в тому числі скасували режим демократії і встановили олігархію на зразок Спарти. Спарта отримала велику контрибуцію. Однак Пелопоннеська війна різко погіршила її становище. Багато спар¬танців загинуло. Країна була виснажена. Населення підвладних Спарті полісів проявляло зневагу до переможців.

Для Спарти перемога в  Пелопоннеській війні означала кінець самоізоляції, почалося її втягування в загальногрецькі товарно-грошові  відносини. Знову в обігу з'явилися  золоті й срібні монети. За словами  письменника і філософа Плутарха (бл. 46 — бл. 127 рр. до н. е.), в цей  період усі спартанці були охоплені прагненням до збагачення, ніби потягом  до чогось почесного і велико¬го. Особливо збагачувалися воєначальники.