Злочини проти здоров'я

Суб'єкт злочину — будь-яка особа, якій виповнилося 16 років, і яка знає про свою хворобу.

Частина 2 ст. 130 передбачає відповідальність за зараження іншої особи вказаними  в ч. 1 цієї статті хворобами, особою, що знала про наявність у неї вірусу цієї хвороби.

Злочин вважається закінченим з  моменту, коли потерпілий виявився інфікованим  цим вірусом.

Необхідною ознакою об'єктивної сторони цього злочину є причинний  зв'язок між діянням і зараженням потерпілого, згода якого на таке зараження не виключає відповідальності винного. Якщо не можна встановити, чи заразився потерпілий саме від дій цієї особи, останній може відповідати за ч. 1 ст. 130 — за поставлення в небезпеку зараження ВІЛ-інфекцією чи Іншою невиліковною інфекційною хворобою.

Суб'єктивна сторона цього злочину— лише злочинна самовпевненість. Оскільки закон вимагає усвідомлення особою наявності у неї хвороби, вина у вигляді злочинної недбалості виключається. Умисне зараження вказаними в ст. 130 хворобами тягне відповідальність за ч. 4 цієї статті.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа, якій виповнилося 16 років і яка страждає на ці захворювання.

У частині 3 ст. 130 встановлена відповідальність за зараження вказаними хворобами  двох чи більше осіб або неповнолітнього.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 130 —  арешт на строк до трьох місяців  або обмеження волі на строк до п'яти років, або позбавлення волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 130 — позбавлення волі на строк від двох до п'яти років; за ч. З ст. 130 — позбавлення волі на строк від трьох до восьми років; за ч. 4 ст. 130 — позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років.

Зараження венеричною хворобою —  це також спеціальний вид тілесного ушкодження (ст. 133).

З об'єктивної сторони цей злочин полягає в зараженні однією особою іншої венеричною хворобою. До венеричних відносяться такі інфекційні захворювання, як сифіліс, гонорея, м'який шанкер та ін. Характер венеричного захворювання, методи і тривалість їх лікування, можливість лікування не впливають на кваліфікацію злочину. Для відповідальності за ст. 133 досить зараження хоча б однією з венеричних хвороб. Не мають значення для кваліфікації і способи зараження. Воно переважно настає внаслідок статевих зносин, в тому числі і гомосексуальних, не виключається і зараження іншим чином, наприклад, шляхом передачі недопалків, внаслідок поцілунку.

Згода потерпілого, наприклад, на статеві  зносини з особою, хворою на венеричну хворобу, що призвело до зараження, не виключає протиправності діяння.

Злочин вважається закінченим з  моменту, коли потерпілий фактично захворів на венеричну хворобу. Це злочин з матеріальним складом і вимагає, щоб між діянням винного і наслідком, що настав, тобто зараженням потерпілого, був причинний зв'язок.

З суб'єктивної сторони злочин може бути вчинений умисно (тобто з прямим або непрямим умислом) або внаслідок злочинної самовпевненості. У законі спеціально встановлено, що відповідальність за ст. 133 настає, якщо особа знала про наявність у неї венеричного захворювання, тобто усвідомлювала, що хворіє саме на таку хворобу і що хвороба знаходиться у неї в стадії зараження (наприклад, особа вступає в статеві зносини, не закінчивши курсу лікування).

Зараження іншої особи венеричною хворобою внаслідок злочинної недбалості виключає таке знання, а, отже, і відповідальність за ст. 133.

Суб'єкт цього злочину — будь-яка  особа чоловічої або жіночої  статі, якій виповнилось 16 років, яка хворіє на венеричну хворобу і знає, що вона у неї є.

У частині 2 ст. 133 встановлені кваліфікуючі обставини злочину. Ними є: а) зараження венеричною хворобою особою, раніше судимою за цей злочин; б) зараження двох чи більше осіб; в) зараження неповнолітнього, тобто особи, якій не виповнилося 18 років.

Для відповідальності за ч. 2 ст. 133 досить однієї із вказаних кваліфікуючих ознак.

У частині 3 ст. 133 передбачена відповідальність за зараження венеричною хворобою, якщо воно спричинило тяжкі наслідки (наприклад, безплідність, самогубство потерпілого).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 133 —  виправні роботи на строк до двох років, або арешт на строк до шести  місяців, або обмеження волі на строк  до двох років, або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 133 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на строк до трьох років; за ч. З ст. 133 — позбавлення волі на строк від двох до п'яти років.

2. Визначення ступеня  тяжкості тілесних ушкоджень

Протягом довгих століть як проблемам  кваліфікації злочинів проти здоров'я  особи як особливого конкретного  вчинку окремої особи чи групи  осіб, так і злочинності проти  здоров'я особи як певної системи  анти суспільної поведінки людей  приділяли увагу фахівці різних галузей знань. Одними з найбільш складних для юридичного аналізу злочинів проти особистості є тілесні ушкодження. Кримінально правовий аспект охорони здоров'я має універсальний характер. Він не залежить від суспільних ознак особи потерпілого (його віку, громадянства, службового стану та ін.). Кримінальний закон рівною мірою охороняє здоров'я як молодої, так і безнадійно хворої або літньої людини, як законослухняного громадянина, так і завзятого злочинця.

Курс на відбудову в Україні  правової держави обумовлює підвищення вимог до правозастосовчої діяльності. У зв'язку з цим важливого значення набуває виявлення, усунення та попередження помилок, які допускаються в ході застосування правових норм у вигляді кваліфікації протиправних діянь. Особливої актуальності ця проблема набуває для кримінального права, оскільки будь-яка неточність у застосуванні кримінального закону зачіпає інтереси особи, суспільства і держави у сфері протидії злочинності. Тому дослідження особливостей визначення ступеня тяжкості заподіяних тілесних ушкоджень має важливе значення для кримінально-правової кваліфікації злочинних діянь. До речі, помилки в кваліфікації містяться в 15% усіх кримінальних справ, по яких постановлено вироки. Враховуючи статистичні дані, можемо визначити, що, наприклад, у 2002 р. у 87% вироках по кримінальних справах про злочини проти особи, що були оскаржені в апеляційному порядку, апеляційним судом було встановлено, що кваліфікація злочину була неправильною, помилковою. Труднощі при кваліфікації, головним чином, пояснюються тією обставиною, що для того, щоб правильно кваліфікувати злочин, пов'язаний із заподіянням тілесного ушкодження певного ступеню тяжкості, необхідно дуже чітко уявити собі різницю, межу ним і суміжними злочинами й абсолютно точно визначити ступінь тяжкості тілесного ушкодження.

Незважаючи на всю складність і  вагомість питання про. тілесні ушкодження, воно й досі лишається одним з найменш розроблених в Особливій частині кримінального права України. За часи існування України як незалежної держави названій проблемі приділялося дуже мало уваги, публікації та фундаментальні роботи українських фахівців з цього питання можна перелічити по одиницях. Але проблема кваліфікації злочинів проти здоров'я не є новою для юридичної науки. Окремі аспекти визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень розглядали такі науковці сучасності, як С.В. Расторопов, Б.Н. Тітов, В.І. Ткаченко, С. Скляров, українські вчені-дослідники М.І. Коржанський, С. Сафронов, Є.В. Фесенко, Б. Куц, науковці радянських часів А.С. Нікіфоров, В.В. Горіхов, А.Д. Середа, В. Кузнєцов, П.А. Дубовець, Т.Г. Дурова, Н.Д. Дурманов, Н.І. Зогородніков, Л. Фріс, П.Г. Мішунін, Д.С. Чтилов та ін. Проте наявні теоретичні розробки про визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень далеко не вичерпали необхідність подальшого дослідження даного питання.

У літературі висловлюються різні позиції стосовно деяких питань, що мають значний вплив на кваліфікацію всіх злочинів, пов’язаних із заподіянням тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості; неоднозначно визначається саме поняття таких злочинів, наводяться спірні судження про особливості відповідальності за такі злочини, немає чіткої класифікації та чіткого законодавчого визначення щодо наслідків у вигляді тілесних ушкоджень (річ у тому, що законодавець застосовує безліч термінів, зміст яких включає в себе поняття "тілесне ушкодження"). Це викликає необхідність теоретичного та практичного дослідження процесу визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень при кваліфікації злочинів, які посягають на тілесну недоторканість особи, розробки питання про їх види та аналіз недоліків законодавства щодо визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, кримінально-правового та медичного визначення цього поняття, окремих питань відповідальності за злочини, пов'язані із заподіянням тілесних ушкоджень тощо.

"Кримінально-правова охорона  здоров'я починається з початку народження людини і забезпечується до самої смерті" [2, с. 3]. Шкода здоров'ю може бути заподіяна при бандитизмі та розбої, під час здійснення транспортних та інших злочинів. I хоча при цьому підставою кримінальної відповідальності виступають дії, спрямовані проти основ державного управління, державної, суспільної чи особистої власності тощо, каліцтва, тілесні ушкодження чи інші наслідки названих чи подібних злочинів значно впливають на ступінь суспільної небезпеки особистості злочинця і злочину в цілому, на міру покарання винної особи. Тому особливості кваліфікації тілесних ушкоджень мають значення і для цих складів злочинів. Так, наприклад, у чинному кримінальному законодавстві передбачено спеціальну відповідальність за катування. [9; 45].

Для вирішення питання про ступінь  тяжкості заподіяного тілесного ушкодження призначається судово-медична експертиза. Вихідні положення для формування поняття "тілесне ушкодження", а також характер і ступінь тяжкості тілесних ушкоджень визначаються судово-медичною експертизою на підставі Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень (далі - Правила), затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України №6 від 17січня 1995 р., погоджених з Міністерством юстиції України 26.07.1995 р. за №255/791. У разі необхідності виявлення душевної хвороби, яку спричинило заподіяння тілесних ушкоджень, призначається судово-психіатрична експертиза. Порядок проведення та підстави таких експертиз визначають Постанова Пленуму Верховного Суду України № 8 від 30.05.97 "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах", Закон України від 25 лютого 1994 р. "Про судову експертизу", затверджений Міністерством охорони здоров'я України наказ №317 "Про виконавчу дисципліну при проведенні судово-медичних та судово-психіатричних експертиз" від 4.07.2003, а також затверджені Міністерством охорони здоров'я України накази № 53/5 від 08.10.98 "Про затвердження Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз", № 6 від 17.01.95 "Правила проведення комісійних судово-медичних експертиз в бюро судово-медичної експертизи", № 6 від 17.01.95 "Інструкція про проведення судово-медичної експертизи" та Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. прийняті Міністерством охорони здоров'я України 17січня 1995 р. — для судово-медичних експертиз; накази № 247 від 04.07.2002 "Про перезатвердження галузевої статистичної звітної форми № 38 '' Звіт щодо проведення судово-психіатричних експертиз", № 397 від 08.10.2001 "Порядок проведення судово-психіатричної експертизи", № 397 від 08.10.2001 "Порядок проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи в психіатричних закладах осіб, які утримуються під вартою" - для судово-психіатричних експертиз.

Особливість тілесних ушкоджень полягає  в тому, що вони мають зовнішні прояви заподіяної здоров'ю шкоди - рани, переломи кісток, розриви шкіри і тканин, кровотечу; і ця шкода може бути певним чином визначена. Зміни в людському організмі, викликані порушенням анатомічної цілісності органів і тканин або функціонування тканин, органів, систем організму, можуть бути більш чи менш істотними. Тому законодавець диференціює відповідальність залежно від тяжкості заподіяних ушкоджень. Чинне кримінальне законодавство України передбачає відповідальність за протиправне заподіяння тілесних ушкоджень трьох видів, а з урахуванням існування двох різновидів легкого тілесного ушкодження - фактично чотири види:

1) тяжке тілесне ушкодження;

2)середньої тяжкості тілесне  ушкодження;

3) легке тілесне ушкодження, що  спричинило короткочасну втрату  працездатності або короткочасний  розлад здоров'я;

4)легке тілесне ушкодження без  наслідків у вигляді короткочасної втрати працездатності або короткочасного розладу здоров'я.

Якщо є кілька видів тілесного ушкодження залежно від ступеня його тяжкості, то мають бути й критерії для визначення ступеня тяжкості тілесного ушкодження, тобто ознаки чи сукупності (групи) ознак, за якими проводиться розмежування між тілесними ушкодженнями. На даний час у законодавстві, в теорії кримінального права та судової медицини, у правозастосовчій практиці використовується три таких критерії:

- патологічний (медичний); - економічний;

- естетичний [3, с. 133].

Патологічний критерій ступеня  тяжкості тілесного ушкодження. За цим критерієм тілесні ушкодження поділяють на види залежно від ступеня (міри прояву) та характеру негативних змін в організмі потерпілого, від того, наскільки розладнано здоров'я особи. При цьому враховується:

1) наявність чи відсутність небезпеки  для життя;

2)розлад здоров'я, який полягає  в наслідках пошкоджень:

- у тих, які мають такий,  що не минає, постійний характер, залишаються у потерпілого довічно;

- у таких, що тягнуть за собою тимчасовий, певної тривалості розлад здоров'я.

Відповідно до економічного критерію тілесні ушкодження поділяють на види з урахуванням ступеня втрати працездатності внаслідок тілесного ушкодження. При визначенні розміру втрати працездатності користуються спеціальними таблицями, розробленими в 1974 р. Головним управлінням державного страхування Міністерства фінансів колишнього СРСР, а також враховують положення, викладені в спеціальному нормативному акті - Порядку встановлення медико-соціальними експертними комісіями ступеня втрати професійної працездатності у відсотках працівникам, яким заподіяно ушкодження здоров'я, пов'язане з виконанням трудових обов'язків: затвердженим наказом МОЗ України від 22 листопада 1995 р., погодженим з Мінпраці, прокуратурою України, Держнаглядохоронпраці, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 22 березня 1996 р. за № 136/1161. Наявність економічного критерію визначення ступеня тяжкості тілесного ушкодження викликала й викликає багаторічні дискусії серед судових медиків та криміналістів. При цьому одні пропонують взагалі відмовитися від цього критерію (М.1. Федоров), другі - враховувати втрату працездатності лише як ознаку тяжкого тілесного ушкодження (Л.І. Гуревич), треті - зберегти його, але серйозно переглянути застосовані у Таблиці відсотки втрати працездатності (В.В. Козлов) [4, с. 52].