Основи демократії

Загалом аналітичні технології допомагають перевести політичну інформацію та її аналіз у гасла, пункти програм, вимоги до влади, які виборці можуть зрозуміти та підтримати.

Політичні аналітичні технології передбачають також знання закономірностей так  званої „виборчої інженерії”. Цим терміном позначають порівняльне дослідження різних виборчих округів, що має на меті визначитися у маневрах претендента і таким способом підвищити його шанси на обрання.

Особливістю директивних технологій є не лише спосіб прийняття політичного рішення, а й усвідомленим вибором напряму і способу дії для тих, хто приймає це рішення.

З директивних технологій що їх використовують при формулюванні передвиборчих програм, найважливішу роль, на думку Д. Видріна, відіграють такі "технології змісту":

- акумуляційна технологія, що передбачає формулювання таких положень у програмі, які б кваліфіковано акумулювали інтереси різних соціальних і національних груп;

- інноваційна технологія, що передбачає обов'язкове формулювання нових ідей, ще не засвоєних масами, що забезпечує оригінальність і ефективність програми;

- технології, що конкретизують, спрощують і роблять зрозумілим зміст політичних програм. Аналіз програм кандидатів у депутати різних рівнів переконує, що головним їх недоліком є перенасиченість абстрактними гаслами справедливості, гуманності, демократії без визначення шляхів і механізмів їх реалізації.

Ефективність політичної діяльності також значною мірою залежить від того, наскільки владним структурам удається переконати населення у  правильності прийнятих рішень, мобілізувати його на виконання цих рішень. Політична мобілізація - це форсування підтримки тих чи інших політичних дій значними масами населення. Мобілізуючі технології передбачають високий рівень участі мас у політиці.

Мобілізуючі технології поділяються на:

- раціональні (м’які, що спираються на переконання та жорсткі, що спираються на примус);

- ірраціональні (посилання на авторитет та маніпуляції).

4. Політичні рішення: сутність, технології прийняття та впровадження.

Особливістю будь-якої форми політичної діяльності, серцевиною усього процесу  політичного функціонування, що забезпечує виконання політичною системою її головних функцій, є прийняття і реалізація політичних рішень. Рішення є засобом узгодження інтересів, розв'язання назрілих проблем суспільства.

Політичне рішення як момент політичного процесу і як продукт діяльності певних політичних суб'єктів (насамперед керівних центрів) виступає у двох аспектах. Для тих, хто його приймає, рішення є усвідомленим вибором напряму і способу дії, а для тих, кому воно адресоване, рішення є директивною вказівкою, яку належить виконувати.

Прикладом політичних рішень можуть бути закони, накази, розпорядження, постанови  тощо. Таким чином, політичні рішення поділяються на:

1) загальнодержавні, регіональні та  місцеві; 

2) колегіальні та одноосібні;

3) стратегічні і тактичні;

4) оперативні рішення (їх приймають  задля вирішення гостроактуальних  поточних проблем);

5) функціональні або дисфункціональні.

Суб’єктами процесу прийняття  політичних рішень є або безпосередньо  громадяни, або опосередковано їх представники у представницьких органах, політичних організаціях, чи взагалі владні структури.

Стадії прийняття політичних рішень:

1. Висловлення інтересів і підготовка громадської думки. На першій стадії відбувається фіксація вимог, пов’язаних з проблемою задоволення потреб, інтересів, цінностей індивідуальних і групових суб’єктів політики у різних документах, а також організація масових акцій. Ця стадія передбачає масовий характер політичних дій з метою привернення громадської уваги до існуючої проблеми.

2. Підготовка рішення — стадія, в якій беруть участь різні співпрацюючі організації, експерти, із залученням (прямим або опосередкованим) зацікавлених сторін, урахуванням їх думки. Це фактично стадія підготовки самого акту вибору. Отже, важливо визначити, від яких факторів цей вибір залежить:

по-перше, він залежить від того, чи запропоновані взагалі альтернативні курси політики. Якщо пропонується лише один політичний курс, неможливо говорити про вибір і про прийняття рішення;

по-друге, характер вибору грунтується на передбаченні можливих наслідків кожного з альтернативних курсів;

по-третє, у сумнівних ситуаціях характер вибору залежить від психологічної підготовленості суб’єктів прийняття рішень до ризику, урахування фактору непередбачуваності. Особливої ваги на стадії підготовки рішення набувають аналітичні політичні технології.

3. Прийняття рішення — це сам акт вибору. Він може здійснюватися одноособово і колективно. Відповідно існують директивні технології одноособового прийняття рішення та технології колективного прийняття рішення.

Здатність приймати рішення можна  віднести до найнеобхідніших якостей  політичного діяча, що є одним  із факторів ефективності політичної діяльності.

4. Реалізація політичного рішення. На цій стадії важливу роль відіграють норми права, оскільки на їх основі діють органи влади і державної адміністрації. Для формування нормативної поведінки індивіда або суспільної групи, яких стосується прийняте рішення, використовують не тільки правові норми, а й різні мобілізуючі політичні технології, про які говорилося вище.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Назвіть різновиди політичного процесу.
2. Охарактеризуйте особливості політичної діяльності?
3. Проаналізуйте чинники ефективності політичної діяльності?
4. Дайте характеристику аналітичних, директивних та мобілізуючих технологій.
5. Охарактеризуйте стадії прийняття політичного рішення.

Рекомендована літеретура

1. Бодуен Ж. Вступ до політології: Пер. з фр. - К.: Вид-во „Основи”, 1995. - 176 с.
2. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навч. посібник. - 7-е вид-ня.- К., „Знання”, 2008. -415с.
3. Кузь О.М. Політологія. - Харків: Вид-во ХНЕУ, 2004. - 340 с.
4. Політологія / за ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенька. - К.: Вид-во „Академія”, 2006. - 567с.
5. Політологія / За ред. А. Колодій. - К.: Вид-во „Ельга, Ніка-центр”, 2003. - 664 с.
6. Троян С.С. Вступ до теорії політики. Навч. посібник. - К.: НМЦВО, 2005. - 250 с.
7. Холод В.В. Політологія. - Суми: ВТД „Університетська книга”, 2006. - 480 с.

Додаткова література

1. Балашов А. Н. Технология избирательной кампании в западной политической науке // Весник Московского университета. - Серия 12: Политические науки. – 2000. - № 2. – С. 62-79.
2. Головатий М. Мистецтво здобувати владу // Політичний менеджмент. – 2003. - № 1. - С. 49-58.
3. Головатий М. Ф. Мистецтво політичної діяльності: Навчальний посібник. – Київ: МАУП, 2002. – 176 с.
4. Джабасов А. А. Политические технологии избирательных кампаний: проблема категориального осмысления // Весник Московского университета. - Серия 12: Политические науки. – 2000. - № 2. – С. 56-62.
5. Кабаченко А. П. Политический процесс и политическая система: источники саморазвития // Весник Московского университета. - Серия 12: Политические науки. – 2001. - № 3. – С. 102-119.
6. Словник-довідник політологічних термінів / За ред. М.П. Гетьманчука. - Львів: Військовий інститут, 2006. - 228 с.
7. Соловьев А. И. Политология: Политическая теория, политические технологии: Учебник. - Москва: Аспект Пресс, 2000. - 559 с.
8. Телешун С. О., Баронін А. С. Політична аналітика, прогнозування та політичні консультації. – Київ: Вид. Паливода А. В., 2001. – 112 с.

 

Тема 3. Суб"єкти політики та форми їх взаємодії

 

План

1. Суб’єкти політики: поняття, типологія та функції..

1.1 Поняття “суб’єкт” та “об’єкт” політики.

1.2. Класифікація суб’єктів політики.

2. Форми взаємодії суб’єктів політики.

2.1 Політичний конфлікт: суть, функції, типологія та шляхи розв’язання політичних конфліктів.

2.2. Політична консолідація.

3. Нація як суб’єкт політики.

3.1 Сучасні нації та шляхи їх формування.

3.2. Типологія націй.

     1. Суб’єкти політики: поняття, типологія, функції.

Суб’єктом політики є та особистість, організація чи суспільна група, яка постійно і відносно самостійно бере участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів, впливає на політичну поведінку інших суб’єктів, викликає своїми діями ті чи інші зміни в політичній системі. Інколи в науковій літературі замість терміну «суб’єкт» вживають термін «дійова особа» (actor) політики. Окремий індивід може вважатися суб’єктом політичного процесу за умови, коли він діє від імені певної суспільної групи, підтримується нею і наділений певними повноваженнями, владою.

Виділяють кілька рівнів політичної суб’єктності індивіда: 1) пересічний пасивний громадянин із мінімальним політичним впливом, який має статус майже виключно об’єкта політики; 2)громадянин, який бере участь у політичному житті через виконання загальних громадських обов’язків або через громадську організацію; 3)громадянин, який є членом політичної організації, включений до її складу за власною ініціативою; 4) громадсько-політичний діяч; 5) професійний політик; 6) політичний лідер.

Включення в політичне  життя, активна політична діяльність суб’єктів політики визначається такими передумовами: 1) матеріальним забезпеченням (наявність житла, продовольства, засобів  зв’язку тощо); 2) наявністю соціально-культурних чинників, що забезпечують сприйняття суб’єктом політики навколишнього світу, оцінки тих чи інших подій; 3) політико-правовим забезпеченням - широким набором законів, традицій, моральних норм, що стимулюють політичну діяльність і гарантують здійснення політичних прав як окремих громадян, так і їх організацій.

Відомо кілька класифікацій суб’єктів політики. Найпоширенішою є поділ суб’єктів на індивідуальних і групових. Груповий суб’єкт – це будь-який елемент соціальної структури (соціально-класової, професійної, територіальної, етнонаціональної тощо), який усвідомлює власні групові інтереси і прагне їх реалізувати на рівні політичної влади. До групових суб’єктів політики також відносять громадські організації, групи тиску, політичні партії або установа, керівні центри різного рівня (місцевого або загальнодержавного), які намагаються досягнути певних політичних результатів своєї діяльності.

За рівнем залученості до політичного процесу, а також впливу на прийняття і виконання політичних рішень, групові суб’єкти політики поділяються на: базові (первинні), вторинні і безпосередні.

Базові (первинні) суб’єкти політики – це великі суспільні групи, що виникають спонтанно і спонукають людей, що належать до них, займаючи певне економічне, соціальне та політичне становище, включатися у політичну боротьбу за його збереження або зміну. Сюди відносяться: нації; класи; соціальні, соціально-територіальні і соціально-демографічні спільноти; етнічні та релігійні групи тощо. Первинні суб’єкти політики виконують функції: 1) самоусвідомлення через визначення власних інтересів; 2) формування громадсько-політичних структур; 3) надання їм підтримки через масові акції та інші форми участі. Базові суб’єкти політики водночас є суб’єктами і інших видів діяльності – економічної, культурної, соціальної тощо.

Найвпливовішими серед первинних  суб’єктів політики є етноси, нації  та соціально-класові групи. Нація – це етнополітична спільнота, якій притаманний високий рівень консолідації та самоусвідомлення, включеність у політичне життя, творення або прагнення до творення власної держави. Етноси і нації виступають суб’єктами політики за таких умов: 1) на етапі боротьби за національну державу або національно-адміністративну автономію; 2) при визначенні національних пріоритетів у період становлення політичних інститутів; 3) у міжнародних відносинах тощо. Соціально-класові групи – це спільноти, які різняться між собою за матеріальним становищем, владою, престижем, освітою, способом життя. На основі вказаних ознак класи поділяються на вищі, середні, нижчі та люмпенізовані.

Вторинні суб’єкти політики – утворюються на базі первинних і є похідними від них. Сюди належать: політичні партії; масові політичні рухи; громадсько-політичні організації; групи тиску тощо. Різновидом груп тиску є лобістські групи – неформальні кулуарні об’єднання високооплачуваних агентів тих суспільних груп, які домагаються пріоритетного врахування своїх інтересів у політиці. Вторинні суб’єкти політики виконують чимало функцій в політичному житті, зокрема: 1) формують цінності і мету заінтересованих груп; 2) виробляють програми; 3) беруть участь у боротьбі за владу; 4) здійснюють тиск на владні структури.

Безпосередні суб’єкти політичної діяльності – це особи або групи людей, що самі приймають політичні рішення і організовують їх виконання. Мова йдеться про: політичних лідерів; владні структури; керівні органи політичних партій, політичну еліту. До функцій безпосередніх суб’єктів політики відносять: 1) прийняття політичних рішень; 2) подолання конфліктів; 3) консолідацію суспільства; 4) організаційну діяльність; 5) боротьбу за самозбереження.