Армія як знаряддя воєнної політики

 Армія – не тільки  частина конкретного суспільства  і свідомо створюваний інститут, але й знаряддя ведення війни. Армія виступає головним знаряддям насильства політичного, тобто війни, і виконує функції притаманними тільки їй засобами і методами – бойовими діями. В суспільстві існують й інші збройні організації (формування держбезпеки, прикордонні і внутрішні війська, міліція, воєнізована охорона та ін.), але тільки армія здатна вести тривалу збройну боротьбу в сучасній війні, зв’язану зі значними матеріальними і людськими втратами.

 Армія – це органічна  частина політичної організації  суспільства. Армія може бути  зрозумілою тільки як компонент  організації суспільства, зумовлений  характером політичної влади,  засобами її здійснення і специфікою  воєнної політики. Воєнна політика класів і держав відображає інтерес конкретних класів і служить певній класовій меті, армія характеризується конкретно класовим характером і призначенням, а її діяльність має політичне забарвлення. Крім того, армія ще й специфічна організація. Специфіка армії полягає в тому, що вона є частиною воєнної організації держави. Воєнна організація – сукупність Збройних Сил України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України та військових формувань, створених відповідно до законів України. Армія призначена для реалізації всіх форм збройного насильства над політичними супротивниками. Тому до армії належать лише ті збройні політичні установи, що безпосередньо займаються збройною боротьбою в ім’я політичної мети класів. Виділення такого критерію дозволяє відокремити воєнну організацію від інших збройних об’єднань, не зв’язаних безпосередньо з війною (воєнізована охорона) і від установ, що забезпечують або сприяють функціонуванню воєнної організації.

Типи армій 

 В залежності від  воєнної політики держав, матеріальних  і економічних можливостей, традицій  тощо, кожна держава обирає найбільш  оптимальну форму армії. Ці форми, в основному, зводяться до чотирьох типів армій: кадрово-призивні, кадрово-міліційні, міліційні, професійні армії.

 Кадрово-призивні армії  формуються на основі загальної  військової повинності. Обов’язковою  є військова служба для всіх  молодих чоловіків (крім хворих, чи звільнених з поважних причин). Офіцерський склад постійний, але готується і резерв офіцерів (як правило при цивільних вузах), які призиваються в армію лише під час війни, або при різкому загостренні воєнно-політичної обстановки. Такі армії найбільш великі відносно загальної кількості населення. Їх перевага в наявності великих підготовлених резервів, як рядового, так і офіцерського складу.

 Кадрово-міліційні армії.  В мирний час – це невеликі  збройні сили, в основі яких – більшість офіцерів-професіоналів. Вони навчають рядовий змінний склад, що призивається на короткі строки, або добровільно проходять службу, як правило, в місцях свого постійного проживання. Отже, відпадає необхідність в будівництві казарм і витрат на іншу інфраструктуру. Перевага такої армії – великі підготовлені резерви при невеликих витратах на їх підготовку. Недолік – невисокий рівень підготовки, особливо навичок володіння зброєю і військовою технікою.

 Міліційні армії. Для  них характерна відсутність кадрових, військових формувань. Командні посади займають офіцери, для яких військова служба не є основним заняттям. Офіцерський та рядовий склад проходить періодичну перепідготовку. Все це в місцях постійного проживання, без відриву від сім’ї. В чистому вигляді така армія існує лише в Швейцарії. Кадрові професійні посади починаються лише з командира дивізії і вище.

 Професійна армія.  Класичний зразок – армія США.  Такі армії існують більш ніж  у 50 державах. Основний принцип – повністю добровільне комплектування, починаючи з рядового складу. Оплата праці – по контракту. Переваги такої армії – високий професіоналізм військовослужбовців. Недоліки – великі витрати на оплату праці, соціальне забезпечення, великі проблеми з підготовкою резервів.

Фактори взаємовідносин армії  і політики

1. Армія завжди знаходилась і знаходиться в центрі політичних подій в силу того, що вона є найбільш мобільним, організованим, дисциплінованим інститутом держави, і головне – володіє зброєю.

2. Армія безпосередньо  реалізує цілі і завдання воєнної  політики держави. 

3. Армія виступає тією  силою, що гарантує стабільність  політичного режиму в державі.

4. Армія завжди (або в багатьох випадках) може забезпечувати ті політичні цілі, які ставляться перспективними для держави (і в мирний і у воєнний час).

5. Армія у випадках  нестабільності, політичних криз  завжди приводилась у повну  бойову готовність.

6. Армія – найстабільніший політичний інститут держави.

7. Армія в умовах політичної  нестабільності майже завжди  перетворювалась в об’єкт підвищеного натиску.

8. Армія майже завжди  підкорялась в загальному плані цивільному керівництві держави.

 Армія має свої функції. Вони поділяються на внутрішні та зовнішні. Внутрішнє є те що армія є гарантом політичної стабільності суспільства, а зовнішніми ─ армія є грантом політичної стабільності суспільства та забезпечення проведення політики своєї держави на міжнародній арені.

Перспективи розвитку армії 

 Розвиток і будівництво  Збройних Сил України здійснюється  в таких основних напрямках. По-перше, підготовка військових кадрів. Без достатньої кількості надійних, відданих Батьківщині, освічених і вихованих на національних традиціях офіцерів неможливо створити боєздатну регулярну армію. По-друге, оптимізація штатної чисельності. По-третє, вдосконалення організаційної структури Збройних Сил, підтримання озброєння і воєнної техніки в стані боєготовності, а в перспективі – оснащення армії сучасним озброєнням і воєнною технікою. По-четверте, підвищення ефективності системи управління Збройними Силами. Досягнути мети можна шляхом створення і розвитку всіх складових систем управління: органів і пунктів управління, системи зв’язку і АСУ, а також спеціальних систем; розвиток воєнної науки. В армії доцільно створити сприятливі умови не тільки для її розвитку, але й щоб досягнення науки знаходили відображення у воєнній доктрині, концепціях і програмах будівництва і розвитку Збройних Сил.

 Сучасне становище  Збройних сил і перспективи  економічного забезпечення їх  життєдіяльності диктують необхідність  пошуку нових підходів у будівництві і розвитку Збройних Сил України. В Конституції України визначено права і обов’язки Збройних Сил: оборона країни; захист її суверенітету; захист територіальної цілісності і незалежності (ст. 17). Армія – невід’ємний інструмент політики держави. Історичний досвід показує, що в моменти глибоких криз суспільства армія може виходити з підпорядкування законної влади, розпадатися на формування, що протистоять один одному, претендувати на політичну самостійність, вирішувати долю політики і політиків. Політична боротьба – закономірне явище, одне із джерел розвитку суспільства. Але залишена сама на себе, армія має тенденцію до небезпечного загострення ситуації і вдаватися до насильства. Розвинені демократичні суспільства встановлюють правові і моральні обмеження дій армії. Одним з них є юридична заборона військовим брати участь у політичній боротьбі не тільки тому, що військові мають виконувати волю лише легітимної державної влади, але й через те, що залучення до політичних баталій наймогутнішого організованого згуртованого об’єднання, яким є збройні люди, приводить до мілітаризації суспільства і утвердження насильства в політичному житті.

 У XX ст. домінуючою  стала тенденція усунення військових  від формування загальної державної  політики, виведення їх з представницьких  і виконавчих органів влади.  У багатьох країнах військові не входять до складу уряду і навіть міністри оборони – громадянські особи. Процес усунення військових з політичної боротьби повсюдний, хоча й не рівномірний: в Європі – давно завершився, в Латинській Америці наближається до повного і незворотного завершення, в Азії набирає темпи і поширюється. І лише в ряді країн Африки і Ближнього Сходу генерали і офіцери виступають вирішальною силою в політичному житті, здійсненні владних функцій. Досвід показує, що військовим варто або носити мундир і займатися професійною справою, або, включаючись в політику, подавати у відставку. Саме по такому шляху пішли в деяких колишніх соціалістичних країнах Східної Європи. В Польщі, наприклад, кадрові військові не можуть суміщати армійську службу і виконанням обов’язків депутатів і сенаторів. На період роботи у виборних органах місцевої та центральної влади військові припиняють службу. Аналогічний закон прийнято і в Україні.

 Дестабілізуючий вплив  на морально-політичний становище  армії може викликати втягнення  військовослужбовців у політичні партії, суспільні організації та рухи. Багатопартійність суспільства зумовлює внесення істотних змін у військове будівництво. Департизація армії привела до ліквідації в ній партійних організацій. За законом України про політичні партії військовослужбовці не можуть бути членами політичних партій і рухів. У пошуках розумного взаємозв’язку армії і політичних партій важливо спиратися на світовий досвід. Взаємовідносини політичних партій із збройними силами становить послідовну зміну ряду типових форм: боротьба політичних партій за армію (за вплив і владу над нею); жорстка монопольна партизація армії політичною правлячою силою; жорстка департизація; гнучке поєднання елементів партизації і департизації; плюралістична партизація; конспіративне проникнення в армію політичних партій тощо. В переломні моменти і періоди масових політичних компаній в житті суспільства боротьба політичних партій за армію особливо чітко простежується. На початку 90-х років в Росії, в Україні та інших державах Співдружності з небаченим розмахом та інтенсивністю політичні партії використовували всі засоби масової інформації і пропаганди, відкриті та приховані канали впливу на військовослужбовців. Вищі партійні інстанції в період виборів Президента Росії прямо ставили завдання командирам, політпрацівникам про обрання Президентом бажаної особи.        Жорстка монопольна партизація збройних сил, характерна для тоталітарних держав, означає їх повне політичне, юридичне, ідеологічне, організаційно-кадрове і морально-психологічне підпорядкування політичній правлячій партії в обхід або з допомогою держави. Повна департизація, як тип відносин між армією і політичними партіями, полягає в забороні діяльності в збройних силах будь-яких політичних партій, в тому числі правлячих. Військовослужбовцям не дозволяється бути членами політичних партій, здійснювати будь-яку роботу в їх інтересах будь-коли і в будь-яких умовах. Такий характер відносин між армією і політичними формуваннями спостерігається в державах з розвиненою демократією і в країнах, що здійснюють перехід від тоталітаризму до демократії.

 У правових державах відносини між політичними партіями і армією регулюються законами згідно з міжнародних пактів про громадянські та політичні права, що передбачають певні обмеження для військовослужбовців на членство в політичних партіях і па їх діяльність в армії. Звернення до такого пакту показує неспроможність тих, хто засуджує департизацію армії як порушення міжнародного проголошення прав і свобод громадян і організацій (до речі, військовослужбовцям США в законодавчому порядку заборонено бути у складі політичних об’єднань і брати участь в діяльності 300 суспільних і суспільно-політичних організацій, визначених державою як „підривні”). З іншого боку, політичним партіям і рухам в демократичній державі забороняється застосовувати в політичній боротьбі насильницькі засоби, створювати свої збройні формування. Збройні Сили, в свою чергу, не можуть створювати свої політичні партії або підпорядковувати собі існуючі. В правових державах жодна політична партія, включаючи правлячу, не має будь-яких особливих прав в тому, що стосується впливу на армію. Політичні партії сперечаються, формують програми, критикують одна одну в підході до військових питань, висувають законопроекти, але рішення приймають державні органи, що розпоряджаються збройними силами.

Отже, концентроване відображення воєнна політика знаходить у воєнній доктрині держави. Воєнна політика лише тоді має реальне буття, коли існує її опорний соціальний інститут, її основне знаряддя дії – збройні сили, тобто армія. Армія призначена для завоювання, збереження і зміцнення політичної влади збройними засобами.

 

 

 

ВИСНОВОК

 

Роблячи висновки можна зазначити:

По-перше, воєнна політка в основному залежить від воєнної сили, що є  визначальним елементом спроможності будь-якої країни відстоювати свої життєво важливі національні інтереси, а її воєнна безпека інтегральним результатом діяльності вищого політичного керівництва щодо розв᾽язання проблеми забезпечення збройного захисту вказаних інтересів. Воєнна політика – складова і невід’ємна частина політики будь-якої держави, головна мета якої забезпечення воєнної безпеки країни.

По-друге, послідовне проведення активної воєнної політики є важливою запорукою розвитку України на шляхах самостійності, стабільності і демократії.

По-третє, концентроване відображення воєнна політика знаходить у воєнній доктрині держави. Воєнна політика лише тоді має реальне буття, коли існує її опорний соціальний інститут, її основне знаряддя дії – збройні сили, тобто армія. Армія призначена для завоювання, збереження і зміцнення політичної влади збройними засобами.

       Отже, воєнна політика є  складовою частиною загальної політики держави, яка базується на законодавчих положеннях з військових питань і має визначити основні цілі і напрямки з підготовки і застосування збройних сил та інших військових формувань для забезпечення національної та міжнародної воєнної безпеки.

Розвиток збройних сил і має бути узгоджений з перспективами розвитку міжнародних воєнно-політичних відносин, тобто з розвитком ландшафту безпеки, новими рисами у стосунках між державами, новими поглядами на ведення бойових дій, на принципи побудови воєнної організації держав та взаємодії між ними, а також науково-технічного прогресу.

Список використаної літератури:

 

1. Шляхтун П.П. Політологія. - К., 2002.С.128-213
2. Гелей С.Д., Політологія. Навчальний посібник. Гелей С.Д., Рутар С.М.  - К., 2004. С.322-354
3. Політологія. Навчальний словник-довідник. - К., 2001С.152-196
4. Політологія /За. ред. Сазонова - К., 2001С.92-124
5. Закон України „Про основи національної безпеки України” // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - №39. С. 351.
6. Закон України „Про оборону України” // Законодавство України з питань військової сфери. Збірник законів та інших нормативно-правових актів. – К.: „Азимут-Україна”. – 2003. – 1008 с.
7. М. Сунгуровський. Оборонно-промисловий комплекс України: проблемні питання розвитку. // Національна безпека і оборона. - 2004. - № 8. С. 37.
8. Політологія.; За заг. ред. І.Дзюбка, К.Левківського. – 2-ге вид., випр. і допов. – К.: Вища школа, 2001. – 415 с.
9. Закон України „Про Збройні Сили України” // Законодавство України з питань військової сфери. Збірник законів та інших нормативно-правових актів. – К.: „Азимут – Україна”. – 2003. – С. 314.
10. Энгельс Ф.„Армия”Маркс К.,Энгельс Ф.,Соч.– 2-е изд.–Т. 14.– 2000.–С. 7.