Цінності як елемент культури

Цінності є фундаментом  формування і регулятивної функції  ціннісних орієнтацій особистості. Серед них – орієнтації на самодіяльність, самореалізацію, самоствердження людини.

Основна форма, в якій функціонують цінності, - ідеал. Особливістю  ідеалу є його нездійсненність, безкінечність. Саме завдяки безкінечності ідеалу можлива ціннісна ієрархія, тобто  градація, що визначається відповідністю ідеалу.

Ідеал є цінністю, організуючим, цільовим началом людської життєдіяльності. Дослідники стверджують, що в ідеалі виражена ідея, яка в свідомості індивіда виступає за істину.

Ціннісні орієнтації виражають універсальну сутність людини і формуються у будь-якій сфері життєдіяльності. Універсальні цінності є загальнолюдськими властивостями людини у її відношенні до світу. Основою загальнолюдських цінностей є спільні для людського роду біологічні фактори: наявність двох статей, потреба в їжі, теплі, сексі, вікові відмінності, потреба в соціалізації дітей. Культурні універсалії, зумовлені родовими ознаками людського побуту, є спільними для всіх людей і всіх етносів.

До базових, загальнолюдських цінностей належать цінності добра (блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри. Підсумковою цінністю є благо як єдність істини, добра і міри. Благо виступало вищим життєвим орієнтиром людини, узагальнювало в собі вищу життєву мету її існування і спосіб життя.

Цінності в житті  суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяльності суб'єктів, одним із факторів розгортання політичної історії. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби, і саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем формування цінностей є культура. Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура і визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки членів даного соціуму.

Культура є цементом будівлі суспільного життя, а  цінності — осередком духовного  життя суспільства. Культура встановлює, що таке цінність, що — антицінність. Люди, що поділяють однакові цінності, становлять соціальні групи, об'єднуючись у політичній, економічній боротьбі, спрямовуючи, таким чином, історію в певному напрямі. Цінності скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Роль особливих ідейних скріп в суспільстві виконують соціальні цінності, що виступають у формі соціально-політичних ідеалів, ідей, ціннісних настанов, орієнтацій, над-цінних ідей, на зразок національної ідеї. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соціалізуючих, комунікативних засад у житті суспільства, цінності забезпечують духовно-вольову єдність суспільства, високий рівень самосвідомості і організованості його членів.

Суспільні цінності формуються поступово, через відбір певних видів  поведінки і досвіду людей. Спочатку вони з'являються як сукупність звичок, прийомів людського побуту, специфічні форми поведніки, що передаються від покоління до покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних, інстинктоподібних. З часом ці прийоми побуту закріплюються, схематизуються в таких нормативних утвореннях, як традиції, обряди, звичаї, ритуали. В них кодуються еталони суспільне схваленої поведінки людей. В подальшому вартісні взірці транслюються, зберігаються і передаються через соціальні інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо. Підсумком і метою тривалого прищеплювання ціннісних якостей є формування людської психології, ментальності, способу життя членів у потрібному, характерному для даного типу суспільства напрямі.

Суб'єкт-об'єктна природа цінностей. Існування культурних цінностей характеризує саме людський спосіб буття, рівень виділення людини з природи. Ціннісний тип світорозуміння зумовлений суспільним способом життя людини, існуванням суспільних потреб. Ці потреби охоплювали основні сфери побуту вже первісної людини — працю, ритуальні танці, навчання, поховальні обряди, звичаї подарунків, гостинності, заборону кровозмішання, жарти, релігійні і магічні дійства. Потреба в таких видах діяльності не мала безпосереднього біологічного значення. Вони і становили основу перших ціннісних комплексів.

Завдяки соціальним потребам людина в своїй життєдіяльності  могла керуватись образом належного, потрібного, але ще наявне не існуючого  співвідношення речей. Завдяки цьому  цінності формували особливий світ духовного буття, що підносив людину над реальним. З розвитком суспільства і його структуруванням, поглибленням духовності людини, ускладнювалось і ціннісне світосприйняття, охоплюючи все нові потреби. Цінності допомагали людині будувати соціальне привабливий світ можливої дійсності, підносячи їх над буденністю. Ціннісні виміри давали змогу усвідомити дві площини реальності — ідеальну і реальну, співвідносячи їх, розглядаючи ідеальний світ як взірцевий щодо реального. Отже, суспільні цінності хоч і виростали з реальних соціальних потреб, поступово набували ідеалізованих рис. Цим і пояснюється їхня складна двоїста суб'єкт-об'єктна природа.

Ціннісна свідомість творить власний світ, світ емоційних  переживань, ціннісних образів. У  ціннісній формі людина не об'єктивує, а суб'єктивує зовнішню дійсність, привласнюючи її, наділяючи людськими смислами, стверджуючи тотожність з собою. Тому цінністю є лише те, що усвідомлюється, переживається як цінність.

Світ цінностей —  це світ саме практичної діяльності. Наше емоційне ставлення до явищ зовнішнього буття, їх оцінка здійснюється в практичному житті. Ціннісна свідомість не цікавиться, чим є предмет сам по собі, для неї важливо лише те, яке значення він має для нас, в чому його цінність. "Прекрасне і потворне, піднесене і нице, трагічне і комічне, добро і зло не існують в об'єктивному світі самі по собі. Вони відчуваються нами як оцінки.

Таким чином, аксіологія як теорія цінностей має починати аналіз природи цінностей з дослідження  характеру і структури людської діяльності.

Ціннісний світ людини складається  з ціннісних елементів. На відміну  від пізнавально-категорії цінності образу, спрямованого на відображення світу таким, який він є, основою, вихідною, власною формою буття цінності є чуттєве переживання. Воно не може бути виражене в об’єктивних характеристиках. Атрибутами його є закличність, наказовість, бажаність, але не об’єктивність, всезагальність і необхідність. Емоційно ціннісний образ розкриває сферу потягів, прагнень, спонук, тобто сферу водіння.

“Ціннісний образ — завжди певний синтез, результат специфічного узагальнення, цілісність культурних смислів, яка ніколи до кінця не розщеплюється понятійним аналізом і тому виглядає більш невиразним, ніж чітке і понятійне узагальнення”.

Понятійними засобами неможливо повністю розкласти ціннісний образ, і отже, теорія цінностей за своїми формами аналізу неадекватна ціннісному об’єкту, що становить велику методологічну проблему для аксіології.

До суспільних цінностей, які розглядаються через призму культури можна віднести:

-   те, що пройшло  через людську перетворюючу діяльність («друга природа» створена людиною);

-  способи, технології, методи творення культурних явищ (культуротворча людська діяльність), які вводять людину у так  званий технологічний аспект культури;

-  сукупність найперших і  найвищих духовних і матеріальних  цінностей; 

-  те із створеного людиною,  в чому глибинні якості та  можливості людини проявились  максимально повно та виразно; 

-  способи збереження, розподілу  та використання культурних цінностей.

Виступаючи засобами регулювання  індивідуальної і групової поведінки, суспільні цінності виконують нормативну функцію. Рівень цінностей наповненості людської взаємодії так чи інакше пов’язаний із рівнем нормативності  останньої. Будь –яка система цінностей може реалізуватись і стати чинником суспільного людського життя лише тоді, коли втілюється в певну систему норм і зразків поведінки.  

Відомо, що культура і духовність це цивілізовані ознаки будь-якої нації, без яких вона взагалі не може існувати. Нація, в якій нівелюються духовні цінності приречена на загибель. Тому в цих умовах важливе формування у людей стійкої системи глибоких морально-духовних цінностей, оскільки саме вони складають основу мотиваційної сфери як особистості, так і суспільства в цілому.

Цінності як структурний  елемент діяльності. Свій ціннісний  світ людина вибудовує в процесі предметно-практичної діяльності. А будь-який акт діяльності включає в себе ідеальний момент, під час якого складається задум дії, її ідеальна мета, план реалізації, а також життєвий смисл цієї діяльності, загалом те, задля чого здійснюється вся дія. Саме цей момент діяльності і характеризує категорія цінності. Генетично цінності в процесі суспільної практики акумулювали в собі потреби, інтереси, емоційні переживання суб'єкта.

Свою діяльність людина будує у відповідності з нормативами  і цінностями. Без усвідомлення людиною змісту цінностей, якими вона керується, неможливо визначити цілі її діяльності. Саме цей суб'єктивний аспект вироблення цілей суспільної діяльності людей і відображається категорією ціннісної орієнтації. Ціннісні орієнтації утворюються на основі системи цінностей, які в межах даного суспільства виконують близькі функції, мають єдину систему значень і є найважливішим елементом у структурі особистості. В них відображається вибіркове, суб'єктивне ставлення особистості до об'єктивних умов її життя. Найважливішою функцією цих орієнтацій є функція регулятора зовнішньої поведінки індивіда.

4. Цінності як ядро світоглядної проблематики.

У всі часи дослідження  теорії цінностей становило велику методологічну проблему для аксіології. Аксіологія – це теорія цінностей, філософське вчення про природу цінностей, їх місце в реальності та про структуру ціннісного світу. В основі існування будь-якого суспільства, так і окремої особистості лежать національні, загальнолюдські релігійно-духовні, гуманістичні, культурні, етичні, моральні цінності. І саме від того, чи керуватиметься дане суспільство чи конкретна людина такими цінностями, як добро, свобода, справедливість, солідарність, любов, демократія та ін., залежатиме як її особиста доля, так і майбутній добробут усього народу. Тому істинно багатим і процвітаючим суспільством може бути лише те, яке базується на усіх вище викладених цінностях. Цінності – це певні загальні норми та принципи, які визначають направленість людських вчинків. Свій ціннісний світ людина вибудовує в процесі предметно-практичної діяльності. А будь-який акт діяльності, будь це якийсь вчинок, включає в себе свідомий задум дії, план реалізації, мету, а також життєвий смисл цієї діяльності, загалом те, задля чого здійснюється вся дія. Саме момент діяльності і характеризує категорія цінності. Генетично цінності в процесі суспільної практики акумулювали в собі потребу, інтереси, емоційні переживання суб'єкта. Теорія цінностей почала розроблятися ще за часів античності. В критичні моменти розвитку людства у філософських роздумах чільне місце займала проблема цінності людського життя, точніше, ціни життя і смерті. Філософи намагалися збагнути, сутність людини, її страждань, нащо жити; та вирішити проблему самогубства – варте чи не варте життя того, щоб його прожити. Вищою цінністю життя стародавні філософи вважали природу, не природне середовище, а істинну природу – споконвічний закон буття. Цей світовий закон – Логос у Геракліта, Дао – у Лао-цзи, Апейрон – у Парменіда і т.д. У часи, коли поведінка регламентувалася родовою мораллю, не поставало питання про індивідуальну відповідальність, про відповідність життя індивіда. У період становлення громадянського суспільства, організованого на засадах вільного товаровиробництва руйнується родова мораль, у людей формується індивідуальне самовизначення. З розвитком суспільства і його структуруванням, поглибленням духовності людини, ускладнювалось і ціннісне світосприйняття, охоплюючи все нові потреби. Суспільні цінності хоч і виростали з реальних соціальних потреб, поступово набували ідеалізованих рис. В цей час постала філософія Сократа. Ще до Сократа філософи констатували кризу світовідчуття людини, причину якої бачили у відхиленні людини від своєї природи. Філософ-софіст Антифонт наголошував, що у вчинках, які суперечать природі, полягає причина страждань людей більше, ніж можна було б страждати, відчувають менше задоволення, ніж можна було б насолоджуватись. Сократ перший проголосив, що доброчинність є знанням. Ця теза мала декілька наслідків: 1) розум став суддею моральності людини, а не традиція чи авторитет; 2) людина, спираючись на свій розум, мусила свідомо і відповідально ставитись до свого життя; 3) людина була змушена сформувати свою систему цінностей, моральний кодекс. 
У цьому полягала світоглядна революція запропонована Сократом: не світовий закон визначав спосіб життя індивіда, а особистість мусила виробити і протиставити природному хаосу свій моральний закон. Нова моральна проблематика – як жити: за моральним ідеалом чи за звичаєвим порядком, поставлена Сократом, заявила про себе як ціннісна проблематика. Вихідний принцип якої – співвідношення належного і дійсного. Світ людської свідомості розколовся на два плани: ідеальний і матеріальний. А проблема цінностей назавжди поєдналась із світом духовності. 
"Я не спроможний коритися нічому з усього, що в мені є, крім того переконання, яке після ретельної перевірки видається мені найкращим," – стверджував Сократ. 
Також Сократом були зроблені слідуючи відкриття. Перший осягнув, що природу людини не можна пізнати так само, як природу неживих предметів, тому що сутність людини завжди перебуває поза її фізичним існуванням і обіймає цілий спектр того, чим вона могла, чим хоче, чим може бути. Він зафіксував важливу ознаку моральної поведінки людини: різницю між тим, чим людина є насправді і тим, що вона думає про себе, між реальними мотивами і свідомим мотивуванням. Мораль Сократ усвідомлював як силу, що стоїть над особистістю, визначаючи сенс її діяльності. Сократ закликав людей до самопізнання, але моралістичних проповідей виявилось замало, щоб навернути людей до пошуку морального ідеалу. Такий ідеал запропонувала християнсько-іудейська філософія. Зневіра у земній владі породила потяг до небесного захисника і покровителя. Християнська релігія зумовила піднесення індивідуальної самосвідомості до усвідомлення самоцінності свого пізнання Бога. У боротьбі з авторитетом про себе владно заявив розум. 
На початку XVI ст. Церковній монополії В Західній Європі було покладено край. Суспільство розкололось на релігійні табори: католиків, протестантів, лютеран, кальвіністів. Тривалі релігійні і громадянські війни зруйнували звичний порядок життя. 
Від лютеранської революції 1517р. почалось формування нової світоглядної парадигми – раціоналізму. На місце віри абсолютний авторитет розуму. Галілео Галілей і Декарт проголосили верховенство розуму в справах людських і божественних. Як підкреслював Г.Галілей, хоча божественний розум знає безкінечно більше істин, бо він обіймає їх усі, але в тих небагатьох, які осягнув людський розум, я думаю, його пізнання за об'єктивною вірогідністю дорівнює божественному, бо воно приходить до розуміння необхідності їх, а вищого ступеня достовірності не існує. 
Від Декарта бере свій початок критична функція філософії. Філософи XVII-XIX ст. (Вольтер, М. Хайдеггер, Гольбах, Локк, Юм, Кант) формулювали вимогу піддавати критиці розуму всі духовні й інтелектуальні настанови, соціальні й політичні інституції. 
Для теоретиків аксіології проблема цінностей від самого початку була виключена із сфери раціонального пізнання, вона вважалась галуззю поза наукового дослідження, особливим способом бачення світу, а цінності – феноменами особливої природи. 
Фундаментальною для теорії цінностей є проблема природи, способу буття цінностей, їх способу функціонування в суспільстві. Буття і цінності за часи античності ще не були розділені і Платон, наприклад, вважав, що знання цінностей і їх реалізація в реальному житті – це одне і те саме. Тобто істинно доброчинною і мудрою є та людина, яка знає, що таке високі духовні цінності і та, котра діє відповідно до них. На думку Аристотеля, знання цінностей і реальна поведінка людини, це не одно порядкові явища. Вищими для Аристотеля є діагностичні цінності – істина, мудрість, моральність. Родоначальник німецької класичної філософії І. Кант також розробляв своє вчення про цінності. За Кантом, цінності самі по собі не мають буття, вони є вимогами, які звернені до волі особистості, до цілей, які вона ставить перед собою. 
Згідно з поглядами видатного неокантіанця В.Віндельбанда, цінності – це ідеальне буття, буття норми, яке співвідноситься не з емпіричною, а з трансцендентальною свідомістю. Як цінності у нього виступають істина, добро і краса, а наука, мистецтво, релігія розглядаються як блага культури, без яких людство не може існувати. 
Віндельбанд розглядає цінність як ціль саму по собі, до неї прагнуть заради неї самої, а не заради матеріального інтересу. Цінність – це не реальність, це ідеал носієм якого і є трансцендентальна свідомість. Неокантіанець Г.Ріккет також розробляв теорію цінностей як основу істинного знання і моральної поведінки. Цінність, на його думку, є щось повністю безвідносне, і в цьому розумінні трансцендентне як стосовно буття, так і стосовно пізнаючого суб'єкта. Як вважає Ріккет, саме цінності визначають ступінь індивідуальних відмінностей, вказуючи в багатоманітності рис і властивостей різних предметів і явищ на сутність, індивідуальне, унікальне. Він виділяє шість основних категорій цінностей: істину, красу, безособистісну святість, моральність, щастя і особистісну святість. Ріккет підкреслює надсуб'єктивний і надбуттєвий характер цінностей, визначаючи їх як основу буття, пізнання і людської діяльності. 
Представник філософської антропології М.Шелер вважав, що цінності можна осягнути лише через переживання. Серед актів переживання цінностей дослідник виділяє співчуття, любов, ненависть. Бог для Шелера – це вища цінність, а любов до Бога – вища форма любові і фундаментальний феноменальний акт. Переживання цінностей – це не психічний, а космічний акт. Носієм цінностей є дух. Він протиставляється життєвій силі і прагне до споглядання вічних абсолютних цінностей. Людина повинна розвивати в собі духовне начало, щоб досягнути царства вічних цінностей. Отже, цінністю є лише те, що переживається як цінність. Світ цінностей – це світ практичної діяльності. Емоційне ставлення до явищ зовнішньої середи, їх оцінка здійснюється в практичному житті. "Прекрасне і потворне, піднесене і нице, трагічне і комічне, добро і зло не існують в об'єктивному світі самі по собі. Вони відчуваються нами як оцінки." Говорив Авашани С.Ш.. Таким чином, аксіологія як теорія цінностей повинна аналізувати природу цінностей з дослідження характеру і структури людської діяльності. 
Свій ціннісний світ людина будує в процесі предметно-практичної діяльності. Цінності виростали з нестатку як стану об'єктивної нестачі того, що потрібне для розвитку й існування індивіда. Потреба формувалась як усвідомлений нестаток, а потім трансформувалась в інтерес. Потреба спрямовує людину на об'єкт її задоволення, а інтерес орієнтований на умови, які забезпечують задоволення потреби. Інтерес формується об'єктивно, відображаючи місце індивіда в системі суспільних відносин, а суб'єктивно він відображається в меті. Мета - це спонукальний імпульс до активної діяльності, в якій відтворюється образ задоволеної потреби, що спонукає людину до діяльності. Інтереси, як і потреби, є рушійною силою діяльності, поведінки і вчинків людей. На основі потреб та інтересів особистості формуються її уявлення про цінності. Важливу роль у ціннісному ставленні до дійсності відіграють емоційні переживання, пристрасті. Завдяки емоційному переживанню відбувається внутрішнє освоєння життєвих ситуацій, надається їм смисл. Цінності у свою чергу надають емоціям значущості, глибини, перетворюючи їх у стійкі почуття. 
Об'єднані в єдиний комплекс потреби, інтереси й емоційні переживання утворюють єдиний феномен цінності. Категорія цінності відображає соціальне і культурне значення матеріальних та духовних явищ, предметів для задоволення потреб та інтересів людини. Об'єкт може бути цінним для однієї людини, нецінним для іншої. Цінність предмета чи явища вирішальною мірою залежить від його об'єктивних якостей, від потреб, інтересів, емоцій особистості, від умов, місця і часу. Цінності в процесі діяльності впливають на вибір цілей і засобів реалізації діяльності. Ціль містить в собі майбутній результат діяльності, спрямовуючи й організовуючи діяльний процес, а цінність зберігає елемент нездійсненності, недосяжності і завдяки цьому духовної піднесеності. Ціннісний світ людини складається з ціннісних образів. Емоційно ціннісний образ розкриває сферу потягів, прагнень, спонук, тобто сферу воління

5. Цінності  як елементи культури

Цінності в житті  суспільства виступають соціально-значимими  орієнтирами діяльності суб'єктів, одним із факторів розгортання політичної історії. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби, і саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем формування цінностей є культура. Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура і визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки членів даного соціуму.

До таких базових, загальнолюдських цінностей належать цінності добра (блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри. Підсумковою цінністю є благо як єдність істини, добра і міри.

Вищі цінності відображають фундаментальні відношення та потреби  людей складають фундамент індивідуального світогляду. Які цінності можуть стати вищими для людини, залежить від багатьох обставин. Що для людини найважливіше, вона з'ясовує на рівні фундаментального вибору, коли визначає свою особистість. Вищими цінностями можуть бути: здоров'я, сім'я, кохання, свобода, мир, війна, держава, праця, істина, честь, споглядання, творчість тощо. Отже, визначення цінностей як вищих здійснюється на рівні індивідуального вибору.

На протязі життя  людина будує свою діяльність у відповідності з нормативами і цінностями. У процесі суспільної праці людей виникають цілі, які відображуються категорією ціннісної орієнтації. Ціннісні орієнтації утворюються на основі системи цінностей, які в межах суспільства виконують близькі функції, мають єдину систему значень і є найважливішим елементом у структурі особистості. В них відображається вибіркове, суб'єктивне ставлення особистості до об'єктивних умов її життя. В історії культури було багато систем ціннісних орієнтацій, які на основі домінуючих цінностей об'єднувались у типи ціннісних орієнтацій. Загальновизнаними є такі: етико-релігійна (етизм), образно-естетична (естетизм), утилітарна ціннісна, наукові-теоретична, політична (етатизм) орієнтації, на які орієнтуються соціально-культурні групи, будуючи установки та спосіб життя. Етизм – це система, яка найбільшою мірою виражає загальнолюдський зміст. Цей тип орієнтації будується на ідеалах добра, гуманності, справедливості, для нього характерний високий рівень суспільної активності, відповідальності за долю інших людей. Для естетизму властива орієнтація та естетичні цінності людини. Це однобічна орієнтація. Естетизм може бути спрямованим проти етичних основ життя суспільства. Ціннісна орієнтація утилітаризму утворена на господарському, прагматичному підході до всіх цінностей. Утилітаризм вимірює всі цінності користю, знецінює їх. Науково-теоретична орієнтація досягла пояснення за допомогою абстрактних сутностей, спрямована на пошук теоретичних доказів існування життя. Етатизм – політична орієнтація пов'язана з прагненням до кар'єри, до влади. Притаманна людям, які задля досягнення своїх цілей уміють об'єднувати інших. Ціннісні орієнтації виражають універсальну сутність людини і формуються у будь-якій сфері життєдіяльності. Універсальні цінності є загальнолюдськими властивостями людини у її відношенні до світу. Основою загальнолюдських цінностей є спільні для людського роду біологічні фактори: наявність двох статей, потреба в їжі, теплі, сексі, вікові відмінності, потреба в соціалізації дітей. Культурні універсалії, зумовлені родовими ознаками людського побуту, є спільними для всіх людей і всіх етносів. До базових, загальнолюдських цінностей належать цінності добра (блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри. Підсумковою цінністю є благо як єдність істини, добра і міри. Благо виступало вищим життєвим орієнтиром людини, узагальнювало в собі вищу життєву мету її існування і спосіб життя. Вищі цінності складають фундамент індивідуального світогляду. У житті індивіда вищі цінності визначають сенс його існування, з якого випливає вся мотивація суб'єкта. Потреба в сенсі – це потреба розуміння світу з допомогою пояснювального принципу. Вищими цінностями можуть бути: здоров'я, сім'я, кохання, свобода, мир, війна, держава, праця, істина, честь, споглядання, творчість тощо. Визначення цінностей як вищих здійснюється на рівні індивідуального вибору. Утвердження вищих цілей і цінностей життя становить сенс індивідуального існування. Потреба в сенсі фіксує потребу людини з'ясувати свою значущість у між особових стосунках, зрозуміти своє місце в універсамі. Причетність до вищих цінностей, служіння їм дає змогу людині відчути цінність свого індивідуального буття. В основі існування будь-якого суспільства, так і окремої особистості лежать загальнолюдські національні, моральні, етичні, естетичні, гуманістичні, релігійно-духовні цінності. Цінності у сучасному розумінні – це ідеї, норми, процеси, відносини матеріального і духовного порядку, які мають об'єктивну позитивну значимість і здатні задовольняти певні потреби людей. Новий етап розвитку цивілізації характеризується динамізмом і глобальністю масштабів перетворень у всіх сферах життєдіяльності людини. При цьому значно зростає роль нації і національних цінностей. Національні цінності є викристалізованим історичним здобутком нації. Кожне суспільство мало і має свою виховну систему, яка декларує відповідні національні цінності: любов до свого народу, держави, до рідного краю, відповідальність за їх майбутнє. Залежно від панівної ідеології національні цінності можуть існувати в деформованій чи прихованій формі. Підкреслимо, що національні цінності будуються на загальнолюдських цінностях. Відомо, що культура і духовність це цивілізовані ознаки будь-якої нації, без яких вона взагалі не може існувати. Нація, в якій нівелюються духовні цінності приречена на загибель. Тому в цих умовах важливе формування у людей стійкої системи глибоких морально-духовних цінностей, оскільки саме вони складають основу мотиваційної сфери як особистості, так і суспільства в цілому. Сучасні філософи і соціологи вважають, що морально-ціннісні орієнтації – один з найважливіших елементів особистості, оскільки в них сконцентроване суб'єктивне ставлення особистості до об'єктивних рівнів її буття, що зумовлюють спрямованість її соціальної поведінки. Важлива особливість морально-ціннісних орієнтацій у тому, що вони є і компонентом свідомості, і компонентом поведінки. Саме тому, вони перетворюються на переконання, мотиви поведінки індивіда. Основний зміст морально-ціннісних орієнтацій – світоглядні, моральні переконання людини, глибокі постійні уподобання, моральні принципи. 
Особливе місце у ієрархії цінностей людини займають гуманістичні цінності: доброта, милосердя, патріотизм, працелюбність, щирість, вірність та ін. Ці цінності необхідні для того, щоб дитина навчалася жити в суспільстві за законами гуманізму, тобто узгоджувала власні потреби і прагнення із потребами і прагненнями оточуючих людей, ставились до людини як до найбільшої цінності на Землі. За допомогою гуманістичних цінностей забезпечується оволодіння нормами і правилами взаємодії із суспільством (оточуючими людьми), що є змістом культури. Розвиток гуманної, вільної і відповідальної особистості безпосередньо пов'язаний із системою її духовних цінностей, що протистоять утилітарно-прагматичним цінностям. Адже духовність так чи інакше передбачає вихід за межі егоїстичних інтересів, особистої користі і зосередженість на моральній культурі людини. Сфера духовних цінностей включає сенс життя, любові, добра, зла тощо, тобто, сенс загальних моральних категорій. Шлях глибокого усвідомлення духовних цінностей, як вважає І.Д. Бех, вимагає складної і специфічної внутрішньої роботи щодо когнітивно-емоційної оцінки свого життя. Духовність – вершина моральності, в ній любов до людей, до всього живого поєднується з милосердям, добром, здатністю до співчуття, альтруїзмом, готовністю надати допомогу, розумінням цінності і неповторності кожної людини, недоторканості людського життя, тяжінням до миру, злагоди, добросусідства, вмінням проявляти терпимість і доброзичливість до близьких, до всіх людей незалежно від їхньої раси, національності, віросповідання, стану в суспільстві, особистісних якостей.