Основи демократії

За ступенем гласності у функціонуванні суб’єкти політики поділяються на відкриті (явні) та приховані (латентні). Останні не афішують свого існування і відстоюють інтереси протиправними способами, сприяють проникненню «своїх людей» у владні структури, удаючись до підкупу державних службовців, шантажу і насильства. До них належать: кліки (в Україні близький за значенням термін клан), мафії, родинно-земляцькі об’єднання. Кліка – це мала група, що існує у межах великої, виникає стихійно і намагається за допомогою закулісних дій сформувати певну суспільну структуру, щоб зайняти в ній панівне становище й отримати якнайбільшу матеріальну вигоду. Мафія – це строго ієрархізована і глибоко законспірована організація, яка намагається досягти користолюбних цілей у рамках не тільки якоїсь організації, а усього суспільства, використовуючи як законні, так і незаконні засоби. До родинно-земляцьких угрупувань належать люди певного кола, котрі займають ключові позиції в економіці, управлінні, культурі, вступають у різноманітні контакти між собою і надають взаємні послуги, незалежно від відмінностей у світогляді, політичних поглядах, соціальному становищі, освіті й багатстві. Діяльність прихованих суб’єктів політики характерна для держав з різними політичними режимами. Рівень їх політичного впливу залежить від: 1) соціальної і політичної структурованості суспільства; 2) рівня правової та політичної культури; 3) досконалості ринкових механізмів суспільної взаємодії.

Важливо, що одна і та сама суспільна  група в різних ситуаціях може виступати як суб’єктом, так і  об’єктом політичної діяльності.

2. Форми  політичної взаємодії суб’єктів  політики.

Політична система як цілісне утворення  функціонує завдяки політичним відносинам. Останні об’єднують вертикальними  та горизонтальними зв’язками політичні  структури суспільства. Політичні відносини можна трактувати як систему взаємозв’язків та взаємодію суб’єктів політики в контексті завоювання, розподілу, використання та утримання контролю за політичною владою.

Способи взаємодії суб’єктів політики значною мірою залежать від співвідношення їхніх інтересів. З погляду сумісності існує три типи інтересів: спільні, взаємо-заперечні і паралельні. Враховуючи цю класифікацію, можна виділити різні форми взаємодії суб’єктів політики.

Форми політичної взаємодії – це усталені, інституційно або психологічно зумовлені способи поведінки суб’єктів, що взаємодіють. Умовно їх можна поділити на дві групи: 1) функціонування (співпраця, конкуренція, консолідація і панування; 2) розвитку (конфлікти і реформи).

Співпраця – форма політичної взаємодії, яка ґрунтується на спільних діях суб’єктів політики, що мають спільні або відмінні цінності та інтереси, але прагнуть реалізувати взаємовигідну мету.

Політична конкуренція – форма політичної взаємодії, за якої суб’єкти політики в рамках правових або не правових правил змагаються за перевагу у розподілі влади, матеріальних ресурсів і престижу.

Консолідація – це форма політичної взаємодії, що веде до об’єднання заінтересованих груп для досягнення спільних цілей (наприклад, узгодження масових дій заради здійснення тиску на уряд чи парламент).

Панування – це тип політичної взаємодії, який передбачає між суб’єктами політики нерівноправні стосунки: придушення, експлуатацію, підкорення тощо.

Взаємодія суб’єктів політичного  процесу не може відбуватися без  конфліктів. Соціальний конфлікт – це зіткнення протилежних інтересів, цінностей, прагнень, що веде до протиборства груп, які їх захищають. Соціальний конфлікт стає політичним, якщо він зачіпає владні інституції або такі проблеми перерозподілу ресурсів, які не можуть бути вирішені без залучення фактора влади.

Конфлікти виконують такі функції: сигнальну; інформаційну; диференціювальну; інтегральну; динамічну. Суб’єктами політичних конфліктів можуть бути: національні держави або групи національних держав; соціальні групи; політичні еліти; приховані суб’єкти політики тощо.

Виділяють такі основні типи конфліктів: конфлікт інтересів, ціннісні конфлікти, конфлікти ідентифікації. Конфлікт інтересів переважає в економічно розвинутих країнах і має економічне підґрунтя (перерозподіл податків, обсяг соціального забезпечення тощо). Ціннісні конфлікти – це боротьба навколо уявлень про те, що є правильним або важливим, до яких цілей треба прагнути. Конфлікти ідентифікації характерні для суспільств, у яких індивіди ототожнюють себе лише з окремою групою (релігійною, мовною, етнічною), а не із суспільством взагалі.

Політичні конфлікти часто набувають  форм переворотів і революцій. Революції – це корінні, глибокі, якісні зміни, які виникають і здійснюються як результат накопичення суперечностей у процесі еволюційного розвитку, що розв’язуються переворотом, стрибком, різкими змінами. Політична революція – це суспільний рух і переворот, мета яких – повалення старого режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади і здійснення докорінних змін політичного життя суспільства.

Розв’язання конфліктних  ситуацій передбачає три стадії: 1) підготовчий етап – завданням якого є визначити тип конфлікту, ступінь його загострення, наміри, цілі та орієнтації його учасників; 2) етап вирішення конфлікту – переговори; 3) завершальний етап, який передбачає вихід учасників переговорів із конфліктної ситуації, визначення об’єктивних критеріїв контролю за реалізацією прийнятих рішень.

Сучасні плюралістичні суспільства  досягли значних успіхів в  узгодженні групових інтересів, збалансуванні  конфліктності й консолідації свого  розвитку. Їх досвід використовується для створення теоретичних моделей розв’язання конфліктів, які використовуються в політичній практиці для досягнення консенсусу і консолідації плюралістичних суспільств, які об’єднують групи з різними інтересами, але спільними фундаментальними цінностями.

3.Нація як суб’єкт  політики

Особливу роль у  процесах утворення  і функціонування держав  відіграють великі людські спільноти — нації. Слово «нація» походить від латинського natio (рід, плем’я). Спочатку термін мав дещо зневажливий зміст і, до певної міри, — відповідний соціальний контекст — у Давньому Римі «націями» називали групи чужинців з певного регіону, зазвичай об’єднаних кровними зв’язками, які не мали таких прав, якими були наділені громадяни Риму . У своїх промовах Цицерон називав «націями» віддалені і «варварські» народи. Аналогічний термін існував в грецькій і давньоєврейській мовах. У період Середньовіччя з розвитком знань про довколишній світ розвивається етнічне розуміння цього поняття. Досить поширеним слово «нація» у середні віки було також в університетах, передусім серед студентських спільнот. Студентські «нації» складалися за принципом спільного географічного походження та мови.  Приблизно з кінця XIII ст. виникло ще одне значення поняття «нація» — цим терміном об’єднувалися представники того чи іншого спрямування на церковних соборах, причому до «нації» входили представники не лише церковних, а й світських кіл певної країни. «Нації» були угрупованнями представників інтелектуальної, теологічної, політичної чи церковної еліти того часу, об’єднаних територіальною ознакою. Таким чином термін набував вагомішого змісту, оскільки давав відчуття приналежності до престижної формальної групи, підвищував соціальний статус особистості, яка належала до такої нації.

У XVI — XVII столітті в Англії, а пізніше Франції у в результаті формування «національних» держав у Європі, розвитку «національних» мов, які прийшли на зміну латині, і «націоналізації» церков поняття нації пов'язується з такими категоріями, як «громадянство», «держава», означаючи приналежність до певної територіально-політичної спільноти. Д. Дідро, наприклад, у своїй «Енциклопедії» визначав «націю» як значну кількість людей, що живуть на певній території й управляються одним урядом.. Етнічне походження при цьому втрачає значення. Ототожнення нації і держави залишається характерним Західній Європі в XIX—XX ст.

Одним із перших визначень поняття  «нація» у новітню епоху (власне, в епоху націоналізму), що стало  класичним і згадується майже  в усіх загальнотеоретичних працях з проблем нації і націоналізму, вважається праця Ернеста Ренана (1823 — 1892) «Що таке нація?». Для французького вченого поняття «нація» належало до сфери суспільної психології, моралі, а вже звідси — політики.

«Нація» для нього була невідривною  від почуття спільності, що грунтувалося на історичній колективній свідомості.  Нація як «духовний принцип» існує у двох часових вимірах: у минулому і сьогоденні. «Нація, — наголошував Е. Ренан, — це кінцевий результат довготривалої роботи, жертовності й відданості.

Найбільший вплив на сучасне  розуміння нації зробили ідеї К. Дойча, Е. Ґелнера, Б. Андерсона і Е. Сміта.

Як бачимо, до XII-XIII  ст. Термін „нація” вживався переважно щодо етнічних спільнот.  Протягом XVI-XVII  ст.  цей термін  все відчутніше набуває політичного змісту.  Нація ототожнюється з державою, її територією й усім населенням, котре на ній проживає  незалежно від етнічного походження, культури  чи віросповідання. Як пише П.Уайт, слово „нація” знаходило більше  розуміння і підтримки  серед народу, ніж слово „держава”. Особливої популярності цей термін набув після Великої Французької революції, після чого цей термін  вживається  у значенні політичної, а не етнічної спільноти, хоча завжди залишається важливим елемент етнічності (мова, культура, звичаї тощо ).

Нація уособлює горизонтальну  диференціацію людства, віддзеркалюючи багатство його етнопсихологічних, культурно-історичних і соціально-політичних форм в нові часи. Розглядаючи нацiю як колективну дійову особу історії й політичного життя, важливо знати, як вона виникла, розуміти особливості її генези. Генеза вказує на витоки "полiтичностi" цієї спiльноти, визначає специфічні риси нацiональної свiдомостi та її найсуттєвішої складової частини — нацiональної iдеї. Водночас визначення суті нації як історичної спільноти та шляхів її формування є одним з найскладніших і найдискусійніших питань теорії нації.

      Нації  вступають у політичний процес  як його суб’єкти задля задоволення   своїх соціально-культурних потреб, а також політичних та економічних інтересів, рівноправності  на арені політичних  та економічних змагань. Суб’єктами політики на внутрішньополітичному рівні  можуть також виступати частини націй чи етносів, що з певних причин опинились  в іншому етнічному середовищі  -- національні групи та меншини. 

Для визначення поняття нація використовують три головних підходи

1. духовно-психологічний прагне розглядати націю поза системою суспільних зв’язків. Деякі ідеалістичні концепції трактують „національний дух” як провідний, а іноді і як єдину ознаку нації. Інші розглядають націю як „психологічне поняття", без свідому психологічну спільність або спільність, засновану на „голосі крові”. Існує й така точка зору, згідно з якою нація - спільність долі, союз однаково мислячих людей, об'єднаних спільністю характеру.
2. політичний підхід розглядає націю в державно-правовому аспекті без урахування палітри суспільних відносин. Етатистські концепції нації відмовляють народам, які не утвердили в силу різних причин своєї національної державності називатися націями.
3. історичний визначає націю на підставі залучення широкої групи соціальних факторів, де головним є народження усталених економічних, торговельних зв'язків в минулому, коли розвиток товарного виробництва викликав до життя глибокі зрушення в економічному, соціально-політичному і духовному житті.

Серед великого розмаїття теоретичних  підходів до розуміння суті націй, передумов  і способів їх формування, можна  віднайти немало такого, що об’єднує сучасних дослідників. Зокрема, більшість із них погоджуються, що нації належать до модерних, тобто таких, що виникли в нові часи, утворень. Їм передували (а до деякої міри і сьогодні співіснують з ними) інші види спільнот: племена і племінні об’єднання та сформовані на їх базі етноси. Зрештою, і сама нація, згідно етнічного та етно-політичного підходу, є етносом на певній стадії його розвитку і зрілості.

Процес націогенези (виникнення націй), згідно етнічно-політичного підходу, полягає в тому, що етноси як попередники  націй, проходять певні стадії розвитку, культурного і політичного дозрівання: від згуртування споріднених племен в ширші етнокультурні об’єднання і аж до перетворення цих об’єднань в самосвідомі спільноти, що творять або прагнуть утворити держави. Їх суспільна свідомість поступово "політизується", вони стають учасником політичного процесу і трансформуються в нації.

Уже в час свого утвердження  поняття нації мало два виміри: 1. внутрішній (соціально-політичний), що виник внаслідок усвідомлення антитези “народ—правителі” і втілився в ідеях народного суверенітету і рівноправності всіх людей, що складають громадянське суспільство і націю; 2. зовнішній (етно- або культурно-політичний), пов’язаний з розумінням окремішності і культурної гомогенності даного народу та його права творити власну державу, визначати її кордони і налагоджувати відносини з іншими народами.

Структурно, з точки зору її складників, нація є громадянське суспільство  плюс національна (тобто створена культурно  спорідненим народом) держава. Функціонально, тобто з точки зору виконуваних спільнотою соціальних ролей, нація є форма і наслідок соціально-політичної мобілізації в нові часи, суб’єкт політичного процесу, захисник інтересів і архітектор майбутнього певного суспільства.

На початкових етапах існування нація може мати свою державнiсть, а може й не мати її. В політичному житті вона може бути репрезентована полiтичними партiями, суспiльно-полiтичними рухами та iншими недержавними iнституцiями. Але на вiдмiну вiд етносу — явища культурологiчного, нацiя завжди є спiльнотою полiтичною, формування якої є водночас процесом зростання її внутрiшньої солiдарностi, встановлення ефективнішого контролю спільноти за поведiнкою її членiв. І якщо члени спільноти пiдкоряються вимогам згуртованостi i поділяють прихильність до групових символів, то група досягає статусу нацiї. Іншими словами, нація — це етно-політична спільнота, якій притаманний високий рівень консолідації та самоусвідомлення, включеність у політичне життя, творення або прагнення до творення власної держави.