Співвідношення природного і пози-тивного права

І при цьому дуже істотно те, що невід'ємні права людини стали  розумітися: по-перше, як явища культури (і якщо у вігляді індивідуалізму, то індивідуалізму, що склався на основі відродженої культури античності і християнської культури); і, по-друге, як суб’єктивні права. З цього погляду природне право в його широкому змісті може бути схарактеризоване як одкровення “епохи Просвітництва”.  Теорія природного права – це свого роду духовний пращур демократичних начал у сучасному суспільстві. Причому таких начал, які набули не меншу вартість, чим традиційна демократія, яка склалася відповідно до ідеології вільних виборів.

На думку вчених, невід’ємні права  людини повинні розглядатися поряд  із демократією, у якості основи сучасного  громадського суспільства, правової, конституційної держави. Ю.Хабермас, наприклад, розглядаючи головну спадщину Французької революції (яку, як він вважає, за значенням для розвитку людства ні з чим “не зрівняти”), вказує на те, що “демократія і права людини утворять універсальне ядро конституційної держави” [16, С.57, 60].

Особливо важливо те, що сучасна ліберальна теорія конкретизує рівні свободи для всіх і розуміє їх як суб'єктивне право.  Тому для прихильників ліберальної теорії “права людини мають нормативний пріоритет перед демократією” [16, С. 34].

Наскільки значним виявився вплив  природного права, відображеного в невід’ємних правах людини, на все політико-правове життя суспільства,  видно  вже зі змісту основних політико-юридичних документів перших буржуазно-демократичних революцій. Якщо історично найперші акти суспільств, що ставали на шлях демократичного розвитку (таких, як англійські Велика хартія вільностей 1215 року, Білль про права 1689 року), зводилися в основному до обмеження монархічної влади без  обгрунтування законоположень, то інша картина характерна для документів періоду перемоги демократії в США і Франції. У Декларації незалежності США 1776 року зазначається: “Ми виходимо з тієї самоочевидної істини, що всі люди створені рівними і наділені Творцем визначеними невідчужуваними правами, до числа яких відносяться життя, свобода і прагнення до щастя”.  Ще більш значимі положення містяться у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 року, що заклала основи ідеології свободи: “Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах”, при цьому “мета будь-якого політичного союзу - забезпечення природних невід’ємних прав людини”, насамперед таких “невідчужуваних і священних” прав, як свобода, власність, безпека особистості.

Втім, незважаючи на урочистість приведених формулювань і статус згаданих документів, висока місія невід’ємних прав людини була тільки “закладена” у природному праві, породженому епохою Просвітництва.  Лише через десятки років, у другій половині XX сторіччя, незважаючи на соціальні і політичні бурі, катаклізми, зигзаги історії, природно-правові начала стали – та й то лише в демократично розвинених країн – непорушною реальністю.

Теорія природного права, "філософськи" обгрунтувавши правомірність зміни феодальної тиранії демократичною державністю, здавалось, у XIX сторіччі вичерпала себе і часом, особливо в рамках соціалістичних вчень, стала розглядатися як деякі екзотичні винаходи епохи Просвітництва, розмаху думки просвітителів-романтиків тієї пори,  як умоглядні фантазії ідеалістичного тлумачення, “ворожі трудящим масам”.

Проте глобальна криза суспільної системи в умовах кінця промислового капіталізму на порозі XX сторіччя знову зажадала того, щоб була знайдена духовно-філософська основа для рішення проблем, пов'язаних із назрілими змінами в суспільно-політичному житті суспільства.  У тому числі і з тим, що самі по собі вільні вибори далеко не завжди забезпечують дійсну демократію і гуманізм громадського життя. Саме тоді і виникла потреба відродження природного права.

Головною характерною рисою  відродженої теорії природного права  є те, що воно звертається не до проблем влади як такої, а щиро, згідно ідеології свободи французької революції, до людини; концентровано виражається в невід’ємних правах особистості. І таким чином, природне право набуває безпосереднього юридико-регулятивного значення [17, С.508].

В Україні правовий шлях демократичного розвитку, що спирається на природно-правові ідеї, був перерваний більшовицьким переворотом 1917 року.  Ліберальне праворозуміння, націлене на утвердження в соціальному бутті невід'ємних природжених прав людини, зазнало осудження. На довгі десятиліття в Україні взяло гору комуністичне праворозуміння, що виправдує насильство над людиною в ім’я “світлого майбутнього” – однієї зі сторін марксистської філософії права.

Але і на Заході в перші десятиліття XX сторіччя природжені права людини ще не стали в демократичних країнах першоосновою демократичної правової системи. Більш того, в умовах соціалістичних ілюзій вони почали замінятися уявленнями про пріоритет “прав трудящих”, а потім були відсунуті на периферію суспільної думки грізними небезпеками, пов’язаними з гітлерівськими і комуністичними експансіоністськими акціями 1930-1940-х років, страхітливостями сталінського і нациського тиранічних режимів, бідами другої світової війни. Але саме ці страхіття і біди викликали до життя нову і, на щастя, більш продуктивну фазу відродження природного права в повоєнний час, що стала світоглядною основою другої “революції в праві”, і характеризує саму суть цього значного перелому в правовому розвитку, коли возрождене природне право знаходить безпосереднє юридико-регулятивне значення. Так що послідовно правовий шлях, що реалізує возрождену природно-правову концепцію, який отримав високе суспільне визнання після Другої світової війни, на ділі проявився в розвинутих демократичних країнах Заходу в 1950-1960-х роках.

Все це головним чином відрізняє  трансформацію позитивного права  на сучасній стадії демократичного розвитку. Стадії, що відбиває, відображує за всіма даними, найбільш насущну соціальну потребу повоєнного часу, коли з усією гостротою постало питання про необхідність такого перетворення чинного права в демократичних країнах, що поклало б кінець самої можливості встановлення режиму тиранії і беззаконня.  І саме тоді ідеї прав людини, які мали характер загальних декларацій, знайшли інституційність і виступили в якості регулятивних юридичних принципів – безпосередньої основи настання юридично вагомих наслідків.

Істотний крок у цьому напрямку був зроблений вже в перші  повоєнні роки.  У грудні 1948 року ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, що юридично закріпила на міжнародному-правовому рівні цю, раніше в основному декларативну, категорію.  Потім конституції ряду європейських країн (насамперед країн, що випробували на собі страхітливості фашистської тиранії, – Німеччини, Іспанії, Італії) додали правам людини, у першу чергу основним, фундаментальним, безпосередньо юридичне значення і плюс до того – пріоритетне значення в їх національних юридичних системах.

З 1950-1960-х років природне право  в його сучасному розумінні, поряд  із його загальним "філософським буттям" у духовному житті суспільства, перейшло в площину життєвої практики, практичної свободи людей.  Це і знайшло своє вираження в невід'ємних правах людини, у їх прямому юридико-регулятивном значенні.

Такий підхід до прав людини дозволяє не тільки “інституалізувати” природне право, перебороти його відому непевність, багатозначність, але й одночасно - дати категорії прав людини необхідне філософське обгрунтування й у цьому зв’язку усунути саму можливість їх етатичної (державної) інтерпретації. Тієї інтерпретації (до речі, звичної для загального радянського праворозуміння)  коли права людей розуміються не як дані самою природою, самим людським буттям, незалежні від розсуду влади, а як щось таке, що "дається" державою, залежить від їїо “доброї волі”, “даруєтся” владою.

Хотілося б звернути увагу на те, що при характеристиці прав людини як вираження (об’єктивізації, інституалізації) природного права в його сучасному  розумінні акцент тут і далі робиться на основних невід’ємних правах. В  чим тут справа?

Головне тут – розуміння принципового характеру, що закладений у самій  суті прав людини. По-перше, невід’ємні права людини мають свою сувору  загальнолюдську визначенісь (який вони при широкій їх інтепретації втрачають): вони є виразниками і носіями суті людського буття, захищеної свободи людини, – одного-єдиного, за висловом Канта, природженого права людини [15,С.502].

По-друге, невід'ємні права людини покликані захищати людину від влади, її свавілля. Ті ж соціально-економічні й інші “права”, що відносяться до “другого” і “третього” покоління, ставлять людину не тільки в залежність від рівня розвитку суспільства, його багатства, але й у залежність від влади, від її стану і розсуду чиновників. І, по-третє, закріплення в конституціях демократичних країн основних, невід’ємних прав людини (на відміну від фіксації в конституційних текстах усієї суми цивільних прав, у тому числі і переведених у юридичну площину соціально-економічних прав) має особливий високо-громадянський юридичний зміст.  Саме основними, фундаментальними правами людини – як це зроблено в ряді конституцій західноєвропейських країн – надається в конституціях “підвищено-конституційне” політико-юридичне значення (вони поставлені на перше місце в тексті, їм повідомлена безпосередньо-юридична дія, якість “недоторканості” і ін.), що взагалі підносить права людини в суспільстві, робить їх непорушною основою громадського життя, безпосередньою юридико-регулятивною реальністю, яка має поставити в суворі рамки державну владу.

В умовах демократичного розвитку,  в передових демократичних державах у 1950-1960 роки, відбувалися знаменні зміни в позитивному праві цих країн.

У чому сутність таких змін? Найголовніше тут – це пряме і глибоке втручання в позитивне право, у саму його органіку, відродженого природного права, відродженого в системі загальновизнаних невід’ємних прав людини. Інакше кажучи, це надбання невід’ємними правами людини значення і функцій діючої правової реальності, і причому – такий, коли вона стає правовим базисом, юридичною основою національних правових систем.

А це призводить до таких чотирьох серйозних наслідків у позитивному праві:

по-перше, позитивне право (і саме крізь невід’ємні права людини, що  входять тепер до його змісту) безпосередньо співвідноситься із самою основою людського буття – із свободою і відповідно до цього має втілювати її в необхідних юридичних формах, реалізовувати в процесі правового регулювання суспільних відносин;

по-друге, набагато збільшується власна сила позитивного права: вона тепер у меншій мірі спирається на авторитет і силу влади, а головним чином і насамперед грунтується на силі природного права, через те і сприймається в якості “природного”, що має для людини найважливіше і пріоритетне значення;

по-третє, положення про загальновизнані невідємні права людини одержують у правовій системі держави безпосередню юридичну дію. Це значить, що основні, фундаментальні людські права визнані світовим співтовариством, безпосередньо, причому незалежно від відтворення або нагадування про нього в національних документах, входять в зміст чинного права країни і мають у країні безпосереднє юридичне значення. Це значить також, що органи правосуддя не тільки можуть, але і юридично зобов’язані приймати рішення з одим лише посиланням на загальновизнані права людини;

по-четверте, саме категорії відродженого природного права у вигляді ідей про невід’ємні права людини (і це – найбільш значущий наслідок) стали центральною ланкою чинного права як складного багатогранного утворення. Тією центральною ланкою, тією ідеєю “у праві”, що має першорядне значення не тільки для рішення ряду питань теорії, у тому числі для характеристики особливої побудови всіх інших прошарків, граней правової матерії, але і для практичної сторони справи - для вирішення питань законодавства, питань юридичної практики.

Саме тут потрібно шукати пояснення тій обставині, що в сучасних умовах невід’ємні права людини за своїм юридичним значенням не тільки не поступаються національним законам усіх рангів, але й у принципі мають у порівнянні з ними пріоритетну юридичну дію.

З позиції юридичної практики істотно важливо, наприклад, те, що при прогалинах у чинному праві, недостатності або непевності чинних законоположень правовий вакуум заповнюється, а непевність законоположень поповнюється на основі центральної правової ідеї.  Виходить, права людини в такому випадку стають орієнтиром, що визначає напрямок і перспективу рішення тих або інших юридичних справ.

Отже, відзначені значні зміни в позитивному праві, що виражають глибоке проникнення в саму її органіку відродженого природного права, - зміни, належною мірою ні наукою, ні суспільною думкою ще не оцінені (і більш того - у значній мірі залишились непоміченими), у дійсності по своїх масштабах і, особливо, значенню для дійсного і майбутнього нітрохи не поступаються тому гігантському прогресивному зрушенню в правовому розвитку, яким відзначена епоха Просвітництва, епоха французької революції.  То вони з повною мірою можуть бути позначені в якості другої “революції в праві”

Розділ III

Україна  в контексті еволюції природного і позитивного права.

На наш погляд, трагедіяУкраїни  полягає в тому, що більше 70-ти років  вона знаходячись у складі Радянського Союзу, повинна була сповідувати комуністичну філософію права, яка поєднувала в собі справжні наукові елементи з фанатичною ідеологією – ідеологією насилля, ненависті й омани. І саме в силу такої унікальності комуністичної ідеології марксиського типа,  в Україні вдалося зробити те, що не були в змозі зробити етика і релігія традиційних суспільств. На відміну від інших ідеологій, комуністична правова ідеологія зробила в принципі неможливе. Вона стала свого роду філософією права, котра – нехай в обмеженому просторі і в історично короткий час – стала духовно-ідеологічною силою, протидіею дійсній філософії права – філософії свободи, гідності і невід’ємниїх прав людини.