Українська православна церква у 17 столітті

 

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Уманський державний педагогічний університет

імені Павла Тичини

Інститут філології та суспільствознавства

 

Факультет іноземної філології

Кафедра суспільних дисциплін

 

 

 

 

Виконала:

Студентка ІІІ к., І гр.

Бевз Наталія

Перевірив:

Паєвський В.П.

 

 

 

 

Умань – 2012 р.

Зміст

1. Вступ ………………………………………………………………………. 3
2. Українська православна церква в 1596 – 1620 рр. …………………….. 4
3. Українська православна церква в 1620 – 1686 рр. …………………….. 6
4. Діяльність митрополита Петра Могили ………………………………… 8
5. Висновки ……………………………………………………………….... 15
6. Список використаних джерел та літератури ………………………….. 16

 

Вступ

В розвитку Української Православної Церкви виділяють шість періодів.

В ХVІІ ст. виділяють два періоди розвитку православної церкви в Україні. А саме 1569 – 1620 рр. та 1620 – 1686 рр. Перший з цих періодів є етапом занепаду української православної церкви. Другий період є етапом короткочасного відродження самостійної православної церкви в Україні.

Значну роль в розвитку Української православної Церкви в  ХVІІ ст. відіграло українське козацтво. Адже у народно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького вона була однією з найвпливовіших сил.

Після відновлення у 1620 р. православної ієрархії, особливо за діяльності Митрополита Петра Могили, українська православна церква набирає рис  національної української церкви.

 

Українська  православна церква у 1569 – 1620 рр.

Цей період в розвитку Української православної церкви можна назвати періодом глибокої кризи і розколу православної церкви в Україні. Занепад православної церкви обумовлено остаточним об'єднанням Великого князівства Литовського й Польського королівства за Люблінською унією (1569 рік) в єдину державу — Річ Посполиту, де панівні позиції належали Римсько-Католицькій церкві. Усупереч тому, що в країні законодавче декларувалася свобода й рівність віросповідань, під тиском католицизму, зокрема впливового чернечого ордену єзуїтів, православна церква почала швидко втрачати позиції. Криза Української православної церкви поглиблювалася двома причинами. З одного боку, Українська церква не мала зовнішньої підтримки: влада Константинополя номінальна, крім того, тоді Константинополь столиця ісламської держави — Османської імперії, де патріарх як духовний наставник усіх православних християн перебував в жалюгідному становищі. З другого боку, у Речі Посполитій беззаперечне право на державні посади мали тільки католики. Це призвело до масового переходу української шляхти до католицизму та її полонізації. Еліта народу, який не мав власної державності, замість боротьби за незалежність обрала служіння завойовникам. У такій ситуації українське православне духівництво стало перед складним вибором: як урятувати національно-релігійну самобутність народу, як припинити латинізацію і полонізацію? У принципі, вибір міг бути лише один, і саме його зробила ініціативна група єпископів: Кирило Терлецький, Іпатій Потій і митрополит Михайло Рогоза, що вирішили закликати духівництво і віруючих до унії з Римом за умов збереження східного (православного) обряду і зрівняння в правах з католицьким духівництвом. Папа Римський підтримав цю ідею і дав згоду. Але унію не прийняли народ і рядове духівництво. Противників унії очолив князь Костянтин Острозький, який назвав уніатів зрадниками.

Щоб офіційно ввести унію і  припинити багаторічні суперечки, вирішили скликати Помісний Собор. У  жовтні 1596 року у Бресті зібралися  представники католицької церкви, уніати й православні. Єдиний Собор не відбувся. Католики й уніати зібралися разом, а православні — окремо. Один Собор проголосив утворення Української  греко-католицької церкви й наклав анафему на Собор православних, а  другий — не визнав унії і наклав анафему на католиків і уніатів. За умовами унії, Українська православна  церква визнавала верховну владу  Папи Римського, натомість зберігала  особливості віровчення, культу й  богослужіння; католицьке й уніатське  духівництво урівнювалися в правах. У таких драматичних умовах б  жовтня 1596 року виникла Українська греко-католика церква, що діяла на українських землях і діє дотепер. Українська православна церква після  Брестської унії залишилася без своїх  ієрархів, які перейшли на унію, і  почала швидко занепадати. На боці православ'я  залишились єпископи Львівський і Перемишський, найбільші монастирі, у тому числі Києво-Печерська лавра, а

також братства. 

 

Українська  Православна церква в 1620 – 1686 рр.

Період 1620 – 1686 рр. є етапом короткочасного відродження самостійної православної церкви в Україні. Саме тоді найдраматичніший момент в її історії. Православна церква отримала могутню підтримку з боку українського козацтва, яке в ті роки очолював видатний козацький діяч — гетьман Петро Сагайдачний, який добився того, що (єрусалимський патріарх Феофан, з дозволу Вселенського (константинопольського) патріарха Тимофія, у 1620 році, проїжджаючи через Київ, висвятив для православних нового митрополита Іова Борецького і шістьох єпископів. За кілька десятиліть до початку Визвольної війни Українській православній церкві повністю вдалося розв'язати найболючіші й насущні проблеми, що постали перед нею, модернізувала й уніфікувала богослужбову практику. У 1641 році — Собор східних патріархів в Ясах схвалив Катехізис, «Сповідання православної віри», а пізніше — уведено новий Требник, зміцнило внутрішній церковний порядок.

Усі успіхи утвердження православ'я  тісно пов'язані з іменем митрополита  Петра Могили. Українська православна  церква вистояла, і в період визвольної боротьби українського народу в XVII ст. стала основною твердинею українського національного руху. Становище Української  православної церкви змінилося після 1654 року, коли Україна проголосила  про свій перехід під владу  Московської держави. Московську патріархію не влаштовувало існування незалежної Київської митрополії. Постійний  тиск Москви («Третього Риму», яким себе вважала) на Константинополь з  приводу Української церкви закінчився тим, що 1685 року обраний київським  митрополитом Гедеон-Святополк Четвертинський присягнув на вірність московському патріарху. А у 1686 році константинопольський патріарх Діонісій під тиском Москви і турецьких візирів, через політичну кон'юнктуру тимчасово зацікавлених в мирі з нею змушений надати Українській церкві відпускну грамоту. Натомість від царських послів отримав щедрий дарунок — 200

червонців і «три сорока» (120) соболів.

 

Діяльність  митрополита Петра Могили

Петро Могила народився в  Молдавії в сімˈї великого боярина Симеона Могили та його дружини – за одними даними, угорської князівни Маргарити, за іншими, польської шляхтянки. Переважна кількість дослідників уважає, що Петро Могила народився у 1596 році. Після смерті батька, Петро разом з родиною переселився на терени західної частини України, що входила до складу Польщі. Тут вона мала добрі стосунки з львівським братством і, як засвідчують документи, впродовж багатьох років підтримувала його значними грошовими внесками, навіть коли для цього доводилося вдаватися до позичок. Можливо, що в школі львівського братства Могила одержав початкову освіту. Продовжував освіту, за одними даними, у Сорбонні, за іншими – у колегії Франца Варона, що був учителем Рене Декарта. Деякі дослідники вважають, що він учився також і в університетах Голландії. Але вірогідних документів про це досі не знайдено. Не виключено, що Могила студіював і в заморській академії, куди згодом нерідко посилав своїх вихованців.

Після завершення освіти він  поступає на військову службу, 1621 року бере участь у Хотинській битві, але  вже за декілька років постригається  у ченці. Розповідають, що Петра Могилу підштовхнула прийняти чернецтво страшна хвороба, від якої його вилікував крехівський чернець Герасим.

У 1627 році Петро Могила познайомився і встановив дружні стосунки з  відомим книжником Мелетієм Смотрицьким.

Петро Могила мав конкретний план повернення східної церкви до давнього благочестя. Досконало знаючи, в чому полягала сила зброї єзуїтів, він усвідомив, що її можна протиставити. Одним із таких важливих засобів він вважав опертя на гуманістичну культуру цілої Європи.

Усвідомлення того, що втрата позицій православним духовенством пояснюється його неспроможністю змагатися  на рівних з вихованими на латинському  класицизмі європейської культури католиками та уніатами, давало Петру Могилі розуміння нагальних потреб православної церкви взагалі і Києво-Печерської лаври зокрема як одного з оплотів православ’я в Україні.

Про свої наміри Петро Могила, очевидно, розповідав своєму вчителю  й духівнику Йову Борецькому, який, безперечно, підтримав його у змаганнях  за посаду архімандрита Києво-Печерського  монастиря.

6 вересня 1627 року на  провінційному сеймику в Житомирі  «духовенство і обивателі» обрали  Петра Могилу архімандритом Києво-Печерської  лаври. Реакції декого із суперників  була дуже гострою.

Однак з часом пристрасті вляглися. 29 листопада 1627 року король затвердив  Петра Могилу на обраній посаді. Реальними вчинками Петро довів  свою щиру зацікавленість справами не лише цієї обителі, а всієї української  православної церкви, якій він вірно  служитиме до своїх останніх днів.

Одразу після обрання  архімандритом Петро Могила приступив  до виконання своєї програми. У 1628 році він виголосив проповідь  на Хрестопоклонну неділю «Хрест Христа Спасителя і кожної людини», в  якій звертався до князя Яреми  Вишневецького із закликом, щоб той  тримався віри предків – православ’я. Ця проповідь пізніше (1632р.) з’явилася друком.

Траплялося, що в захисті  прав Києво-Печерської лаври або  інших православних церков Петро  Могила діяв по-молодечому сміливо  і беззастережно.

Петро Могила усвідомлював ту шкоду, якої завдавало українському народові протистояння християнських церков, і тому щиро прагнув його подолати. Ця ідея пронизує всю його церковну діяльність.

Перші кроки Петра Могили в напрямі міжконфесійного порозуміння  були пов’язані з планами Мелетія  Смотрицького, котрий не розкриваючи  своїх зв’язків з католиками, не раз обговорював з Йовом Боровецьким та Петром Могилою проблему зближення позицій православних та уніатських церковнослужителів. Мелетій Смотрицький агітував лаврського архімандрита перейти на бік уніатства «для поєднання Руси з Руссю», однак Петро Могила залишався на позиціях православ’я.

Попри всі труднощі Петро  Могила розгортав свою діяльність у  лаврі: зміцнив та розширив її друкарню, яка була заснована в 1615 році Єлисеєм  Плетенецьким, замислив створити при монастирі школу. У 1629 році у лаврській друкарні був надрукований схвалений собором «Літургаріон, або Служебник», завдяки чому священнослужителі руської православної церкви вперше одержали фундаментальне керівництво для відправи церковної служби. За Петра Могили будь-яка церковна книга, яка друкувалася в Україні, звірялася з джерелом перекладу, і він особисто звіяв слов’янські переклади з грецькими оригіналами.

В 1631 році в цій же друкарні була надрукована «Тріодь цвітна», яка містила всі церковні служби, починаючи від Великодня і  аж до Свята всіх Святих. Цю книгу  Петро Могила присвятив своєму «соутробному братові» Мойсею, який був тоді господарем у Молдові.

За перші п’ять з  половиною років архімандритства Петра Могили з друкарні лаври вийшло п’ятнадцять книжок.

Печерська лавра в 1596 – 1627 рр. втратила кілька своїх володінь.  Ставши архімандритом Петро Могила енергійно відновлює права обителі  на храми й монастирські маєтки, інколи застосовуючи для цього навіть військову силу. Але найзаповітнішою мрією молодого ієрарха було створення школи при монастирі. Для «гімназіону», який він хотів відкрити при лаврі, було вибрано місце поблизу Троїцького шпитального монастиря так, щоб мати при школі і сад, і город. Нове училище П. Могила утримував власним коштом.

Петро Могила запросив із Львова для роботи у «гімназіоні», до якого прийняли 100 учнів, двох освічених ченців – Ісайю Трохимовича та Сильвестра Косова. На власні кошти купував книжки для учнів, переобладнував під класи приміщення.

Фактично Петро Могила розпочав реформу освіти, яка полягала в зміні змісту навчання та виховання, в європеїзації освіти. Необхідно  було, щоб вихованці нової школи  могли інтелектуально протистояти  ієзуїтам й уніатам. Для цього слід було добре вивчати латину.

Щоб убезпечити себе з боку можливих нападів надміру ревнивих охоронців православ’я, Петро Могила домігся в 1631 р. благословення  своєї  ініціативи константинопольським патріархом. Проте ситуація в києві не дозволяла  розпорошувати сили окремо на братську школу, окремо – на лаврську. Тоді братчики домовилися  з Петром Могилою 11 березня 1631р. про об’єднання своїх зусиль, спрямованих на вдосконалення системи  освіти.

Наприкінці 1631 р. архімандрит  Печерської лаври вступив до київського братства, а братчики визнали його старшим братом, наглядачем і довічним опікуном братства.

Об’єднання лаврського «гімназіону» з братською школою заклало основи вищої освіти на теренах колишньої Київської Русі, і утворений колегіум з часом став фактично першим православним університетом.

Як освітня установа колегіум Петра Могили мав європейську  структуру, відповідаючи всім тодішнім навчальним стандартам. У ньому було вісім класів, навчання тривало спочатку сім років, а пізніше розтягнулося аж на дванадцять (у зв’язку із вивченням богослов’я).

Щоб забезпечити належний рівень освіти, Петро Могила стежив за кваліфікацією науково-педагогічних кадрів колегіуму. Для цього він  посилав здібних учнів на навчання за межі України. Серед них були Інокеній Гізель, Єпифаній Славинецький, Софроній Почаський, Тарасій Земка, Лазар Баранович.

Петро Могила мріяв поширити започатковану ним систему освіти на всю Україну: 1634 р. він організував  філіал київського колегіуму у Вінниці, згодом, у 1639 р., цей філіал був переведений на Волинь у місто Гощу. З 1636 р. існував колегіум і в Кремінці. Київський митрополит заснував також освітні заклади нового спрямування за межами України.

У 1632 році після смерті короля Сигізмунда ІІІ, Петро Могила скористався  політичною ситуацією. Він підняв голос  на захист прав православних українців. З метою згуртування антикатолицьких  сил він фактично уклав союз з  найвпливовішим представником польських  протестантів Христофором Радзивілом.

На квонвокаційному сеймі делегацію православного духовенства очолив Петро Могила. На сеймі він зайняв відверту позицію послідовного захисту православних, він вимагав скасувати всі заборони щодо будівництва церков, відкриття колегій, друкарень, а також поставив питання про повернення відібраних уніатами храмів та їхніх володінь. Така позиція Петра Могили і православних делегатів примусила претендента на польський трон королевича Владислава розробити спеціальний документ, що так і називався «Статті, або пункти, для заспокоєння руського народу».