Факультативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину

У різних правових системах існують різні теорії причинності. Питання про причинний зв'язок започатковано італійськими юристами середньовіччя щодо діяння проти життя і здоров'я людини. Були розроблені правила так званої теорії виняткової причинності, за якими дія винного мала бути безпосередньою причиною смерті. За цими правилами тілесні ушкодження поділялися на три групи [17, с. 85]:

1. тілесні ушкодження безумовно смертельні;
2. тілесні ушкодження, які виліковуються;
3. тілесні ушкодження, які тягнуть за собою смерть лише внаслідок випадкових обставин.

Причинний зв'язок смерті з тілесними ушкодженнями визнавався лише у випадках:

а) при безумовних смертельних ушкодженнях (відсікання голови, поранення серця тощо). Наприклад, А. пострілом впритул завдає смертельну рану в серце Б. Тут дія А. (поранення серця) безперечно породжує смерть Б., тобто рана серця є винятковою причиною смерті;

б) коли смерть від тілесного ушкодження наставала до закінчення так званих критичних днів - більшість визнавала сорок днів, багато хто - рік і один день, деякі - сім днів. В основу «критичних» днів було покладено, очевидно, релігійне переконання, що душа померлого тіла залишається протягом зазначеного часу в його прижиттєвій оселі та місцях його перебування на землі, а після цих днів відходить до Бога, до Раю.

Військовий артикул Петра І 1716 р. називав 15 видів смертельних ран, заподіяння яких пов'язувалося з безумовним настанням смерті, що певною мірою, відповідало теорії виняткової причинності між діями винного і смертю потерпілого [23, с. 273-276; 21, с. 163-164].

Основою майже всіх напрямів вирішення питання про причинний зв'язок у кримінальному правовому розумінні, які існували раніше та існують зараз, є положення про те, що причинність як об'єктивна категорія відображає взаємний зв'язок між явищами зовнішнього світу, їх взаємозалежність і взаємодію. Одні з цих явищ виступають як причина, інші - як наслідок. Причину і наслідок прийнято розглядати як співвідносні поняття, що мають значення лише при застосуванні до кожної конкретної ситуації (випадку). Те, що виступає наслідком одного явища, є причиною іншого явища.

Особливість причинного зв'язку в кримінальному праві полягає в тому, що як причина завжди виступає суспільне небезпечне діяння людини, а як наслідок - заподіяна таким діянням шкода (у злочинах з матеріальним складом) або створена реальна можливість настання шкоди (у деяких злочинах з формальним складом). Складність вирішення питання про причинний зв'язок виникає в тому разі коли до небезпечного діяння людини приєднуються дії інших осіб, зовнішні обставини або події, які не залежать від діяння даної людини. Особливі труднощі виникають при розгляді справ про автоаварії; про порушення законодавства про охорону праці, пов'язані з нещасними випадками з людьми; про халатність з боку посадових осіб тощо.

4.1 Головні положення  основних теорій причинності  у кримінальному праві.

У науці кримінального права щодо вирішення проблеми причинного зв'язку існує кілька правових концепцій (теорій). Основними серед них вважаються:

1. теорія причинності conditio sine qua non. У деяких літературних джерелах ця теорія має й іншу назву - теорія еквівалентної причинності;
2. теорія адекватної причинності;
3. теорія необхідного спричинення.

Теорії причинності conditio sine qua non (умова, без якої не; необхідна умова). Ця теорія виникла в першій половиш 19 ст. у Німеччині, мала широке визнання, а деякі її положення не втратили свого значення і тепер, зокрема в англосаксонській системі кримінального права, хоч ця система додержується здебільшого теорії «головної», «ближчої» причини. Щодо теорії, яка розглядається, наведемо два приклади, А. спрямував пістолет на Б. і наказав: «Гаманець чи життя!» Потерпілий від раптового переляку і психічного потрясіння зазнав серцевого нападу і помер. Д. наніс ножовий удар і поранив кровоносну судину дівчині, яка була свідком Єгови; дівчина відповідно до її релігії відмовилася від переливання крові, через що померла від рани. З точки зору теорії причинності «умова, без якої не», якби на Б. не був спрямований пістолет, а дівчині не була нанесена ножова рана, то «не» виник би у Б. серцевий напад, не виникла б потреба в переливанні крові у дівчини і не стався б наслідок - смерть Б. і смерть дівчини. Оскільки спрямованість пістолета з боку А. та ножова рана з боку Д. залишаються необхідними умовами смерті потерпілих, то А. і Д. мають відповідати згідно з теорією «умова, без якої не» за настання смерті їхніх жертв. Англійський криміналіст Пітер Лейленд, який при аналізі непов'язаних подій при причинній зумовленості використовує критерій «якби не», щоб з'ясувати, чи сталася б та чи та подія, «якби не» сталося іншої події, наводить розглянуту англійським судом справу Р. проти Сміта (1959 р.), яку відтоді вважають за кращий прецедент. Сталася бійка, під час якої один солдат штрикнув багнетом іншого. Потерпілого занесли до лікаря, де й урвалося його життя. Лікар був заклопотаний і не спромігся оцінити тяжкість поранення. Від лакування, яке призначив зрештою лікар, потерпілому погіршало, і він невдовзі помер. При розгляді апеляційної скарги на присуд (про навмисне вбивство), було зазначено, що удар багнетом становив «реальну головну причину» смерті, а неправильне лікування не пов'язане безпосередньо зі смертю [15, с. 42, 44].

За теорію причинності conditio sine qua non діяння людини тоді ставало причиною даної події, якщо воно було необхідною умовою настання цієї події.

При цьому вважалося, що причиною будь-якої події є, разом з діянням людини, кожна необхідна для її настання умова, що знаходиться в ланцюжку причинності. Теорія, що розглядається, встановила загальні правила: причиною певного наслідку має вважатися таке діяння людини, яке е однією з достатніх умов настання такого наслідку за наявності суб'єктивної умови - усвідомлення особою того, що нею вчиняється, і передбачення нею наслідків вчиненого.

Недоліком теорії conditio sine qua поп було те, що вона не мала відповіді на питання про причинний зв'язок, щодо наслідків, які виникли з допомогою інших сил. За своїм змістом ця теорія дозволяла вважати діяння людини достатньою причиною дуже віддалених наслідків, які сталися від інших, сторонніх причин.

Згодом у теорії Кримінального права Німеччини та Росії виник новий напрям, що мав назву причина-умова, причина-привід. Основне положення цього напряму зводиться до того, що не всі умови за яких настають шкідливі наслідки, однакові: одні з них є головними, інші - другорядними і вважаються лише приводом. Якщо діяння людини було головною умовою наслідку, то воно визнаймося причиною наслідку. Коли ж наслідки виникали від приєднання до дії сторонніх, самостійно діючих, не викликаних людиною сил, то такі дії людини визнавалися лише приводом; у цьому разі вважалося, що причинного зв'язку між діянням людини і кінцевим наслідком немає і за настання такого наслідку людина не повинна була відповідати. Наприклад: А. заподіяв Б. тілесне ушкодження, потерпілий залишився на вулиці і замерз. Дії А. відповідно до зазначеного теоретичного напряму, є лише приводом смерті Б. і не можуть вважатися причиною смерті останнього тому, що стороння сила (холод) не викликана діями А., а приєдналася цілком самостійно. Разом з цим положенням визнавалося, що коли на такий (у наведеному випадку) розвиток події і на такий наслідок розраховував А., то він мав відповідати за смерть Б. Якщо це так, то немає сенсу доводити відмінність між причиною і приводом.

Теорія адекватної причинності. За цією теорією, яка виникла наприкінці 19 ст., причинний зв'язок між небезпечним діянням і злочинним наслідком мав визначатися на основі зіставлення даного діяння з іншими подібними, в типових випадках, діями. Там, де немає типового (адекватного) причинного зв'язку між діянням і наслідком, там немає причинного зв'язку. Отже, за цією теорією людина має відповідати лише за адекватні (типові) наслідки свого діяння. Серед прихильників даної теорії не було єдності думок щодо самого поняття «типова» причина. Існувало два підходи щодо вирішення цього питання; «об'єктивний» - з точки зору загально - життєвого досвіду «середньої розважливої людини» і «суб'єктивний» - з точки зору усвідомлення типових явищ самим суб'єктом діяння.

Таким чином, питання про, причинний зв'язок між небезпечним діянням і взаємопов'язаними з ним іншими чинниками та настанням шкідливих наслідків теорія адекватної причинності вирішує трьома шляхами:

а) на підставі типових зв'язків, характерних для даної категорії подій;

б) порівнянням даної категорії зв'язків з іншими подібними, в типових випадках, категоріями зв'язків;

в) залежно від усвідомлення (сприйняття) типової причини діючою особою (злочинцем), яка мала відповідати загально - життєвому досвіду «середньої розважливої людини» [17, с. 88].

Теорія необхідного спричинення. Ця теорія зародилася наприкінці 19 ст. у Німеччині, розвинулась в Росії і стала панівною теорією кримінального права колишнього Радянського Союзу. Вона зберігає своє значення і нині в науці кримінального права незалежних держав колишнього СРСР. Питання про причинний зв'язок у кримінальному праві радянські криміналісти вирішували виходячи з основних принципів діалектичного матеріалізму, розглядаючи причинний зв'язок як об'єктивно існуючий зв'язок між небезпечним діянням людини і певним злочинним наслідком. Джерелом цієї теорії є два критерії діалектичного матеріалізму - необхідність і випадковість. Під необхідністю розуміється вияв закономірності даного явища, вона (закономірність) внутрішньо властива певному явищу. Інакше кажучи, причинний зв'язок має місце тоді, коли одне явище за певних умов породжує як свій необхідний наслідок інше явище. Випадкові наслідки закономірно не випливають з даного явища. Випадкові наслідки даного діяння - це ті, які в певних конкретних умовах не були властиві вчиненому діянню, а настали під впливом його «перетинання» з іншою причиною (причинами).

Питання про юридичне значимі критерії причинного зв'язку по-різному вирішується у юридичній літературі. Прихильники теорії необхідного спричинення виходять з того, що відмінність необхідності і випадковості як об'єктивних категорій є основою вирішення усієї проблеми причинності в праві, у тому числі у кримінальному праві Це означає, що кримінальна відповідальність за суспільне небезпечні наслідки має наставати лише тоді, коли такі наслідки були необхідним, закономірним результатом вчиненого особою діяння, мали в ньому свою основу [22, с. 213].

За теорією, необхідного спричинення кримінальна відповідальність за небезпечне діяння людини, яке стало причиною злочинного наслідку, настає за наявності певних умов, а саме:

1. небезпечне діяння має передувати злочинному наслідку за часом;
2. небезпечному діянню мають бути властиві неминучість чи реальна можливість настання шкідливого наслідку;
3. небезпечне діяння має бути причиною настання даного наслідку. Під причиною прийнято розуміти таке явище, яке закономірно, з внутрішньою необхідністю породжує інше явище - наслідок;
4. небезпечне діяння людини було безпосередньо пов'язане з діями іншої особи (осіб) або з іншими зовнішніми силами, використаними, спрямованими або зміненими людиною, що і зумовило кінцевий наслідок.

Одним із серйозних недоліків теорії необхідного спричинення є те, що її прихильники повністю відкидають, більше того визнають реакційними, а тому й ненауковими інші теорії причинності (хоч і використовують основні положення цих теорій), які існують у кримінальному праві багатьох держав, Скажімо, в англосаксонському праві успішно застосовується теорія позитивізму, яка своє відношення до дійсності будує на основі позитивного досвіду, експерименту та фактів. На підставі теорії вирішується багато питань причинного зв'язку між небезпечним діянням і злочинними наслідками при аналізі окремих конкретних злочинів, оскільки процес різних наслідків проходить по-різному. Положення теорії позитивізму успішно використовуються у прецедентному праві Англії.

Недоліком теорії необхідного спричинення є й те, що в ній не визначено, в якому зв'язку знаходяться «необхідне» й «випадкове» спричинення злочинного наслідку. Тому доречним у своїй основі є твердження, що відповідальність за виняткові наслідки не повинна виключатися, оскільки «для кримінального права не має значення, знаходяться між собою діяння людини і пов'язані з ним наслідки в необхідних або випадкових зв'язках». Зазначимо, що кримінальна відповідальність за випадкові наслідки можлива якщо особа передбачає такі наслідки [14, с. 346].

Отже, розглянуто головні положення основних теорій причинності у кримінальному праві. Кожна з них більшою або меншою мірою має свій позитив і негатив. Тому при аналізі конкретної події (двох зовсім однакових подій не існує) щодо причинного зв'язку небезпечного діяння і шкідливих наслідків, яка найчастіше пов'язана з властивими лише їй умовами та обставинами, можуть бути використані окремі положення або критерії будь - якої з розглянутих теорій у науці кримінального права та практиці застосування кримінального закону в Україні.

Розділ 5. Факультативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину

Для характеристики об'єктивної сторони злочину важливе значення мають такі його ознаки, як місце, час, обстановка, спосіб і засоби вчинення злочину. Як вже зазначалося, вони виступають її факультативними ознаками. Однак у деяких статтях Особливої частини КК ці ознаки прямо зазначені (описані) і тому набувають у даному разі значення обов'язкових. Відсутність у цих випадках якої-небудь ознаки свідчить про відсутність об'єктивної сторони злочину і, отже, складу злочину як підстави кримінальної відповідальності.

Місце вчинення злочину - це певна територія або інше місце, де відбувається суспільна небезпечне діяння і настають його суспільне небезпечні наслідки. У статтях Особливої частини КК місце вчинення злочину в одних випадках визначається як територія України (статті 268, 334), повітряний простір (ст. 282), економічна зона України (ст. 243); в других - воно використовується як географічне поняття, наприклад, море, внутрішні морські і територіальні води (ст. 243), атмосферне повітря (ст. 241), водні об'єкти (ст. 242), вода (ст. 242), земля (ст. 239), надра (ст.240), континентальний шельф (ст. 244) тощо; у третіх - під ним розуміють певну територію, на якій людина проживає чи займається виробничою або іншою діяльністю, наприклад, житло, інше приміщення чи сховище (статті 185, 186, 187), річкове, морське або повітряне судно (ст. 278), транспортні комунікації (ст. 279), вибухонебезпечні підприємства, вибухонебезпечні цехи (ст. 273) тощо. Іноді це місце, де відбуваються певні події чи певні дії виняткового характеру, наприклад, поле бою (статті 429, 432), район бойових дій (ст. 433).