Періодичне видання як вид документа

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ НАУКИ МОЛОДІ І СПОРТУ ЦКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ КОЛЕДЖ МІСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

АКАДЕМІЯ  МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

 

 

 

 

 

 

 

Спеціальність: 5.02010501 «Діловодство»

 

 

 

 

 

Курсова робота з дисципліни

«ДОКУМЕНТОЗНАВСТВО»

 

За  темою:

«ПЕРІОДИЧНЕ ВИДАННЯ  ЯК ВИД ДОКУМЕНТА»

 

 

 

 

 

 

 

Студентки групи Дл-22к

Тарасюк Віри Вікторівни

Науковий керівник:

Кобиліна Юлія Миколаївна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ 2012

ЗМІСТ

 

ВСУП…………………………………………………………………………3

 

Розділ І. Теоретичні засади розвитку періодичних видань

1. Сутність та розвиток періодичних видань…………………………..5
2. Специфіка періодичних видань…………………………………..…11

 

Розділ ІІ. Сучасний стан розвитку періодичних видань в Україні

2.1.    Видова та типологічна класифікація періодичних видань……...…16

2.2.    Вимоги до періодичних видань в Україні…………………………..25

 

Розділ ІІІ. Перспективи  розвитку періодичних видань

3.1. Вплив новітніх  технологій на розвиток періодичних видань та шляхи удосконалення періодичних видань……………………………………….31

 

ВИСНОВКИ………………………………………………………………....34

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………..………….38

ДОДАТКИ……………………………………………………………..…….41

 

Вступ

 

Бурхливий розвиток засобів масової комунікації, зумовлений демократичними змінами в нашій  країні, лібералізацією суспільних процесів, відсутністю політичної цензури, висуває  нагальну потребу більш глибокого теоретичного осмислення місця, ролі, фахового рівня, тематичної спрямованості та багатьох інших чинників періодики. В сучасний період розвитку українського суспільства успішне вирішення політичних, економічних і соціальних задач все більше залежить від дії такого суб'єктивного чинника як соціальна активність людини.

Періодичні  видання мають відповідне читацьке спрямування, допомагають у вивченні конкретного питання, інформують про результати проведених наукових досліджень чи про певні події у світі, пояснюють у доступній формі основи наукових знань, є невід’ємною складовою дозвілля. Слід згадати, що кожне періодичне видання має своє цільове призначення – головну ознаку, що визначає відмінні особливості конкретного видання. Від цільового призначення залежить обсяг, характер викладу матеріалу, структура та оформлення того чи іншого видання.

Широкі можливості друкованих періодичних видань викликають необхідність вивчати механізми  їх функціонування і розвитку, ефективність впливу на аудиторію. Встановлено, що при поширеності і доступності інформація стає необхідною умовою і засобом здійснення практично будь-якої соціальної діяльності: суспільно-політичної, пізнавальної, трудової та ін. Проте це відбувається лише тоді, коли зміст і форма періодичних видань змінюється відповідно до інформаційних інтересів і потреб людей.

Досліджувана  тема є досить актуальною і не менш цікавою, адже періодичні видання вміщують багато інформації, яка може використовуватися  в найрізноманітніших сферах нашого життя. Дану тему досліджували історики Я. Ісаєвич, В.Німчук, О. Бойко, документознавці Кушнаренко, Памохов.

Мета курсової роботи – дослідження періодичних видань, їх особливостей та видів.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

– дослідити періодичні видання як вид документа, сутність та розвиток періодичних видань;

– визначити видову та типологічну класифікацію періодичних видань;

– визначити особливості видів періодичних видань;

– розглянути вимоги до періодичних видань на теренах України та шляхи їх удосконалення.

Об’єктом дослідження є періодичні видання як основний носій розповсюдження інформації.

Предмет дослідження – класифікація періодичних видань.

Головні методи дослідження – історико-типологічний метод, метод теоретичного аналізу і систематизації, соціокультурний аналіз.

Практичне значення: результати роботи можуть бути використані у підготовці до семінарських та практичних занять, а також для розробки матеріалів для конференцій, спецкурсів тощо.

Структура роботи: курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

 

 

Розділ І

1.1. Сутність та розвиток періодичних видань

З моменту друкування матеріалів із природничих наук, видання стали прототипом наукового часопису для багатьох країн Європи. Відомо, що перші періодичні видання побачили світ у 1609році. Також відомо, що з 80-х років ХVI ст. у Лейдені працювала славетна сім’я Ельзевірів, чиї друкарні проіснували більше ста років – з них починається історія періодичних видань. Однойменна фірма зі сторічними традиціями існує донині. «Ельзевіри» яскраво вирізнялися малим форматом та оформленням – небесний глобус, так звана «Ельзевірівська сфера». Також неможливо оминути перший журнал «Journal des Sеvants», котрий був виданий 1665 року у Франції та проіснував майже 350 років.

Тема історії українських періодичних видань достеменно не досліджена сучасними науковцями. Особливості розвитку вітчизняної періодики ХVIІ – поч. ХХ ст. обумовлені низкою історичних причин, насамперед,  перебування українських земель у складі різних держав – Росії, Австро-Угорщини та Румунії.

На рахунок початку української періодики, думки науковців розійшлись. Так, наприклад, В. Ігнатієнко вважає, що все почалось у 1816 році, коли вийшов «Украинский вестник». На думку М. Ясинського, першим періодичним виданням є саме «Харьковский еженедельник», 12 номерів котрого було видано Лангером 1812 року. Дослідник І. Кревецький дотримується іншої думки, вважаючи, що «періодичні видання на Україні появляються у ХVІІ на Західній Україні, у Львові». Першим періодичним виданням у Львові, а також в Україні, стверджує Кревецький, є «Gazette de Leopol» з 1776 року^[1]. Перша газета українською мовою «Зоря Галицька» вийшла в Галичині 15 травня 1848 р. і видавалася до квітня 1857 р. як орган Головної Української Ради. В 1849 р. у Львові засновано урядовий часопис «Галицько-Руський вісник», котрий виходив тричі на тиждень і друкував головним чином офіційні матеріали.

На Буковині перша  газета румунською і німецькою мовами вийшла у 1848 р., а в Закарпатті першою була «Церковна газета» («Церковний вісник»), що видавалася у 1856—1858 pp. у Будапешті. На Наддніпрянській Україні розвиток періодики зумовлювався політикою російського царизму. Перші газети та журнали на підросійській Україні почали видаватися на початку XIX ст. Особливої уваги заслуговує «Украинский вестник» — один із перших краєзнавчих журналів, який вміщував багато матеріалів з історії, географії, етнографії України. В його роботі брали участь Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, декабрист О. Раєвський, В. Каразін та ін. В Одесі з 1828 р. почала виходити щоденна газета «Одесский вестник», яка видавалася протягом 65 років. У Києві першою газетою були «Киевские объявления» (1835—1839). А в 1837 р. тут засновано газету «Воскресное чтение», яка проіснувала майже до кінця століття. У 1840 p. М. Максимович розпочав видання альманаху «Киевлянин», котрий вийшов всього тричі^[26].

Наприкінці XIX ст. кількість  періодичних видань помітно зросла. У багатьох містах почали виходити масові щоденні газети. У Західній Україні першою щоденною газетою (з 1888 р.) стала львівська газета «Діло» (1880—1916). У 1882 р. у Києві був заснований журнал «Киевская старина», який перетворився на головний друкований орган Київської Громади. Протягом 25 років на його сторінках друкувалися численні історичні джерела, наукові праці з українознавства, книжкові огляди тощо^[26]. Наприкінці XIX ст. українські часописи виникли й поза межами України. Най відоміший із них — «Громада» (1878—1882), заснуваний у Женеві М. Драгомановим. Завдяки участі в ньому І. Франка, М. Павлика, С. Подолинського та інших відомих діячів це видання набуло великої популярності.

Всього в Україні  до 1917 р. видавалося 1200 назв газет. На жаль, не всі з них збереглися. Найповніша колекція тогочасної періодики представлена в Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського (320 назв). Із встановленням радянської влади періодика стала розглядатися більшовиками як головна ідеологічна зброя у боротьбі за «радянізацію» України, а встановлення жорсткого партійного контролю над нею призвело до збіднення її змісту. Для всіх видань запроваджувалася цензура.

Проблеми дослідження  української періодики обговорювалися на першій (1993), другій (1994 ) та третій (1995) наукових конференціях, які проводив Науково-дослідний центр періодики ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України. Дискусії засвідчили, що вивчення історії українських періодичних видань, аналіз періодики епохи тоталітаризму, часів перебудови та сучасного стану, перспектив її розвитку є вкрай необхідним і актуальним завданням. Окрім цього, науковці наголошували на необхідності дослідження періодичних видань української еміграції та іншомовних часописів, які виходили на етнічних українських землях. Черговим кроком у висвітленні історії та проблематики дослідження української періодики стала наукова праця М. М. Романюка "Здобутки і прорахунки дослідників української преси: погляд у XXI ст." (Львів, 2001). Вчений намагався дати відповідь на запитання: що зроблено в межах таких проблем і чи вдалося нам визначити найважливіші методологічні засади наукових досліджень преси ("нові підходи, критерії, принципи систематизації, аналізу й наукового роз'яснення журналістських явищ минулого")^[26].

Одначе досі мова про  українську періодику велася головним чином на основі дослідження збережених першоджерел, архівних матеріалів чи сучасних підручників з історії вітчизняної періодики. Так, науково-просвітницьку пперіодику України XIX - першої третини XX століття дослідив О. Коновець, газетні інформаційні моделі - О. Мелещенко становлення та розвиток системи періодичної преси Катеринославської губернії 1838-1917 років - О. Школьна. В. Власенко у своїй кандидатській дисертації «Українська преса як фактор впливу на міжнародну діяльність держави...» показав вплив друкованих засобів масової інформації різного політичного спрямування на міжнародну діяльність держави на прикладі становлення та розвитку відносин між Україною та НАТО у 90-х роках. Зокрема наголошено на важливості налагодження співпраці між пресою та владними структурами, причетними до прийняття зовнішньо-політичних рішень з метою відстоювання державних інтересів України на міжнародній арені. Н. Сидоренко проаналізувала етапи та специфіку формування української періодики першої половини XX століття (1914-1950) у таборах військовополонених, інтернованих частин Армії УНР та Української Галицької Армії, переміщених осіб і біженців на території Європи (Німеччина, Австрія, Угорщина, Чехія, Польща, Італія, Великобританія), Азії (Далекий Схід, Росія) та Північної Африки (Єгипет) ^[4].

У період з 1982 до 2000 року українські науковці підготували й захистили понад сорок дисертаційних досліджень, що безпосередньо стосувалися вітчизняних періодичних видань(друкованих засобів масової інформації). Українській періодиці присвячені дослідження І. Мельника, Н. Остапенко, І. Лубковича, С. Костя, І. Крупського, Б. Чернякова, В. Гошовської, А. Денисенка, Г. Конторчук, Є. Макаренко, В. Ваколюка та інших у 80-ті роки XX століття: В. Іванова, М. Тимошика, Є. Сибиренко-Ставрояні, Т. Карпової, М. Недопитанського, О. Сербенської, О. Мелещенка тощо - у 90-ті роки XX століття: В. Бадрака, Н. Сидоренко та інших дисертантів - у 2000 році. Тільки впродовж 90-х років учені-пресознавці опублікували майже півтори тисячі наукових статей, дванадцять монографій, понад десять навчальних посібників, двадцять чотири збірники праць, шістнадцять матеріалів наукових конференцій. Проте нині цього замало. Необхідно розробити єдину наукову концепцію досліджень, періодизацію процесу розвитку українських періодичних видань, методології та методики.

Окремим періодом дослідження  української періодики в кандидатських  і докторських дисертаціях може бути останнє десятиріччя минулого століття.

У 90-ті роки XX століття було відкрито доступ до колишніх спецфондів, до неопрацьованих масивів періодики  й знято "табу" на заборонені теми. Стало зрозуміло, що значна частка української преси в Україні та за її межами - ще не вивчена. Тут є кілька чинників - радянські (ідеологічні догми та застосування марксистсько-ленінської методології), закордонні - акцентування уваги на національно-патріотичних виданнях (хоч це - позитивний факт) та применшення історичної ролі у розвитку національної культури преси інших напрямів, зокрема соціалістично-радикального (видання І. Франка, М. Павлика, М. Драгоманова та ін.). Опрацювання української періодики ускладнює і те, що вона зберігається в багатьох архівах, музеях, бібліотеках та приватних колекціях різних країн.

Крім того, серед науковців  не було вироблено спільних підходів і методологічних принципів дослідження  періодики. Так, закордонні дослідники здебільшого дотримувались об'єктивно-хронологічної систематизації матеріалу, а радянські - механічно переносили на всеукраїнський грунт ленінську періодизацію визвольного руху в Росії, нехтуючи національними особливостями української періодики. Розрізняють два наукових підходи до вивчення періодики: загальноаналітичний (вивчення історії виникнення і функціонування певного видання чи групи видань) і конкретно-аналітичний (дослідження певної проблеми за матеріалами періодичної преси). Як правило, обидва підходи орієнтовані на змістово-описовий аналіз періодичних видань на основі фронтального чи комплексного методу їх вивчення. Крім того, останнім часом застосовують ще й контент-аналіз, щоб виявити підраховані ознаки, риси, характеристики, джерела (частоту використання певних термінів, газетних рубрик тощо). Такі дії відображають й істотні аспекти змісту. Якісний зміст стає придатним для точних обчислювальних операцій, а результати аналізу - об'єктивнішими.