Біосферні заповідники України

Саме 20 червня 1653 року під Городком сталася історична  подія, котра можливо, на віки визначила  б долю України. Через допущені політичні  помилки та прорахунок і в силу несприятливих обставин стався масовий протестний виступ козаків проти... гетьмана. Зважаючи на серйозність моменту, ним та старшинською радою було прийнято рішення «повертатися назад і за ляхами не гнатися». Наступного дня (21 червня) військо знялося і подалося на схід України. Провал наступу позбавив сприятливого шансу перемоги над поневолювачами і домогтися возз’єднання етноукраїнських земель в національну державу.

Активно проявили себе місцеві жителі і під час  народного повстання 1702 року, яке  розгорнулось на Правобережжі. Чимало міщан приєдналось тоді до загонів  Федора Шпака, які діяли в районі Городка, Сатанова та інших міст. А дещо пізніше, в часі селянсько-гайдамацького повстання 1734 року, влились до повстанців Медведя (Медведенка), які нищили шляхту на Поділлі.[19, c.77]

Втім, у цих  історичних катаклізмах містечко, відроджуючись  щоразу буквально з попелу, міцніло  і росло. За королівською грамотою 1786 року Городок отримав права міста. У цей час серед його мешканців  переважали католики, діяли два костели, один монастир і церква св. Георгія  Мученика.

Населення ж  в основному займалося землеробством, хоча існували й ремісничі цехи: гончарів, чинбарів, свічкарів, кравців.

Кінець ХVІІІ  ст. став переломним для Поділля  загалом і Городка зокрема. Після  третього поділу Площі Правобережна Україна до Збруча відійшла до Росії. І, як і в більшості прикордонних містечок, у Городку спостерігається  ріст європейського населення. На початку  ХХ ст. воно вже переважало за кількістю  і православних, і католиків. За історичними  даними, у цей час у місті  проживали 1842 особи православної віри, 2688 – католицької і 3325 – іудейської.[4, c.15]

Стрімко розвиваються капіталістичні відносини. Якщо у 1578 році у містечку було 28 ремісників, то у 50-х  роках ХІХ ст. їх стало 80. У 1839 році запрацював один з перших на Україні  цукрових заводів, збудований бароном  Гейсмаром, згодом ливарно-механічна майстерня Мельхерта та Єфімова. На початку ХХ ст. Городок став переважно промисловим. Тут діяло 23 заводи, з яких половина випускала продукцію з глини. На все Поділля славилися городоцькі гончарі. В особливій пошані була фабрика з оздоблення фарфору, який для художнього розпису привозили з Карлових Вар та Праги.[4,с.68]

Як центр  сільської волості Городок вперше сформувався ще у першій половині ХVІ ст. у складі Подільського воєводства Польщі. Після переходу міста під  владу російського царя, у липні 1795 року Городок став повітовим містечком  Подільського манісництва, а у 1796 –му отримав уже свій герб: у центрі червоного поля – срібна стіна, а по обидва її боки височать золоті гори.[6, c.180]

Перший костел у містечку був збудований в 1496 році, котрий через 86 років був повністю зруйнований ординцями. Того часу діяла  й православна Успенська церква (1530р.).

Справжній розквіт  будівництва таких споруд припадає на ХVІІІ ст. Далеко за межами краю славиться Городок монастирем францисканців та наявною там чудотворною іконою Святого Антонія Падуанського (1737р.) . А ще – діяннями монахинь католицького ордеру "Сестер милосердя", які лікували хворих та навчали дівчаток. Згодом , після придушення польського повстання на Поділлі, орден був закритий (1833р.) російським урядом, а монахи покинули місто.

ХХ ст. принесло місту нові випробування.

Радянська влада  була встановлена у Городку в  січні 1918 року, і невдовзі місто стало  районним центром.[21, c.182]

Нині у  Городку проживають 17 тисяч жителів. За роки незалежності він став одним із найпривабливішим міст Поділля. У ньому, як ніколи раніше, відчутні національне та духовне відродження. Місцеві мешканці гордяться тим, що у них, окрім трьох загальноосвітніх навчальних закладів, діють гімназія та школа з польською мовою викладання, художня,музична та спортивна школи,СК «Епіцентр». За останні роки у місті збудовано ще два костели і три православні церкви. Діє перша в Україні римо-католицька духовна семінарія.

Ікона Св. Антонія Падуанського

 У центральній площі над опорною стіною стоїть великий хрест та фігура Божої Матері : колись тут височів дуже красивий костел Св. Станіслава, збудований архітектором Гісгесом за кошти Замойських. Костел славився не стільки красивою архітектурою, скільки чудотворною іконою Св. Антонія Падуанського з немовлятком Ісусом на руках. Ікона ця потрапила на Поділля ще у 1404 році, коли орден францисканців оселився у Кам’янці-Подільському. У Кам’янці образ зберігався до переїзду францисканців до Городка.

Колись образ  було вкрито важким позолоченим окладом  з кованого срібла, який був обвішаний  золотими та срібними хрестиками та іконками, які жертвувалися зціленими. Коли храм закрили, всі коштовності конфіскували комуністи. Саму ж чудодійну ікону  вдалося врятувати. Сторож костелу  вирізав полотно, на якому було намальовано лики Святого та Христа і, обмотавши святиню довкола тіла, зумів винести її зі сплюндрованого храму.

Закритий  костел, як і всі інші храми Городка, а також дерев’яна синагога ХVI ст. були знищені в одну ніч 1936 року.

Ось, як це згадував краєзнавець Володимир Малецький:

«Серед ночі пролунала серія  потужних вибухів. Ми дуже злякалися  – думали, що почалася війна… Нас  тоді постійно залякували, мовляв, скоро  нападе Пілсудський. На ранок вся долина була, мов у густому тумані, – це був вапняковий пил від підірваних храмів та дим від спаленої синагоги…».

Врятовану ікону  Св. Антонія довгий час переховувала «катакомбна» черниця Кася Кирилівська.

Лише у  роки окупації, коли німці дозволили  релігійне життя, образ знову  з’явився перед віруючими.

 Після  того образ зберігався у цвинтарній  капличці. Наразі на її місці  збудовано величний костел Св. Станіслава єпископа та мученика, де й можна побачити цю чудотворну  ікону з такою дивовижною та  трагічною історією.

Ще з кінця XVII ст. Св. Антоній є небесним покровителем Городка, а храмове свято на його честь (день «Антонего», як кажуть місцеві поляки), відзначається (12 червня) урочистіше, ніж Різдво та Великдень.[25]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3.Меджибіж-колиска хасидизму.

Євреї стали  поселятися в Меджибожі у кінці XV ст. – початку XVI ст. В 1509 р. король Сигизмунд I Старий призначив меджибізького єврея Лібермана збирачем королівських податків, звільнивши його від осудності будь-якої влади, окрім королівської. В цей час в Меджибожі утворилася єврейська община, було створено єврейське кладовище. Перша згадка про єврейську общину відноситься до 1511 р., коли було видано королівську постанову, що надавала общині податкові пільги.

У 1566 р. король Сигизмунд II Серпень підтвердив привілеї євреїв, звільнивши їх від податків і мит. У 1570 р. євреям Меджибожа належало 70 будинків в центрі міста. До початку 17 ст. община Меджибожа була однією з найбільших на Поділлі. Рабином і головою равинського суду в місті був Іоель Сиркес. У 1648-53 рр. загони Б. Хмельницького тричі захоплювали Меджибіж. Кожного разу євреїв, що не встигали втекти, катували і вбивали. У кінці 1650-х рр. єврейська община була відновлена. У 1661 р. в Меджибожі було декілька єврейських будинків і два заїжджі двори. Незважаючи на неодноразові козачі набіги, що супроводжувалися різаниною євреїв (середина XVII ст. – початок XVIII ст.), єврейське населення продовжувало рости. У 1765 р. в Меджибожі було 2039 євреїв; основним їх зайняттям була торгівля.

З другої половини XVIII ст. Меджибіж став найважливішим центром хасидизму, що зароджувався. У 1740-60 рр. в Меджибожі заснував першу хасидську общину Ісраэль бен Елі’езер Ба’ал-Шем-Тов, що відбито у безлічі легенд і віддань. Меджибіж став резиденцією знаменитих цаддиків, як Барух бен Ієхіель з Меджибожа, онук Баал-Шем-Това(бадханом при його дворі був герой народних оповідей знаменитий, що говорить дотепно Гершеле Острополер), Аврахам Ієхошуа Хешель(1755-1825), нащадки якого були рабинами Меджибожа в XIX ст. – початок XX ст., і інші. У Меджибожі народився і провів дитячі роки засновник брацлавского напряму в хасидизмі Нахман з Брацлава. З 1815 р. по 1827 р. в місті видавалися хасидські твори.

Меджибіж  був містечком Подільської губернії у складі Росії з 1793 р. В 1847 р. в Меджибожі мешкало 1719 євреїв, в 1897 р. — 6040 (загальне населення 8164 чоловік). У кінці XIX ст. — початку XX ст. хасидів Меджибожа очолював Мешуллам-Зуся Хешель(?— 1929). У 1882 р. розміщений в Меджибожі гарнізон запобіг погрому, який намагалися влаштувати 3-6 квітня натовпи місцевих селян. На початку XX ст. євреї Меджибожа активно брали участь в сіоністському русі. На початку 1919 р. спроба банди місцевих селян влаштувати єврейський погром була пригнічена єврейською самообороною під керівництвом Я. Мушлина. У 1919 р. кривавий погром в Меджибожі організували солдати української Директорії. У 1921 р. члени Хе-Халуца репатріювалися в Ерец-Ісраель. Скорочення чисельності єврейського населення відбувалося внаслідок подій революції, Першої світової і цивільної воєн. У 1926 р. в Меджибожі мешкали 4614 євреї (58,2% усього населення). До середини 1920-х рр. функціонували десять синагог і молитовних будинків(у тому числі синагога, побудована в XVI ст.; зруйнована в 1950-х рр.), шість хедерів. До кінця 1920-х рр. більшість синагог були закриті, єврейські організації розбещені. Приміщення бет-мидраша, заснованого Ба’ал-Шем-Товою і де дбайливо зберігалися в ньому хасидами шапка, палиця і крісло знаменитого проповідника, проіснували до 1941 р. В 1922 р. була відкрита єврейська початкова школа, з 1929 р. — повна середня (закрита владою в 1938 р.); у 1929 р. в околицях Меджибожа був організований єврейський колгосп, що прийняв під час голоду на Україні на початку 1930-х рр. багатьох українських селян. У 1939 р. в Меджибожі мешкало 2347 євреїв(51,64% населення).[22, c.111]

Німецькі  війська захопили Меджибіж 7 липня 1941 р. Відразу ж після зайняття Меджибожа німці і українські поліцейські почали жорстоко знущатися з євреїв, особливо релігійних. Євреїв відправляли на примусові роботи по прокладенню доріг, будівництву аеродрому, в каменоломні. Восени 1941 року було створено гетто, оточене високою огорожею з колючим дротом. Скупченість в гетто, важкі роботи, побиття, майже повне припинення постачання євреїв продовольством сприяли масовій смертності серед єврейського населення від голоду і тифу. 14 квітня 1942 р. 220 чоловіків було відправлено супроводжувати німецьку військову колону на фронт. Усі вони були знищені.

22 вересня  1942 р. більшість мешканців гетто  були розстріляні німцями і  українськими поліцейськими в  ярах біля берега річки Південний  Буг. Близько 100 молодих людей  знаходилися в Летичівському концентраційному таборі. Переважна більшість з них були знищені. Лише декілька євреїв з Меджибожа було врятовано українськими селянами з навколишніх сіл. Після закінчення війни близько двох десятків єврейських сімей повернулися в Меджибіж.[15, c.65]

У 1967 р. на місці  розстрілу був поставлений пам’ятник. На старому єврейському кладовищі  збереглися могили Ба’ал-Шем-Това, Г. Острополера і інших. На діючому єврейському кладовищі ховають євреїв з навколишніх поселень. У 1981 р. в Меджибожі мешкали всього три єврейські сім’ї, в 1989 р. — п’ять чоловік. З кінця 1980-х рр. Меджибіж — місце масового паломництва хасидів США, Ізраїлю та інших країн. У 2000 р., у зв’язку з 300-річчям з дня народження Ісраеля бен Елі’езера Баал-Шем-Това, поряд з єврейським кладовищем була побудована синагога.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.4.Місця поклоніння чудотворним іконам Божої матері на Поділлі.

Ікона Вірменської Божої  Матері

Найбільша святиня  Кам’янця–Подільського - ікона Вірменської  Божої Матері протягом довгого часу знаходилась у вірменському соборі св. Миколая. Дослідники XIX ст. вважали, що це ікона візантійського зразка, написана у X ст. восковими фарбами на кипарисовій дошці. На ній зображена Богородиця з дитиною на лівій руці. Голова Богородиці покрита чорною пов’язкою, риза такого ж кольору. Ікона мала срібний оклад, прикрашений дорогоцінними каменями. За переказами вона з’явилася у Кам’янці у 1398 р., коли вірмени прибули до Кам’янця з Херсонеса (Севастополя), рятуючись від переслідувань мусульман.[20, c.45]

Ікона Матері Божої Вірменської належить до типу «Одигітрія». Назва «Одигітрія» перекладається з грецької мови як «Провідниця», адже Богородицю вважали провідницею віруючих на шляху до Ісуса Христа. Одна з перших ікон типу «Одигітрія» була привезена з Єрусалима візантійською імператрицею Євдокією у V ст. н.е. і подарована матері імператора Пульхерії. Для ікони був збудований окремий храм, присвячений Богородиці, названий Одигон (храм вождів, полководців). У ньому молилися полководці Візантії перед військовими походами. Від назви храму такий тип ікони став називатися Одигос або Одигітрія.[18, c.99]

На іконах подібного типу Богородиця зображена  сидячи, на одній руці вона тримає дитя , показуючи на нього другою рукою, у той час як Ісус однією рукою  благословляє матір , а в другій тримає сувій (або скіпетр і державу, книгу).

З іконою Матері Божої Вірменської пов’язані  легенди, в яких повідомляється про  її чудодійну силу. Під час одного зі своїх набігів турки забрали  ікону. Згідно переказам, на ній місили тісто в одній турецькій родині в Македонії. Вірмени викупили ікону  та перевезли її на кораблі через  море . У дорозі вони зазнали нападу турецьких галер, під час якого  багато суден було потоплено, але  корабель, на якому була ікона, не постраждав.

Під час турецької  окупації Кам’янця вірмени вивезли  ікону з собою до Созополя (Болгарія), потім до Львова. Після закінчення турецького перебування на Поділлі вірмени у 1700 р. привезли ікону до Кам’янця , де помістили її в першому ярусі дзвіниці собору, де була влаштована каплиця св. Стефана, оскільки головний собор вірмен був майже повністю зруйнований. Після відбудови собору ікона була перенесена до нього.[7, c.88]