Таксономічна, екоморфічна та розмірна ємність родів Роа і Роtеntilla

Усі взаємовідносини ценоморф, особливо конкурентні, не опрацьовані щодо їхньої трофо- та гігроморфності. На фоні змін умов середовища рослинне угруповання може модифікуватися, флуктуювати чи докорінно змінюватися залежно від існуючих у ньому співвідношень ценоморф згідно з їхніми трофо- та гігроморфічними характеристиками. 

Екоморфи (грец. oikоs — дім, середовище + morphe — форма; син. — екологічні групи рослин) — сукупність рослин, які відрізняються систематичним положенням, але мають низку спільних пристосувальних ознак до певного екологічного чинника. Знання анатомо-морфологічної характеристики екологічних груп рослин сприяє оптимальному вивченню географічного походження лікарських рослин, виявленню та картуванню їх заростей, визначенню можливостей заготівлі, пошуку оптимальних умов їх культивування та збирання. Належність виду до тієї чи іншої групи Е. є одним із елементів діагностичних ознак і сприяє прискоренню визначення ідентичності рослини. Знаючи умови та місце зростання лікарських рослин, можна прогнозувати наявність певних БАР та доброякісність ЛРС.

За відношенням до вологи розрізняють такі основні групи Е.: гiдрофiти, гiгрофiти, мезофiти, ксерофiти. Гiдрофiти — вищi водянi рослини, які пристосувалися до iснування у водному середовищi. У бiльш вузькому розумінні гiдрофiти — це рослини, зазвичай прикрiпленi до ґрунту, і лише їх нижня частина занурена у воду (стрiлолист, очерет, рогiз).

 Гiдрофiти ростуть у прибережнiй смузi та мiлководних водоймах, рiдше — на болотах. Рослини, якi повністю або майже бiльшою частиною зануренi у воду, називаються гiдатофiти. Деякі з них прикрiпленi до ґрунту (латаття), а iншi — нi (ряска, сальвінiя). Гiгрофiти — наземнi рослини, що ростуть в умовах надмірного зволоження. Для цих рослин характерна слабко розвинена механічна тканина, ксилема, кутикула і відсутні пристосування для обмеження транспiрацiї.

Гігрофіти зростають у вологих лiсах, а також на ґрунтах вiдкритих просторiв, перенасичених вологою (лепеха звичайна, плакун верболистий, осоки).

Проміжна група гiгромезофiти — рослини, які переважно зростають на перехiдних вiд вологих до середньозволожених мiсцях (вiльха сiра, валерiана лiкарська, калина звичайна).

Мезофiти ростуть в умовах середнього або достатнього зволоження. Вони вiдзначаються рiзноманiтнiстю життєвих форм i не мають рiзко виявлених специфiчних ознак. До мезофiтiв належать рослини лукiв, лiсiв, бiльшiсть сiльськогосподарських рослин та бур’янiв.

Пiдгрупа ксеромезофiтiв представлена рослинами, що ростуть у промiжних вiд посушливих до середнього зволоження умовах (дуб звичайний, клен гостролистий, буквиця лiкарська). Ксерофiти — рослини посушливих мiсць. Для них характерна потужна коренева система, менша поверхня листкiв, розмiрiв клiтин, iнтенсивний розвиток палiсадної паренхiми, збiльшення кiлькостi продихiв та жилок. Серед ксерофiтiв розрiзняють склерофiти i сукуленти. Склерофiти мають жорсткi листки, вкритi товстою кутикулою та воском i дуже розвинену механiчну тканину — склеренхіму (ефедра, дивина ведмежа, ялiвець, види ковили); у сукулентів в листках або стеблах добре розвинена водозапаслива паренхiма (алое, опунція, кактуси). Особлива пiдгрупа рослин — пойкiлоксерофiти, якi не регулюють свiй водний баланс, але можуть переносити надмiрну посуху завдяки здатностi цитоплазми їх клiтин переходити iз стану золю в гель i навпаки (лишайники, синьо-зеленi водоростi). При значному зневодненнi вони переходять у стан анабiозу. Серед них вирiзняють псевдоксерофiти — рослини, які не мають структурних пристосувань до життя в посушливих умовах степів і пустель, але живуть там завдяки короткому вегетацiйному перiоду (ефемери та ефемероїди).[28, c.178]

За вiдношенням до ґрунту, перш за все, слiд видiлити такі групи рослин: еутотрофи — рослини, що зростають на багатих за родючiстю ґрунтах (дуб, бузина); мезотрофи — займають промiжне положення (ялина); олiготрофи — рослини, невибагливi до мiнерального живлення, ростуть на бiдних ґрунтах (верес, сосна, сфагнум). Деякі групи рослин мають специфiчнi пристосувальнi ознаки. Глiкофiти — рослини, що зростають на прiсних ґрунтах (астрагал, медунка). Галофiти — солевитривалi рослини, пристосованi до життя на засолених ґрунтах (подорожник, курай), здатнi видiляти солi через спецiальнi залозки (кермек), або ж їхня коренева система є малопроникною для солей (полин), або завдяки пiдвищеному осмотичному тиску в клiтинах вони здатнi всмоктувати воду з концентрованих ґрунтових розчинiв (солонець, содник). Кальцефiли обирають ґрунти, багатi на вуглекислий кальцiй, а також мiсця виходу крейди чи вапнякiв (робiнiя звичайна, скумнiя звичайна, чебрець вапняковий), а кальцефоби, навпаки, уникають їх (верес, люпин). Нiтрофiли добре ростуть у мiсцях з пiдвищеним вмiстом у ґрунті засвоюваного азоту (кропива дводомна, малина, бузина чорна, блекота чорна); нiтрофоби — уникають ґрунтів, багатих на азот. На кислих ґрунтах ростуть ацидофiли (щавель кислий, хвощ польовий). Рослини, що пристосувалися до життя на пiсках, складають групу псамофiтiв (астрагал пiщаний, полин пiсковий, цмин пiсковий).

За вiдношенням до свiтлового режиму рослини подiляють на гелiофiти, сцiофiти та тiньовитривалi. Гелiофiти (свiтлолюбнi рослини) пристосованi до існування при повному сонячному освiтленнi (модрина європейська, сосна звичайна, береза повисла, соняшник однорічний). При затiненнi у них з’являються ознаки пригнiчення. Сцiофiти не переносять прямої сонячної радiацiї i нормально розвиваються лише в затiнених мiсцях (папороть чоловiча, женьшень). Тiньовитривалi рослини здатнi рости при значному затiненнi. Iнтенсивнiсть фотосинтезу у них вища, нiж при повному освiтленнi. Деревнi тiньовитривалi рослини мають густо облистяну крону, темно-зелене, багате на хролофiл листя (липа, граб, ялина, ялиця, ожина сиза). До трав’янистих тiньовитривалих рослин належать пiдмаренник, чистотіл великий, конвалія звичайна та інші рослини широколистяних лiсiв. Флюктофiти зростають в умовах дуже широкого дiапазону освiтленння (морськi водоростi, поширені в зонi припливiв i відпливів з високою ритмiкою ступеня освiтлення). Залежно вiд реакцiї на тривалiсть дня розрiзняють: рослини короткого дня (рис посівний, коноплi), рослини довгого дня (блекота чорна, пшениця м’яка, жито посівне) та нейтральнi рослини (гречка, горох, помiдори) [29, c. 67].

За вiдношенням до теплового режиму рослини подiляють на теплофiли та крiофiли. Теплофiли потребують порiвняно високих температур та характернi для тропiкiв i субтропiкiв (кавове дерево, бавовник, помiдор). Крiофiли ростуть i розвиваються при низьких температурах, iнколи нижче 0 °С, характернi для полярної i помiрно холодної зони (мохи, лишайники, айстра альпійська). Холодовитривалi рослини — найбiльш чисельна перехiдна група рослин, поширених у помiрно теплiй та помiрно холоднiй зонах.

Рослини високогiр’я (арнiка гiрська, сосна гiрська) називають  ореофiтами. Осмофiли існують у середовищi з високим осмотичним тиском (водоростi солоних озер). Якщо ж мiсцезростання рослин характеризується високою специфiчнiстю (росичка росте тiльки на сфагнових болотах, а пiщана акацiя — у пустелях), то вони належать до стенотопних. У зоофобів у процесi еволюцiї виробилися пристосування, які захищають їх вiд поїдання тваринами (колючки — у шипшини, неприємний запах — у дурману). Епiфiти паразитують на iнших рослинах, використовуючи їх лише як мiсце для прикрiплення (деякi мохи, лишайники, види зозулинцевих — у тропічних лісах). Убiквiсти здатнi рости в рiзноманiтних екологiчних умовах (очерет звичайний i грицики звичайнi ростуть на рiзних ґрунтах i в рiзних клiматичних зонах).

Видовий та екологічний склад  угруповань організмів - результуючий 
вираз їх розвитку. Його встановлення є вихідним для пізнання будови, фун 
кціонування, тенденцій розвитку, визначення шляхів раціонального використання, підтримання і розширення функцій охорони та оптимізації угруповань[16, c.274].

Таксономічне вивчення складу угруповань організмів є багатоспрямованим. Насамперед воно передбачає інвентаризацію та облік, результати яких дозволяють характеризувати складність окремих царств живої природи, таксонів, їх збалансованість, зв'язки і можливості розвитку на основі уявлень про функціональну роль організмів тих або інших таксономічних груп в природно чи антропно формованих угрупованнях.

Таксономічна складність екосистем  здебільшого висвітлюється в  межах окремих царств живої природи  при фактичній неможливості повної деталізованої кількісної характеристики. Пізнавальні, інвентаризаційні, облікові, кадастрові цілі вивчення таксономічного складу угруповань значно обмежені технічними та біологічними причинами, відкритістю угруповань,- неспромогою цілковито зафіксувати біологічну різноманітність. Проблема біологічної різноманітності [32. C. 156] широко захоплює угруповання організмів стосовно видового та екологічного складу як у межах певного царства живої природи, так і, в цілому, всього комплексу організмів.

Таксономічне вивчення складу угруповань є необхідною умовою пізнання поширення тих чи інших видів на фоні географічних і екологічних умов, визначення потенційних можливостей видів і стану середовища. Деталізація складу окремих царств, таксонів має фундаментальне значення з точки зору загальної і часткової таксономії, факторіальної екології, біогеографії, еволюційного вчення та його окремих розділів.

Таксономічний аналіз складу природних, антропно порушених чи сформованих рослинних угруповань є відправним етапом пізнання їх будови, систем зв'язків, визначення тенденцій розвитку, розробки заходів стабілізації, охорони, оптимізації чи змін складу і будови угруповань відповідно еталонним або певним ідеальним станам, які уявляє, досліджує чи намагається досягти людина.

Таксономічне вивчення рослинних  угруповань пов'язане з багатьма їх характеристиками та флористичною класифікадією, встановленням таксономічної спорідненості, єдності, спряженості. Відносні та абсолютні величини різноманітності, трапляння, чисельності, щільності, маси, об'єму, співвідношення таксонів за цими показниками (таксономічні спектри) характеризують окремі таксони рослинного угруповання та весь його склад. Альфа-, бета-, гама - різноманітність, показники, коефіцієнти, індекси певної різноманітності, схожості угруповань, доповнюють загальну картину характеристики рослинності в різних масштабах регіонального, зонального та планетарного плану.

Склад угруповань, як їх аналітична ознака, може певною мірою відо-бражати  еволюційний стан того чи іншого таксону  та його екологічні потенції [23. C .35].

Вивчення таксономічного (видового) складу рослинних угруповань з різних позицій наукового бачення [5, c.17] дозволяє структурувати та диференціювати його відповідно до значущості чи ролі тих або. інших видів в організованості угруповань, формуванні специфічного середовища, фізіономічності, аспективності, біомаси, загальної і специфічної чисельності та щільності видів, розподілу їх в просторі, трап-дянні, рясноті, пристосованості або пристосуванні до певних угруповань і вадів, а також використовувати деякі характеристики для класифікації, типології та ординації.

Вивчення таксономічного складу рослинних угруповань здійснюється різнопланово при встановленні загального флористичного багатства, родової  та видової ємкості родин, популяційної різноманітності видів, їх ролі у  складанні ценоосередків, синузій, горизонтальної та вертикальної будови, окремих ярусів, горизонтів, парцел, екотонів.

Якісні, порівняльні, описові, відносні характеристики та кількісні  абсолютні обліки та визначення при вивченні видового складу доповнюються також встановленням мас-об'ємних, мас-енергетичних відношень між видами, порівнянням їх кількості, щільності, трапляння, рясноти, покриття, вікових і статевих груп, життєвості.

Флористичне багатство та різноманітність угруповань служить  для вста-эсзлення їх спряженості  та різних клинальних залежностей, а  спектри цих угруповань, тобто  співвідношення таксонів на основі їх багатогранних хара-гтеристик, можуть модифікуватися на фоні багатьох факторів у різних масштабах простору і часу існування, а також оборотних та необоротних змін угруповання.

Кожен рід і родина в  угрупованні можуть включати різне  число видів, а зиди, відповідно, різні популяції, і тому, мати неоднакові видові та популяційні ємкості.

Угруповання рослинних організмів і рослинність у цілому характеризується різноманітністю, що є [33. C.178] результатом еволюції на протязі певного

Часу під дією багатьох факторів середовища, які впливають  на виживання, диференціацію ніш  і накопичення видів в угрупованні. Різноманітність має адаптивний, самоузгоджений характер і тісно пов'язана з середовищем, котре з одного боку є джерелом речовини, енергії та інформації для розвитку, з іншого - виступає засобом добору систем адекватних, за своїми параметрами, умовам середовища. Таксономічна різноманітність поділяється на три рівні : 1) видовий (центральний, базовий); 2) популяційно-генетичний (з підрівнями: популяцій, генотипів, генів); 3) філетичний з підрівнями надви-дових таксонів зростаючого рангу [38. C.245], Таксономічна (видова) різноманітність відбиває видове багатство як одного угруповання, так і цілого. ландша-фту. Для оцінки таксономічної разноманітноєті існує декілька показників:

1) альфа - різноманітність  (видове багатство угруповання) - показник складності фітоценозу, що, в найбільш простому варіанті, визначається числом видів на одиницю площі з урахуванням кількісних співвідношень цих видів;

2) бета - різноманітність  (різноманітність угруповань) - показник, що вимірює ступінь диференціації розподілу видів за градієнтами місцевиростання, тобто швидкість змін флористичної композиції угруповання' впродовж просторових та екологічних градієнтів ландшафту; найбільш простою мірою такої оцінки є відношення числа видів в усіх угрупованнях до числа видів в середньому на одне угруповання; 3) гамма-різноманітність (видове багатство ландшафту) - показник різноманітності рослинності ландшафту, що складається з альфа - і бета-різноманітності і є добутком середнього числа видів в угрупованні на число типів угруповань [15, c.216].

У таксономічному аналізі  рослинного угруповання на вихідному  видовому рівні використовуються такі характеристики видів, котрі по-різному відображують їх походження, поширення, екологічні особливості; ценотичну роль, господарське значення [4, c.224] а саме: космополітичні (поширені в усіх частинах земної кулі види), ендемічні (місцеві види, які мешкають тільки в певному регіоні), вікаруючі (споріднені види, що поширені в різних ареалах або в межах одного, проте в різних екологічних умовах), ал-лопатричні (види, що виникають з популяцій, ареали яких не перекриваються), симпатричні (види, які виникають з біологічно ізольованих популяцій, ареали котрих перекриваються чи збігаються), автохтонні види, які виникли та первісно еволюціонували у даному місцевиростанні), аллохтонні (види, що зустрічаються в даній місцевості, але еволюційно виникли за її межами), аборигенні (корінні мешканці будь-якої місцевості, котрі віддавна в ній живуть, але не обов'язково тут виникли та первісно еволюціонували), апофіти (аборигенні види, які частково чи повністю переселилися на антропно змінені чи створені місцевиростання), синантропні (види, які пристосувалися до існування біля людини, її житла, чи в умовах створених нею місцевиро-стань), адвентивні (види, які потрапивши в нову місцевість, що лежить за межами їх ареалів, переважно за допомогою штучних факторів поширення, пристосувалися до нових умов існування і почали самостійно поширюватися на новій території), антропотолерантні (види, що здатні протистояти дії різноманітних антропних факторів), реліктові (види, що збереглися в якийсь місцевості як «залишки» флори, котра існувала у минулому), рецентні (сучасні, зараз існуючі або недавно виниклі види), рідкісні (перебуваючі під загрозою зникнення види, які зустрічаються в малій кількості на обмеженій "території), зникаючі (перебуваючі під загрозою види, чисельність особин псих недостатня для самопідтримання популяцій у природних умовах), вимираючі (види, морфофізіологічні та інші особливості яких не відповідають сучасним умовам середовища, а генетичні можливості подальшого пристосування вичерпані), вразливі (види, морфофізіологічні та інші особливості яких роблять їх вразливими навіть при незначних змінах оточуючого середовища *бо з результаті переслідування людиною), охороняємі (види, навмисне нанесення шкоди особинам яких і порушення середовища мешкання заборонені відповідними, місцевими, національними державними - чи міжнародними иггами та угодами, а також моральними нормами, звичаями чи релігійними канонами), діагностичні (види за якими ведеться діагноз синтаксонів), карантинні (відсутні у даному регіоні види, проникнення яких є надто небажаним), характерні (види, які є критеріями визначення синтаксонів, починаючи з асоціації і вище), диференціальні (види, присутність якиж дозволяє виріз-жжтн різні субасоціації), вірні (види, що пов'язані виключно чи майже ви-1-тючно з одним синтаксоном), міцні (види, які віддають перевагу одному ійнтаксону, а в інших зустрічаються рідко), прихильні (види, акі зустрічаються в різних синтаксонах, але оптимальний їх розвиток пов'язаний з якимсь зевним типом фитозенозів), супутні (невизначені. індиферентні, байдужі вита, які позбавлені явної прихильності певному типу фітоценозів), випадкові (види сторонні, рідкісні, котрі лише випадково зустрінуті в даному типі фітоценозів, індикаторні (показники особливостей середовища будь-якого фітоценозу чи біогеоценозу, які фізіономічно відрізняють одне угруповання від інших), автохорні, що розповсюджуються без участі будь-яких зовнішніх «тентів (механохори, барохори), аллохорні (види, які розповсюджуються за допомогою зовнішніх факторів (анемо-% гідро-, зоо-, антропохорні)), види, ко укорінюються (види, які займають або формують екологічну нішу в угрупованнях будь-якого регіонального чи типологічного рівня), панейкуменні і «гди, що зайняли усі доступні в наш час екологічні ніши на земній, кулі), ззснерні (ініціальні види, які першими заселюють вільні від життя ділянки природного чи антропогенного походження), тимчасові, минущі (види, котрі орактеризуються слабкою здатністю до конкуренції, завжди витискуються з угруповань у результаті міжвидової конкуренції, але продовжують існувати завдяки надзвичайній здібності до розповсюдження та заселення порушених шсцевиростань), домінантні, (здатні домінувати в* угрупованнях види), де-термшантш чи едифікаторні (стійко домінуючі, переважаючі види з високою середовищетвірною здатністю), тимчасові домінантні (здібні домінувати жорсткий час види, що мають слабку середовищетвірну здатність), аддитори чи юсектатори (властиві ценозу види, які мало впливають на створення його фітогенного середовища), тощо.[27, c.114]