Історія виникнення та становлення фотографії

Коли об’єктом зображення є сама будівля, для фотографа  важливо, особливо ретельно зберегти і  детально передати всі її архітектурні форми, об'єми, контури, деталі, матеріали, кольори. Композиційні і світлові рішення тут спрощені, часто застосовуються центральні побудови і симетричні малюнки, обмежено використовуються ракурси, зйомка ведеться з відносно далеких точок із застосуванням довгофокусної оптики. Скований в цих випадках фотограф і у виборі ефекту освітлення. Мабуть, найпоширеніший тут вид світла – боковий, добре виявляючий деталі і рельєфи архітектурних споруд. І як би вдалий не був такий знімок в образотворчому і технічному відношенні, все ж він є лише репродукцією об'єкту, що знімається, але не є оригінальною фотографічною картиною.  
Інша справа пейзаж, в який включені елементи архітектури. Такий знімок відповідає вимогам пейзажної зйомки, а деколи носить характер фотоетюду, виконується за виразних і ефектних умов освітлення, показує споруду у верхньому або нижньому ракурсі та ін. Інакше кажучи, мета фотографа тут – не стільки зображення архітектурної споруди зі всією точністю, скільки передача враження від споруди.

Зрозуміло, і на цих знімках  і в будь-якому етюдному і ефектному  по образотворчому рішенню кадрі будівля або інша архітектурна споруда малюється в його реальних формах, спотворення яких випадковим фотографічним прийомом, звичайно, неприпустимо. Світловий ефект, ракурс, тональність знімка як і раніше служать засобами формування авторської думки, засобами передачі вражень, але не є самоціллю.  
Зйомка інтер'єру є різновидом архітектурної зйомки, і перед фотографом тут ставляться ті ж завдання, що і при зйомці екстер'єру архітектурних споруд. Може зустрітися завдання документальної зйомки інтер'єру і, отже, його можливо точнішого відтворення на фотознімку. У такому кадрі мають бути дбайливо збережені і ретельно передані всі архітектурні особливості інтер'єру.

Поставлені завдання визначають характер образотворчого вирішення  такого знімка. Навряд чи в цих випадках можливе використання різкого ракурсу, фрагментарна побудова кадру, вирішення знімка в низькій, темній тональності, використання світлового малюнка та ін. Швидше, потрібні нормальна по висоті точка зйомки, досить широкий загальний план, що розкриває перспективу інтер'єру, нормальне денне освітлення.  
Але і для інтер'єру може існувати етюдне вирішення теми, що ставить за мету виразно передати спільний характер інтер'єру і створити художню картину. В цьому випадку протокольне точне відтворення кожної деталі стає не обов'язковим. Тепер перед фотографом – завдання створення живописного зображення, з використанням різноманітних засобів та прийомів.

Побудова кадру при  фотографуванні інтер'єру починається  з вибору точки зйомки, її місце  підкаже характер інтер'єру і його просторова форма та образотворчий задум фотографа.

Робота над фотоетюдами  в інтер'єрі має такий практичний сенс: значна частина знімків репортажів робиться в цехах заводів, залах засідань, театрах, бібліотеках, лабораторіях та ін. Тому інтер’єр входить обов'язковим компонентом багатьох знімків репортажів. Інтер’єрні фотоетюди добре готують фотографа до зйомок складного матеріалу репортажу в умовах інтер'єру з його перспективою та характерним освітленням. 

Сцени з повсякденного  життя людини, пильна до неї увага, поглиблена в її внутрішній світ, психологічна точність характеристик, м'які інтонації, посмішка, смуток, гумористичні, а деколи і сатиричні аспекти, особлива щирість оповідання і в той же час соціальна загостреність сюжету – такі особливості знімків, які по аналогії з живописом ми називаємо жанровими замальовками (фотозарисовками) або жанровими фотокартинами. 

Фотозамальовка – передвісник  фоторепортажу. Як відзначає З. Морозів, витоки жанру виявляються в історії  вітчизняної фотографії і пов'язані  з соціальною фотографією. Таке поняття і вид зйомки виникло після виходу фотографів з павільйону і початку зйомок «життя», з її соціальними контрастами і суперечностями. Перші фотозарисовки «з натури» – це серія фотографій М. Дмітрієва: побут бурлаків, босяків, мандрівників, селян. Вже в його творах виявилася основна типологічна межа жанру: не строге документування деталей «дна життя», а створення життєстверджуючого настрою, спроби викликати романтичне сприйняття дійсності шляхом створення імпресіоністських ефектів, запозичених з живопису. 

Ці аналогії з живописом – дань часу, викликана історичним ходом становлення і розвитку фотографії як мистецтва. Відомо, що перші фотографи в своїй творчості випробовували вплив старшого мистецтва – живопис, багато з них і самі за освітою були художниками. Уроки живопису нерідко ставали для них законом і надовго визначали художні пошуки в жанровій фотографії. Але ніщо у фотомистецтві не залишилося в застиглих, канонічних формах, всі його жанри міцно пов'язані із спільним ходом історичного розвитку фотомистецтва і фотожурналістики, а звідси – модифікації вмісту образотворчої форми і вихід в сучасність. 

Яскравим прикладом таких  видозмін, є модифікація жанрової фотографії. Сьогодні вона настільки  відрізняється від робіт майстрів кінця минулого століття, що недостатньо наглядові люди деколи говорять, що цей жанр взагалі зжив себе і перестав існувати! Але він, звичайно, існує, і його твори володіють величезною силою виразності, багато що розповідають глядачеві про сучасну людину – героя нашого часу. 

Жанр став невпізнанним перш за все тому, що змінилося само поняття  «повсякденне життя людини», віддзеркаленню якої присвячений цей жанр. Для  сучасної людини повсякденне життя  вже не вузький маленький світ побуту, а життя суспільна, творча праця, а дозвілля – це спорт, театр, кіно, музика, книги. Спрямовуючись в багатий духовний світ нашого сучасника, в світ його думок і відчуттів, слідуючи за його інтересами, сучасна жанрова фотографія виходить на масштабні події, на виробництво, відшукуючи там свої сюжети з їх особовими інтонаціями. 

Може здатися, що жанрова  фотографія десь змикається з фоторепортажем. Але це не так. І при збільшенні тематики жанровий знімок ніколи не втрачає  своїх головних ознак: людина зі всіма складнощами і тонкощами його внутрішнього світу як і раніше дається крупним планом, не дивлячись на вихід жанру з вузьких рамок побуту на ширші горизонти сучасного життя. Залишається і властива жанру теплота інтонації, м'якість, лірична. Жанровий знімок читаєш як закінчену маленьку розповідь, новелу. 

Працюючи у цьому жанрі  фотографи стикаються з певними  складнощами в роботі. Важко залишитиь  непоміченим, коли фотограф і його техніка  зустрічаються наодинці з людиною  або невеликою групою людей. Побачивши фотографа і направлений на них об'єктив, люди часто втрачають невимушеність і безпосередність, або приймають спеціальні пози, або бентежаться, і при цьому зникають природність їх поведінки і душевні інтонації. Тонкий ліризм сцени або довірливість оповідання несумісні з неприродно позуючими людьми, що дивляться прямо в об'єктив. 

Вірні помічники фотографа  в жанровій фотографії – довгофокусний об'єктив, що дозволяє вести зйомку із значних відстаней, і методика роботи так званою прихованою камерою; ще надійніші – прудкість реакції фотографа, уміння передбачити розвиток сцени і зберегти її вузлові моменти. У і заключається талановитість фоторепортера. 

Середній план панує в жанровій фотографії, поширений в ній і крупний план, і майже не зустрічаються спільні плани. Середній план дозволяє показати з потрібною мірою центр сюжету і в той же час зберігає характеристику місця дії, передає відповіджну атмосферу. 

Портрет завжди був одним  з популярних видів образотворчого мистецтва, а в до фотографічну епоху, написаний рукою художника, він  взагалі виступав єдиною можливістю відобра-зити вигляд людини, зберегти його в пам'яті нащадків. З появою дагеротипа він став доступніший, і фотографія в жанрі портрета відразу стала дуже популярною, осмілившись конкурувати, і до певної міри успішно, з живописом (правда, одержавши при цьому від художників презирливе прізвисько – «живопис для бідних»). По суті справи зразу ж з'ясувалось, що порівняно, дешевизна фототворів далеко не завжди була синонімом їх художньої бідності. Прихильники фотографії готували їй велике майбутнє, і, наприклад, відомий письменник Едгар По ще в 1840 р. говорив: «По своїй правдивості пластинка дагеротипа нескінченно більш точна, ніж будь-який живописний твір, зроблений руками людини». Звернемо увагу, що фотопортрети Едгара По цінні саме цією незвичною для живопису правдивістю як в загальному плані, так і в деталях. На знімку С. Хартоши (США) глядач, звичайно, помітить не тільки важкий погляд змучених, втомлених очей письменника (портрет зроблений за рік до його кончини), але і недбало пов'язану шийну хустку, скуйовджене волосся на голові, погано сидячий сюртук з відірваним ґудзиком. Дивлячись на таке фото, кожен зможе уявити внутрішній стан зображуваного.

Якщо говорити про розвиток жанру фотопортрета в цілому, то в ньому принциповими є дві  якості – глибина проникнення  в суть людського характеру, і  прагнення до граничної достовірності  відтворюваних на знімку деталей. Сьогодні, коли знову знаходять популярність у глядачів портрети ранньої пори фотографії, гостріше відчувається не тільки схожість, але і відмінність їх від канонічних творів цього жанру в живописі. Відомо, що через невисоку чутливість пластинок дагеротипів експозиції були вельми тривалими. Щоб допомогти клієнту довгий час знаходитися в нерухомості, були придумані навіть різного роду головотримачі. Але, не дивлячись на ці складнощі, фотохудожникам вдавалось досягати дивовижної безпосередності своїх героїв. 
Інколи здавалось, що фотопортретування є лише зйомкою людської особи. На перший погляд так воно і є, адже, портретист має справу з лицем людини. Разом з тим фотопортрет саме тому є художнім жанром, що він надає фотографу широкі можливості по втіленню свого сприйняття, смаків і пристрастей. Найбільша складність портретного мистецтва полягає у тому, що все це автор виражає через портретуючого, а зроблений знімок, в якому можна було б вгадати автора, виявляється неймовірно важким.

Чудовий радянський фотограф М. Наппельбаум зробив за своє довге  життя безліч знімків, що відобразили видатних громадських діячів, представників літератури, мистецтва, науки. Розглядаючи його портрети, ніби зустрічаєш давніх знайомих, які наділені складним духовним життям людей. І разом з тим впізнаєш почерк фотохудожника, якого потім вже ніколи не сплутаєш з іншим. Його роботи відрізняла прихильність до одного джерела світла, що дає глибокі тіні, виявляє характерні риси обличчя. Наппельбаум працював в тому різновиді жанру, який можна було б назвати психологічним портретом. Мінімум зовнішніх ефектів, скупість жестів і поз, і при цьому уміння розкрити внутрішній стан людини, глибинні грані особи і одночасне своє відношення до зовнішнього світу.

У студійному фотопортреті широко представлені різновиди цього жанру. Прихильником експресивного портрета був М. Шерлінг: на його знімках люди найчастіше були представлені в бурхливому внутрішньому русі. Не випадково цей майстер, як моделі обирав тих, хто від природи наділений могутнім темпераментом: письменника Леоніда Андрєєва, режисера Всеволода Мейерхольда, співака Федора Шаляпіна. Також портретистом-ліриком зарекомендував себе А.Штерен-берг. Він використовував світлову гамму, віддавав перевагу надкрупним планам в знімках: на них ми бачимо в більшості випадків тільки голову людини. Особливу роль в цих портретах виконують очі.  
Студійний портрет сьогодні складає одну половину жанру. Інша його половина віддана портрету репортажу, що є частиною документального фотомистецтва. У таких жанрах фотожурналістики, як нарис, серія, репортаж, все частіше зустрічаються знімки-портрети учасників реальних подій. На відміну від студійних творів, де автор має нагоду фотографічними засобами перетворити зовнішні дані людини.

У портреті репортажу найчастіше автор представляє основних героїв своєї розповіді. Від цього, страждає динаміка розвитку фотосюжету, проте виграє його глибина, посилюється особовий початок відображених подій. Нерідко саме кадр-портрет є ключовим у фотонарисі, додає йому істинне значення. Проте, навіть в руслі власне портретного жанру, існуючого у формі одиночних знімків, все більше місце займають твори, зняті як репортаж, тобто не в студійних, а в реальних життєвих умовах. Еволюція жанру в цю сторону пояснюється прагненням до повнішого віддзеркалення тісного зв'язку між людиною і її життям. Був період, коли включення в композицію фотопортрета атрибутів професії людини, що знімають, здавалося деякою умовністю. Портрет репортажу по-новому освітив і деякі інші сторони існування жанру, зокрема, питання про парний, потрійний і груповий портрети. Довгі десятиліття студійний портрет чималими зусиллями формував естетичні принципи цих різновидів творчості, шукав умовну логіку з'єднання двох або декількох людей в єдине ціле. Сьогодні, в результаті бурхливого розвитку різновидів репортажів портрета, вимоги до побудови багатофігурних знімків стали значно простішими. Тепер уже не тільки естетичні, але і реальні, життєві критерії, стають підставою для показу двох і більше людей в одній композиції.

Одне з центральних  завдань портретиста – досягнення повної схожості зображення з образом  портретуючої людини. Але що дивно: фотографічна техніка, яка, здавалося  б, забезпечує здобуття точної копії  з оригіналу, в портреті, як ні в  якому іншому жанрі, дуже часто підводить фотографа. В результаті людина, яку фотографують, втрачає свій первинний вигляд і настрій, а іноді вона стає зовсім не впізнаваною. 

Одна з частих невдач –  фіксація випадкового і нехарактерного виразу обличчя, прохідної фази руху лицьових м'язів. Практика портретної фотографії давно довела те, що навіть правильно передана пластика об'ємних форм особи і збережена характерна фаза руху, теж ще не забезпечують виразність портрету. Дійсна схожість, при якій ми не лише взнаємо людину, але і осягаємо її неповторну індивідуальність, досягається завдяки відображенню на знімку її внутрішньої суті та характеру. Від художнього портрета ми вимагаємо психологічної, соціальної, суспільної характеристики людини, які знаходять своє вираження через вигляд та діяльність. 

Портретист лише в тому разі може правдиво і виразно змалювати  людину на знімку, якщо він правильно  зрозумів суть її характеру. Тоді портрет буде не просто зображенням зовнішності, а відобразить справжній образ людини. Портретистові мало просто зустрітися на зйомці з певною особою, чий художній портрет-образ він збирається створити. Необхідно ближче з нею познайомитись, дізнатись про її професію, інтереси, смаки, помітити характерні для неї вирази обличчя, пози, жести, манеру розмовляти, рухатися та ін. Так підходить до своєї роботи художники-живописець, і так само повинен розуміти її фотограф-художник.