Вади чи переваги телебачення

Міністерство освіти, науки, молоді і спорту України

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки

 

 

 

 

 

ІНДЗ З ПЕДАГОГІКИ №11

 

 

 

 

Підготувала

Студентка 2 курсу, 22 групи

Факультету романо – германської  філології

Спеціальність мова та література (англійська)

                                                                                                     Ірка)

 

 

 

Луцьк - 2012

Задача №11:

« - Яке горе – телевізор! Повсякчасні конфлікти з дітьми, які ладні сидіти постійно коло телевізора, які перестають читати, бо телевізор  витісняє книжку…

- Яке щастя – телевізор! Як він розширює кругозір дітей і батьків, скільки загальних інтересів породжує, від скількох клопотів рятує: наприклад, не треба ходити з дітьми до театру. Він часто замінює дітям батьків – принаймні щодо інформації.»

 

Телевізор - це спосіб одержання інформації, як позитивної, так і негативної. Але телевізор – це лише прилад, а от сам процес називається телебаченням. Телебачення є потужним засобом комунікації, засобом масової інформації. Роль телебачення неоднозначна.

На перший погляд, з екранів  телевізорів безпосередньо у  своїх домівках ми отримуємо багато цінної та корисної інформації, яка впливає на формування світогляду та поведінку як дорослих,  так і дітей.  Незважаючи на якісні та і пізнавальні телепрограми, здатні розширити кругозір глядача, можна зробити висновок, що не всі телеканали і телепрограми формують позитивне і цілісне світосприйняття.

Чимало телеканалів своєю  програмною політикою не усвідомлюють  (чи надмірно зловживають)  свій вплив на формування поведінки і способу дій як

окремих громадян,  так  і цілих суспільних груп. У той час,  коли одні телепрограми начебто позитивно впливають на розвиток молодого покоління,  інші відверто пропагують агресію та насильство.

Іван Мащенко вважав,  що  “телебачення – дитя свого часу,  а телеекран – віддзеркалення конкретного стану суспільства”.  А тому нема нічого дивного в тому,  що телебачення, звільнившись від цензурних та однопартійних настанов, реагує на всі зміни і процеси, які відбуваються в житті держави та її громадян, а подекуди й формує ці процеси. На превеликий жаль, телебаченню не завжди вдається спрямувати громадську та суспільно-політичну думку в русло діалогу і співпраці.

З певних міркувань (залежно від джерела фінансування телеканалу чи способу мислення власника телеканалу) ця думка не завжди є позитивною.  За словами Д. Журбова, “з допомогою телебачення у людини можна викликати викривлені уявлення про реальність, тим самим впливаючи на її поведінку”.

Саме впливом на поведінку  глядача іноді й намагаються  скористатися ті,  хто формує програмне  забезпечення телеканалу. А такий вплив телебачення на різноманітні аспекти повсякденності, зокрема на формування естетичних смаків і уявлень,  є доволі великим. Найбільш сильним ефектом телебачення,  окрім його змістової сторони,  є сам факт його існування, завжди доступна і звична присутність майже у кожній оселі,  його властивість перетворити мільйони громадян у пасивних телеглядачів.

Телебачення, на відміну  від преси і навіть радіомовлення, справді дає людям найважливішу перевагу: можливість відчути себе в центрі подій,  адже незрима  присутність мільйонів глядачів будь-якій події надає глобальний розмах і значимість. Це можна було побачити під час відвідин України у 2001 році Папою Римським Іваном Павлом ІІ. Завдяки телебаченню цю подію змогли побачити не лише ті паломники, котрі молилися з Понтифіком у Києві та Львові, а й мільйони інших людей у всіх кутках світу, і не тільки побачити, а й відчути себе свідками тих подій, які відбувались за кілька сотень, а то й тисяч кілометрів. Так само можна відзначити й телетрансляцію спортивних змагань (чемпіонатів світу чи континету, Олімпійських ігор), концертів тощо.

Через такий підхід у людей  виробляється  “стадне чуття”  реагування на події у навколишньому світі чи всередині країни. І добре, якщо такі телепередачі спрямовані на консолідацію суспільства, вироблення та закріплення у ньому єдиної загальнодержавної концепції, коли вони спонукають до розвитку національної свідомості. Але, як показує практика останніх років, це далеко не так – телеекран, на жаль, несе й руйнівні процеси. Зокрема дедалі більша кількість сцен агресії та насильства з телеекрана проникає не лише у свідомість глядача, але й спонукає його до наслідування екранних персонажів.  Відбувається своєрідна психологічна адаптація людини.  Навіть смерть перестала бути надзвичайною подією, що призвело до певної девальвації внутрішнього світу людини. Відбувається зміщення загальнолюдських цінностей,  які недарма називають традиційними, а іноді й вічними. Цінність людського життя, посягання на яке завжди й усюди вважалось неприпустимим, далеко не та, що раніше. Ще один недолік сучасного телебачення полягає в тому, що воно зводить до мінімуму особисті взаємовідносини в колі сім’ї та суспільства і призводить  до того,  що  електронні засоби масової інформації,  насамперед,  телебачення, стають невід’ємними атрибутами життя будь-якої сім’ї. З іншого боку, одне джерело інформації має змогу передавати імідж чи погляд однієї людини (політика,  керівника держави)  одразу мільйонам глядачів,  нівелюючи різницю між реальним і нереальним,  умиротворюючи чи мобілізуючи людей,  фрагментуючи їхнє сприйняття, притуплюючи увагу і критичні судження.

Ще одна вада чи перевага телебачення полягає в тому, що більшості його продукції:  серіалам, трилерам,  комедіям, мультфільмам притаманний наративний характер (від англійського і французького narrative – розповідь,  оповідання).  Тобто зміст тієї чи іншої події трактують не як обґрунтований об’єктивною закономірністю історичний процес,  а лише як зміст,  що виникає в контексті тієї чи іншої розповіді про подію,  надаючи самій події інтерпретаційного значення.

Останнім часом наративний характер почав набувати дедалі ширшого  застосування. Навіть ті види телепрограм,  які не належать до розважальних,  але мають іншу мету (опис, освіта, переконання) також використовують наратив для досягнення аналогічної мети. Навіть реклама використовує мінінаративи. Одинокі телепрограми,  які не користуються цим способом,  це структуровані за своїми правилами передачі:  трансляція спортивних змагань,  огляди новин, вікторини та музичні програми.

Будь-який наратив складається  з двох частин: подієвого ряду та дискурсу, точніше того, як цей ряд подають. Телебачення характеризується ще однією рисою –  темпоральністю,  розташуванням конкретного наративу в особливому тимчасовому ряді, який вибудовує специфічну послідовність подій. Наприклад, реклама майже завжди вибудовує відеоряд так,  що глядач ідентифікує темпоральність тимчасового ряду з причинно-наслідковим процесом.

Отже, якщо телебачення не відображає, а створює реальність, значить його не можна порівнювати  з дзеркалом, на яке, мовляв, нічого нарікати. Телебачення часто деформує людську психіку. Преса переповнена  повідомленнями про прямий вплив ТБ на реальні події, на “створення” людських трагедій. Особливо у цьому контексті вирізняються передачі жанру задушевно-відвертих розмов (talk show).

Заради сенсації ведучі з  ТБ залазять до людей у душі, витягають  перед телекамерою потаємні гріхи, сімейні таємниці, сховану в пам’яті  гидоту, демонструють їх на увесь світ і не задумуються, що згодом у “жертв”  настає каяття, з’являється злість,  трапляються вбивства чи самогубства.  Як зауважив Ю.Пачковський: “психологи давно зауважили пряму залежність між кількістю самогубств,  які демонструє телебачення, і реальною кількістю самогубств у суспільстві”.

Творець рекламної операційної  системи у Сан-Франциско Д. Мандер провів власне дослідження, яке стосувалося  властивостей телебачення. Він дійшов висновку, що телебачення –  це віртуальний світ,  котрий пропагує визначений спосіб життя. Глядач бачить світ не таким, яким він є насправді. Однією з властивостей телевізійного зображення є те,  що людина неспроможна адекватно реагувати на телеобрази,  оскільки картинка змінюється швидше,  аніж мозок її осмислює.  Один із аналітиків,  у якого Мандер брав інтерв’ю,  зазначив: “Небезпека телебачення полягає в тому, що ми отримуємо інформацію ніяк не реагуючи на неї.  Вона проникає в пам’ять і,  можливо,  ми реагуємо на неї пізніше, але ми не знаємо, звідки вона і на що саме та чому ми реагуємо. Ми робимо щось, не знаючи що і навіщо ми робимо та звідки це походить”.

Звідки ж у телебачення  така велика сила до маніпуляції свідомістю? С. Кара-Мурза вважає, що “важливою  властивістю телебачення є його “заколисуючий ефект”,  який забезпечує пасивність сприйняття”. Йдеться про те, що поєднання тексту,  віртуальних образів, музики і домашньої атмосфери розслаблює мозок,  чому сприяє ще й уміла побудова телепрограм.  Тобто телебачення не дратує нас, не змушує реагувати на події, а просто звільняє від необхідності виявляти бодай якусь розумову активність.

Людина стає беззахисною  перед екраном телевізора.

Через відеокультуру впроваджуються цінності і моделі поведінки, санкціоновані чи несанкціоновані суспільством,  а тому важко заперечувати формуючу роль відеокультури в сучасному світі.  Людина кінця XX  століття витрачає на споживання медіапродукції відеокультури багато часу і різке збільшення споживання медіа-технологій за останні роки дає змогу зробити

певні узагальненя щодо тенденцій  у відеокультурі.  На думку деяких американських соціологів культури,  телебачення є першим культурним медіумом у всій історії, що представляє художні досягнення минулого як колаж рівноцінних і одночасно існуючих феноменів, які, в переважній більшості, загубили зв’язок з географією і матеріальною історією та перекочували в телестудії й у квартири.

Створюється новий тип  телеглядача, який підтримує ставлення  відеосередовища до подій минулого і сьогодення.

Вкрай важливо,  аби акценти  власників телеканалів на надприбутки,  які приносять їм сьогоднішні телепрограми,  не спричиняли до деградації загальнолюдських цінностей.