Економічні відносини власності

Говорячи про трудовий і нетрудовий характер приватної  власності, необхідно звернути увагу  на те, що в економічній літературі нетрудові доходи часто розглядаються  як такі, що не відповідають принципам  соціальної справедливості. Однак таке твердження не завжди є справедливим. В тих суспільствах, де переважає ручна фізична праця, нетрудові доходи справді означають експлуатацію. Такими є, наприклад, рабовласницьке і феодальне суспільства. В цивілізованому суспільстві, де переважає високомеханізоване та автоматизоване виробництво, нетрудові доходи не завжди мають соціально несправедливий характер. Застосування капіталу підвищує продуктивну силу працівника і капітал має „власну продуктивність”. Доход, що походить від капіталу, логічно має привласнюватись власником капіталу.[12]

Властивості функціонування та реалізації різних форм приватної  власності свідчать, що приватний  тип власності у різних його видах  та формах не є соціально однорідним – він містить у собі такі види та форми, які базуються в одних випадках на відчуженні безпосередніх виробників від засобів виробництва, на застосуванні чужої праці і експлуатації, а в інших випадках на єдності особистого та речового факторів виробництва, на своїй праці і тому не містять експлуатації праці (усі форми трудового виду приватної власності). З цього випливає, що приватному типу власності, притаманна суперечлива єдність позитивних та негативних соціально-економічних властивостей. У цьому полягає неординарність самої категорії „приватна власність”.

Вже стало аксіомою, що приватна власність на засоби виробництва  є базисним елементом ринкової економіки. Світовий досвід показує, що приватна власність незамінна для ефективної організації так званого дрібного бізнесу, мотивації людської діяльності і т.д.

Досвід країн з розвинутою ринковою економікою переконливо доводить, що в цивілізованому суспільстві  поруч існують різні типи і  форми власності, доповнюючи одна одну. В кожному суспільстві є галузі, які можуть успішно розвиватися  переважно на основі приватної власності – це, в основному, сфера обслуговування. Сучасна індивідуалізація виробництва також більшою мірою зорієнтована на приватну власність. Водночас технологічний процес в окремих галузях вимагає її усуспільнення державою або окремим колективом (залізниця, транспорт, зв’язок та ін.)

Таким чином, приватну і  суспільну власність не варто  протиставляти і вважати, що одна із них більш прогресивна, а інша – регресивна. Прогресивний економічний розвиток завжди передбачає взаємодію цих двох типів власності, водночас не заперечуючи того, що один із них може переважати в окремі періоди і етапи розвитку людського суспільства.

 

РОЗДІЛ ІІІ: ТРАНСФОРМАЦІЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ

 

Найважливішою умовою становлення  в Україні ринкових відносин є ліквідація монополії державної власності та перехід до різноманітних форм власності. Перетворення державної власності у інші види форми можливо шляхом приватизації та роздержавлення.[18]

Роздержавлення —  поняття, яке відображає цілий комплекс відносин щодо передачі державної власності в інші форми власності. Роздержавлення повинне розв’язувати наступні проблеми:

• подолання соціально-економічної монополії держави;
• забезпечення альтернативності трудових відносин замість безальтернативного державного найму;
• перехід до багатоканального формування економічного регулювання;
• утворення соціальних гарантій і соціального захисту найманого працівника.

 Існують наступні  шляхи роздержавлення:

• передача державних підприємств у власність трудових колективів;
• розподіл державної власності або певної її частини між усіма членами суспільства;
• продаж державної власності громадянам і не державним юридичним особам.

Приватизація — це етап роздержавлення, який передбачає передання працівникам права власності на частину засобів виробництва або продаж їх в приватну власність.

Способи приватизації:

• викуп об’єктів малої приватизації — це спосіб приватизації, за яким власником об’єкта стає товариство покупців, створене його працівниками. Даний спосіб не передбачає конкуренцію серед покупців;
• викуп державного майна підприємства згідно з альтернативним планом приватизації — спосіб приватизації, за яким власником об’єкту стає товариство покупців, яке запропонувало план, альтернативний тому, що розробила комісія з приватизації.
• викуп державного майна, зданого в оренду — спосіб, за яким власником майна стає орендар відповідно до договору оренди;
• продаж на аукціоні та за конкурсом — спосіб, за яким власником майна стає покупець, який запропонував у ході аукціону максимальну ціну, або на конкурсі — найкращі умови подальшої експлуатації об’єкта, а за рівних умов — найвищу ціну;
• продаж акцій відкритих акціонерних товариств — спосіб, за яким власником акцій державних підприємств, перетворених у відкриті акціонерні товариства, на конкурсних засадах стають ті покупці, які запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій після реалізації частини їх на пільгових умова.

В результаті проведення політики роздержавлення і приватизації в Україні останніми роками суттєво  змінилась структура форм власності. На зміну монопольному пануванню державної власності прийшов реальний поліформізм власності, якій створив об’єктивну основу для формування й ефективного розвитку ринкової економіки в країні. На початок 2011 року частка об’єктів недержавних форм власності становила в країні більше 90%.

              Сучасна ж економіка розвинутих  країн перебуває на порозі  постіндустріального розвитку і  характеризується динамізмом та  новітніми тенденціями в розвитку  відносин власності.

              Результатом цих процесів є:

1. подальше розширення плюралізму форм власності – приватної (великої, середньої, дрібної, сімейної), корпоративної, колективної, кооперативної, державної тощо. Ці форми взаємодіють і доповнюють одна одну, кожна з них знаходить свою «нішу» продуктивного функціонування і максимальної реалізації можливостей, закладених у ній. Завдяки останньому забезпечується конкуренція й ефективне функціонування економіки в цілому;
2. значне поширення змішаних і комбінованих форм власності, де провідна роль належить корпораціям і великим фірмам;
3. посилення процесів демократизації і соціалізації відносин власності: створюються асоційовані форми власності трудових колективів, збільшується частка акцій серед працівників фірм, вони залучаються до управління і розподілу доходів, забезпечуються дешевим житлом, медичним обслуговуванням тощо;
4. прогресивна зміна структури об’єктів власності: пріоритетними стають такі об’єкти власності, як наукові знання, інформація, комп’юторні програми, нові технології, космічні об’єкти, висококваліфікована робоча сила, духовні блага тощо;

            5) розширюються форми та об’єкти міжнародної власності на основі поглиблення міжнародного поділу праці й посилення економічних зв’язків між країнами.[8]

 

ВИСНОВКИ

 

Власність, як наукова проблема в її теоретичному та практичному аспектах є фундаментальною проблемою не тільки політичної економії і юриспруденції, а й усіх суспільних наук. Незважаючи на наявність ґрунтового класично теоретичного надбання світової економічної думки щодо відносин власності та активне і досить плідне її дослідження сучасними вітчизняними та зарубіжними вченими, в цій проблемі залишається багато невирішених аспектів, насамперед тому, що відносини власності не є сталими, а являють собою соціальний організм, який постійно змінюється. Серед невирішених, а також недостатньо опрацьованих економічною наукою є комплекс питань, пов’язаних з функціонуванням відносин власності в умовах зміни соціально економічного устрою та принципів господарювання.

Саме така трансформація відбувається на сучасному етапі розвитку України, в межах якого адміністративно-розподільча економіка має перетворитися в соціально ринкову економіку. Проте реформується вона, в тому числі і притаманні їй відносини власності, без виваженої наукової концепції та обґрунтованих практичних заходів щодо здійснення названого процесу. Ця обставина є не останньою серед тих, що обумовили небувалу в історії України економічну кризу, тотальний спад виробництва і, як результат, зниження життєвого рівня населення країни.

Пошук ефективних шляхів виходу з зазначеної ситуації, стабілізація і подальша трансформація суспільства  на концептуальних засадах економіки  майбутнього в межах об’єктивно необхідних реформ, насамперед реформування відносин власності, повинні мати своїм підґрунтям цілісну теорію відносин власності. В цьому зв’язку особливого значення набуває, по-перше, теоретичне усвідомлення економічного змісту, форм та механізмів реалізації відносин власності, які все ще не мають однозначного трактування і тому обумовлюють необхідність подальшого опрацювання концепції власності. По-друге, вкрай недостатньо розроблені теоретичні питання внутрішньої структури відносин власності, їх суті, форм і методів реалізації стосовно конкретних умов сучасного стану економіки.

Серйозною проблемою  залишається також недостатня легітимність створеного приватного капіталу, що формувався в умовах численних порушень чинного  законодавства. Це все призвело до негативних тенденцій, які, на жаль, продовжуються  і зараз, що відображається на соціально-економічній ситуації, в якій опинилась Україна.

Звичайно, вирішення ряду проблем, пов'язаних  з реформуванням  відносин власності  відповідно до вимог міжнародних стандартів вимагає  врахування певних особливостей та умов. 

Таким чином, тільки розумна економічна політика може стати початком успішних перетворення та досягнення високих результатів у перебудові економічних відносин. З огляду як на власний досвід,  так і на досвід європейських держав, які вже пройшли основні структурні перетворення у відносинах власності, Україні вже повинна виробити певну стратегію, щоб не допустити помилок минулого.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

 

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, №254/96-ВР
2. Закон України „Про власність” від 7 лютого 1991 року N 697-XII. З наступними змінами і доповненнями.
3. Закон України «Про споживчу кооперацію», прийнятий у квітні 1992 року.
4. „Звіт законів і кодексів України”.-К:Українське агентство інформації та друку „Рада”,2007.-800 с.
5. Політична економія: Підручник / За ред. Ніколенко Ю.В. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 632 с.   
6. Башнянин  Г.І., Лазур П.Ю. Політична економія:  Підручник – Київ: Ніка-Центр Ельга – 2000р. – с.522 
7. Гринчук  В.Г. Економічні проблеми реформування відносин власності в Україні в зарубіжному  досвіді: Одес. держ. екон. ун-т. – 2001р. – с.18
8. Економічна теорія: Політекономія: підручник/ За ред. В.Д. Базилевича.- К.: «Знання» – 2006р. – с. 631
9. Корнієнков  Суспільна власність як стратегічне лице // Економіка України –2004р. – №1
10. Політекономія: Підручник. – Київ: ЦУЛ, – 2008р. – с.412
11. Теорія власності. Рибалкін В.О., Лазня І.В., К.: Логос, – 2007р. –с.279
12. Старостенко Г.Г. Політична економія: Навч. посібник – К.: Центр навчальної літератури, 2006р. – 344с.
13. Основи економічної теорії: Навчальний посібник / Під заг. ред. Л.Ю. Мельника. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – 528 с.
14. Політична економія: Навч. посібн. для студ. вищих навчальних закладів / За ред. Рибалкіна В.О., Бодрова В.Г. - К.:Академвидав, 2009. - 642 с.
15. Історія економічної теорії : Навчальний посібник / Злупко С.М. - К.: Знання, 2007.- 719 c.
16. Курс экономической теории: Учебник /Под общ. Ред. М.Н. Чепурина, Е.А. Киселевой. - Киров: АСА, 2005.- 832с.
17. Ватаманюк З.Г., Панчишин С. Вступ до економічної теорії.-Львів: Новий Світ - 2004.- 352с

        18. „Перехідна економіка”: Підручник / В. М. Геєць, Є. Г. Панченко, Е. М. Ліанова та ін.; За ред. В. М. Гейця. - К.: Вища шк., 2007. - 591 с.