Єдиний державний реєстр судових рішень (ЄДРСР)

Єдиний державний  реєстр судових рішень

Матеріал з  Вікіпедії — вільної енциклопедії.  Цій статті необхідно надати енциклопедичного стилю.

Допоможіть переписати її згідно з правилами Вікіпедії!

Див. також Категорія:Статті для зміни стилю.

Державні реєстри  України

[показати]

Реєстри документів

[показати]

Реєстри осіб/організацій

[показати]

Реєстри майна

[показати]

Реєстри медичні

[показати]

Інше

Перелік електронних  баз даних державних установ   п • о • р 
 

Єдиний державний  реєстр судових рішень (ЄДРСР) — база даних судових рішень, створена відповідно до Закону України «Про доступ до судових рішень» від 22 грудня 2005 року. До реєстру включаються усі судові рішення судів загальної юрисдикції. Доступ до тексту документів здійснюється через мережу Інтернет за адресою: reyestr.court.gov.ua. 

Зміст [сховати]

1 Історія

2 Принципи побудови  реєстру

3 Адміністрування  реєстру

4 Технологія  наповнення реєстру

5 Оцінка ефективності

6 Збої реєстру

7 Реформа реєстру

8 Див. також

9 Посилання

10 Виноски 

[ред.]

Історія 

На законодавчому  рівні ідея створення національної інформаційної мережі судових рішень була задекларована ще у Законі України  «Про Концепцію Загальнодержавної  програми адаптації законодавства  України до законодавства Європейського  Союзу» від 21 листопада 2002 року. 

Однак перша  спроба втілити цю ідею у життя  була зроблена лише 18 січня 2005 року, коли у Верховній Раді був зареєстрований законопроект «Про забезпечення гласності  при здійсненні господарського судочинства». Авторами законопроекту були Леонід Антоненко, практикуючий юрист, і Іван Крулько, помічник народного депутата. Законодавча ініціатива належала двом впливовим народним депутатам від помаранчевого табору, який щойно одержав перемогу на президентських виборах 2004—2005 років, — Борису Тарасюку і Миколі Катеринчуку.[1] 

Законопроект  отримав підтримку нового уряду  і реалізацію закладених до нього  ідей було передбачено затвердженою 4 лютого 2005 року. Програмою діяльності Кабінету Міністрів «Назустріч людям». Майже одночасно з урядом ідея була підтримана і судовою владою. Так, постановою Президії Верховного Суду України, Президії Ради суддів України, колегії Державної судової адміністрації України «Про стан здійснення судочинства у 2004 р. і завдання на 2005 р.» від 18 лютого 2005 року. Державній судовій адміністрації України доручено запровадити реєстр судових рішень зі створенням у комп'ютерній мережі відповідної бази даних і забезпечити в установленому законом порядку доступ до неї. 

Законопроект  Тарасюка-Катеринчкуа було побудовано на 9 принципах, деякі з яких були згодом покладені в основу прийнятого пізніше того ж року закону, зокрема:

Централізації. На відміну від, скажімо, Сполучених Штатів, де процес оприлюднення судових  рішень здійснюється з ініціативи судів  і їхніми силами, законопроект зводив роль судів у процесі оприлюднення їхніх рішень лише до обов’язку суддів формувати судовий документ в електронному вигляді і надсилати його до центрального адміністратора системи або його структурного підрозділу при відповідному суді, який, однак, організаційно не входив до складу суду, але територіально займав одне й те саме приміщення, що і суд. Усі судові документи оприлюднюються на єдиному сайті, який утримується адміністратором, а не на сайтах відповідних судів. Пізніше цей сайт отримає назву «веб-порталу судової влади».

Вибірковості. Пропонувалося, що оприлюдненню підлягатимуть лише ті судові документи, які вирішують  спір по суті (рішення, постанови) або  припиняють подальший рух справи, наприклад, ухвала про затвердження мирової угоди. Документи, які приймаються судом на будь-якій іншій процесуальній стадії процесу, наприклад, ухвала про порушення справи або про забезпечення доказів, оприлюдненню не підлягали. Проте, усі інші судові документи підлягали оприлюдненню незалежно від того, чи мають вони прецедентне значення або суспільний резонанс.

Спеціалізації. Дія законопроекту поширювалась на судові документи лише господарських  судів. Це пояснювалось тим, що на той  час в Україні ці суди були єдиною повністю комп’ютеризованою системою судів, і тому мети законопроекту можна було досягти швидко і ефективно.

Фінансової автономії. Передбачалося, що заходи з оприлюднення судових документів фінансуватимуться  за рахунок коштів, які сторони  сплачували за розгляд їхнього конкретного  спору (витрати на інформаційне-технічне забезпечення судового процесу). Бюджетні кошти пропонувалося залучати лише як додаткове джерело.

Організаційної  автономії. Адміністрування процесу  оприлюднення рішень повністю покладалось  на особу, яка була законодавчо визначена  як отримувач збору на інформаційне-технічне забезпечення процесу, тобто на Державне підприємство «Судовий інформаційний центр». Це підприємство довело свою ефективність при створенні централізованої бази даних про рух господарських справ, а отже могло впоратись із задачею оприлюднення судових рішень. З огляду на те, що використання бюджетних коштів не передбачалося, залучення до процесу жодного органу виконавчої влади також видавалося зайвим.

Безоплатності. Усі тексти оприлюднених судових  документів ставали суспільним надбанням і авторським правом не захищались. Будь-яка особа мала право безоплатного доступу до бази даних, право копіювати і відтворювати базу даних судових документів для комерційного використання.

Публічності. Жодні  купюри у текстах судових документів не допускались, включаючи найменування сторін і імена суддів. Єдине виключення — тексти судових документів, які приймались у закритих судових засіданнях, що було виправдано інтересами захисту державної або комерційної таємниці.

Персональної  відповідальності суддів. Винні дії судді щодо ухилення від передачі судового документу для оприлюднення ставали підставою для дисциплінарного провадження. Суцільність оприлюднення також забезпечувалась правом сторони передати копію судового документу адміністратору системи напряму — у разі, якщо суд не виконує цього обов’язку.

Проактивної дії. Законопроект не ставив на меті створити і оприлюднити архів судових  документів, що набули чинності у минулому. Законопроект стосувався лише майбутніх  судових рішень, зокрема тих, які  прийматимуться судами через 3 місяці після набуття ним чинності. 

31 серпня 2005 року  в парламенті був зареєстрований  альтернативний законопроект «Про  доступ до судових рішень».  Законодавча ініціатива належала  голові профільного комітету  Верховної Ради з питань правової політики Василю Онопенко, текст проекту був розроблений Центром політико-правових реформ [2]. 

22 грудня 2005 року  цей альтернативний проект було  схвалено у другому читанні  і в цілому конституційною  більшістю — 303 голосами народних  депутатів. Представляючи документ колегам, п-н Онопенко висловив сподівання, що «прийняття цього закону дасть можливість, щоб закони України одинаково застосовувалися»[3]. Прийняття закону не викликало у парламенті дискусії. Поправки до другого читання були запропоновані лише двома депутатами, в тому числі самим Василем Онопенком. 

Закон набрав чинності 1 червня 2006 року. Саме з цієї дати усі  ухвалені судами України процесуальні документи (крім рішень місцевих загальних  судів) повинні були заноситись до реєстру  і з'являтися на Інтернет-запит будь-якого користувача, а рішення місцевих загальних судів — з 1 січня 2007 року. Проте, перші документи почали з'являтися на запит користувачів з затримкою в принаймні два тижні. [4]

[ред.]

Принципи побудови реєстру 

Від законопроекту Тарасюка-Катеринчука закон перейняв такі риси як централізація, безоплатність, публічність (хоча і з деякими виключеннями, направленими на захист приватності фізичних осіб) і проактивність. 

Від таких рис  як спеціалізація, вибірковість, організаційна і фінансова автономність і персональна відповідальність суддів відмовилися. Натомість закон було побудовано на таких принципах:

Універсальність. Попри відсутність у багатьох районних судах комп'ютерів і електронної  пошти було прийнято рішення поширити дію закону на всі без виключення суди країни і на всі провадження, включаючи і ті, в яких розглядаються чутливі з точки зору приватного життя питання, зокрема, кримінальні або сімейні. Слід визнати, що це був досить амбіційний крок, який, здається, не має аналогів в жодній іншій юрисдикції світу. Навіть на батьківщині системи права справедливості (тобто права, яке створюється судом), у Великобританії, оприлюднюються далеко не всі судові рішення. Так, відповідно до дослідження, проведеного університетом Редінгу, Англія, рішення трибуналів у трудових спорах, не підлягають оприлюдненню і зберігаються лише у паперовому форматі.[5]

Суцільність. Незважаючи на побоювання перевантаження системи  реєстру малозначущими процесуальними документами, закон не передбачає будь-яких виключень щодо категорій судових документів, що підлягають оприлюдненню. Вимога про оприлюднення поширюється на всі судові документи, які приймаються судами у відкритому судовому засіданні. Натомість закон передбачає, що користувачу реєстру має бути забезпечена можливість пошуку. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів «Про затвердження Порядку ведення Єдиного державного реєстру судових рішень» від 25 травня 2006 року пошук може здійснюватися за такими параметрами: (1) найменування або код суду, (2) прізвище та ініціали судді, (3) дата ухвалення (постановлення) судового рішення, (4) форма судочинства, (5) форма судового рішення (зокрема, рішення, постанова, ухвала, окрема ухвала, вирок, судовий наказ), (6) номер справи та дата її надходження до суду, (7) найменування сторін судового процесу; (8) пошук за ключовими словами.

Захист конфіденційності фізичних осіб. Першою редакцією законопроекту  Онопенка передбачалось, що найменування і юридичних і фізичних осіб, а  також інформація щодо них, яка здатна їх ідентифікувати (наприклад, адреси або номери реєстрації автомобілів) можуть бути доступні лише для обмеженого кола осіб, зокрема, для суддів. В загальному доступі до реєстру ця персональна інформація замінюється на літерні або цифрові позначення. У законі ці обмеження зберегли лише відносно фізичних осіб, при чому незалежно від того, чи стосується інформація приватного життя осіб або їх комерційної діяльності. Рішення про забезпечення конфіденційності фізичних осіб означало, що адміністратор реєстру мусить не лише автоматично перенести текст документу до системи, але й перевірити його на наявність відомостей, що можуть ідентифікувати фізичну особу, і провести роботу з шифрування цієї інформації.

Бюджетне фінансування. Відповідно до закону, реєстр судових  рішень утримується за рахунок бюджетних коштів, а не коштів від збору на інформаційне-технічне забезпечення процесу. За оцінками Державної судової адміністрації, станом на 2006 рік сума бюджетних коштів, необхідних для утримання реєстру, становить «близько 70 тис. грн на місяць для всієї системи судочинства».[6] Відповідно до іншого джерела, щомісячні бюджетні витрати на утримання реєстру становлять 192 тис. грн.[7]У 2008 році на утримання реєстру було витрачено, за деякими оцінками, приблизно 8 млн. грн. В основному це «зарплатня тих, хто сканує рішення, що надійшли у паперовій формі, шифрує прізвища сторін процесу, плата за зв'язок».[8]

Державне регулювання. Відмовившись від принципу організаційної автономії, закон передбачив, що діяльність зі збору судових рішень, їх оприлюдненню і утриманню бази даних скеровуватиметься Державною судовою адміністрацією, яка є розпорядником бюджетних коштів, що виділяються з Державного бюджету на утримання реєстру судових рішень.

[ред.]

Адміністрування реєстру 

Адміністрування реєстру здійснюється на договірних засадах юридичною особою, яка визначається на конкурсній основі відповідно до Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти». Ця особа має відповідати встановленим Державною судовою адміністрацією кваліфікаційним вимогам. В результаті проведення конкурсу у 2006 році переможцем стало Державне підприємство «Судовий інформаційний центр». Наказом Державної судової адміністрації від 24.04.2007 року це підприємство було приєднане до Державного підприємства «Інформаційні судові системи», яке стало правонаступником і є адміністратором реєстру станом на 2011 рік.