Релігійний чинник в життєдіяльності російського, білоруського, єврейського, польського, німецького населення України

Окрім вже згаданих, серед чинників само ідентифікації національних меншин в Україні вагоме місце посідає релігійний. Сприяння сповідуванню традиційних вірувань окремими національними меншинами виконує виховну функцію, результатом якої є толерантне ставлення до представників іншого віросповідання. Історично склалося так, що більшість населення України сповідує православ'я, проте в Україні проживають ще представники національних меншин інших релігійних поглядів. У той же час насторожує те, що стосовно представників національних меншин, що сповідують інші релігії, більшість населення України показує певний індекс національної дистанції.  Таке ставлення демонструє навіть молодь, яка, здавалось би, є більш демократичною та толерантною у відношенні до всього нового та інакшого у порівнянні зі старшим поколінням. Про це свідчать матеріали соціологічного дослідження "Національна та релігійна толерантність студентів вищих начальних закладів", яке проводилось у 2006 році спільно декількома громадськими організаціями. З результатів соціологічного дослідження випливає, що, наприклад, до православних і католиків молоді українці ставляться у більшості випадків толерантно. А от стосовно циган у більшості населення України національна дистанція набуває крайніх форм – ксенофобії. "Окрім циган досить високий показник національної дистанції фіксується до чеченців, арабів і турків. Це свідчить про елементи ісламофобії серед населення України. Майже такий самий індекс національної дистанції населення демонструє до євреїв,  представників іншої раси та грузинів. Найменший індекс національної дистанції у населення України фіксується відносно східнослов'янських національностей: українців, росіян і білорусів. Індекс релігійної дистанції високий стосовно кришнаїтів та мусульман.

Це означає, що за умови наявності в українському суспільстві латентних настроїв, які за відповідних несприятливих умов можуть призвести до появи етнорелігійної напруги, особлива роль належить державі з її ресурсами, що мають бути використані для зниження напруження національними меншинами та для запобігання міжнаціональним і міжрелігійними конфліктам. Тому толерантне ставлення до релігійної ідентифікації національних меншин України є запорукою мирної взаємодії.

Основними напрямами політики толерантності, які б мали попередити виникнення етнорелігійних конфліктів,  можна визначити наступні: дотримання фундаментальних прав людини на справедливий суспільний порядок і соціальний захист, попередження різкого і масового зниження рівня життя за рахунок демонстраційної соціальної стратифікації, уникнення явних диспропорцій між територіальними й етнічними групами, дотримання законодавства України, що запобігає дискримінації за національною та релігійною приналежністю, проведення системного аналізу міжконфесійних та міжнаціональних відносин у державі для подолання та усунення проблем, що породжують конфліктні ситуації, розробка принципів педагогіки толерантності, розрахованої на всі верстви населення.

Ще одним об'єктивним чинником, на який не можна не звернути увагу досліджуючи самоідентифікацію національних меншин України, є глобалізація. В Україні вплив глобалізаційного процесу відчувається у двох суперечливих тенденціях. З одного боку, глобалізація уніфікує і інтернаціоналізує населення. "Тобто відбувається посилення взаємозалежності, послаблення кордонів, які склалися історично, стискання як часу, так і простору. Процес глобалізації відбувається через створення глобальної мережі культурних кодів, символів та значень. Завдяки глобальним засобам масової інформації та Інтернет-просторовій спільності люди живуть в одній системі подій та смислів.

Глобалізація постає як комплекс взаємопов'язаних процесів. Наслідком цього є необмежений плин інформації, образів, ідей, товарів, капіталів, людей, стилів життя, загроз та ризиків через кордони. За таких умов культурні процеси, які є дуже важливими для соціального функціонування та визначення ідентичності членів соціумів, майже не контролюються на політичному рівні національними державами".

З іншого боку, глобалізація, привносячи у життя пост-тоталітарної України елементи західної демократії, стимулює процеси культурного та духовного відродження, прагнення до національної ідентифікації як титульної нації, так і національних меншин. "Дедалі стає очевидніше, що наслідком культурної глобалізації є не тільки певна вестернізація усіх сторін життя, експорт західних цінностей і стандартів до решти світу, а й нові відносини між глобальним і локальним (місцевим, регіональним, національним) у культурному світі. Очевидно, що глобалізація є великомасштабним, макросоціологічним прцесом, але специфікація його відбувається в локальному масштабі. Глобальне проявляється в певній локальності, тоді як остання визначається загальним дискурсом глобалізації у спеціалізованій виокремленості".

2. Кількісний склад етнічного населення сучасної Україні.

За даними першого всеукраїнського перепису населення 2001 року, найчисельнішою етнічною меншиною в Україні є росіяни. Вони становлять близько 17,3% загальної чисельності населення України. Найбільше росіян проживає в Автономній Республіці Крим. Це єдиний регіон України, де вони становлять більшість (58,3%). До 40% загальної чисельності населення регіонів становлять росіяни в Луганській та Донецькійобластях і представляють близько третини усіх росіян України. З 1897 року по 2001 чисельність росіян в межах сучасної України збільшилась на 374,1%[3].

Близько 5% населення України представлене західними (поляки, чехи, словаки) та південними (болгари) слов'янами, романомовними (молдавани та румуни), фіноугорцями (угорці та естонці), тюркомовними (татари, кримські татари, азербайджанці та гагаузи) народами. До окремих етнічних спільнот належать в Україні євреї,вірмени та греки. Проте кількість населення кожної з названих національностей в Україні не досягає 1% загальної чисельності населення держави.

Серед населення інших національностей слід виділити поляків, які в Житомирській області становлять більш як 4% її населення, у Хмельницькій — більш як 2%, у Львівській — близько 1%. Білоруси становлять понад 2% населення Криму, близько 1% — населення Рівненської та Луганської областей. Найвища частка євреїв в усьому населенні, в Харківській (1,5%), Вінницькій (1,4%) та Дніпропетровській (1,3%) областях. На молдаван припадає значна частина жителів Кіровоградської, Миколаївської та Чернівецької областей. Угорці зосереджені в основному в Закарпатській, а румуни — в Чернівецькій областях.

За межами України нині проживає понад 9 млн. українців, з яких більш як 7 млн. чоловік — у республіках колишнього Радянського Союзу.

Злагоджена життєдіяльність представників різних національностей неможлива без шанобливого ставлення і поваги кожного народу до іншого. Це стосується як українців, так і національних меншин, які є жителями однієї держави — України.

Важлива роль у збереженні міжетнічної злагоди в усіх регіонах України належить створенню державою сприятливих умов для національно-культурного розвитку як національних меншин в Україні, так і українців, які проживають у країнах близького і далекого зарубіжжя. Ці питання повинні бути предметом розвитку міждержавних відносин і вирішуватися на користь народів усіх країн.

Взаємозв'язок і взаємодія між населенням і розвитком господарства — процес історичний. Він змінюється і ускладнюється протягом усього історичного розвитку людства. На початку розвитку суспільства населення забезпечувало свою життєдіяльність за рахунок дарів природи, а також за допомогою рибальства та мисливства. На наступних етапах розвитку тип господарства змінився, і замість присвоєння природних засобів існування треба було розвивати відтворювальне господарство. Спочатку це було землеробство і тваринництво. Розвиток цих галузей викликав необхідність виробництва певних засобів праці, що привело до виникнення нового прошарку людей — ремісників.

Виробництво засобів праці і спеціалізація регіонів на виробництві різних продуктів відповідно до наявних природних умов і ресурсів зумовили розвиток торгівлі як наступного сектора господарювання.

Зазначені вище сектори господарювання характеризують початковий етап розвитку суспільства. В наступні періоди історичного розвитку людство значно ускладнило суспільні відносини. Воно пройшло стадії від доіндустріального суспільства до індустріального та постіндустріального. Сьогодні домінує інформаційна стадія розвитку суспільства, коли наука і розробка нових технологій стають основними сферами діяльності людей.

Таким чином, людина є, з одного боку, активною продуктивною силою, що своєю трудовою діяльністю забезпечує виробництво матеріальних засобів свого існування та надання необхідних їй послуг, а з іншого, — вона є. споживачем продуктів праці, які забезпечують її життєдіяльність. Як бачимо, населення і економіка являють собою певну єдність: людські потреби зумовлюють появу нових виробництв та послуг, а останні, в свою чергу, впливають відповідним чином на людей. Виходячи з того, що людина є основним творцем суспільного багатства, можна стверджувати, що чисельність населення та кваліфікація його працездатної частини є фактором, який обумовлює можливості економічного розвитку.

Зайнята в суспільному виробництві частина населення є найбільш активною продуктивною силою суспільства, бо саме вона бере активну участь у створенні матеріальних цінностей. Частина матеріальних цінностей іде на споживання, а частина — на розвиток виробництва. Але розвиток виробництва не є самоціллю, його роль полягає у тому, щоб забезпечити потреби суспільства, підняти життєвий рівень населення. Таким чином, зміни в чисельності населення позначаються як на споживчому попиті в цілому, так і на його структурі. Населення виступає одночасно і як споживач, і як виробник матеріальних благ та послуг. Населення не існує поза економікою, як і економіка не функціонуватиме без населення.

При плануванні розвитку і розміщення виробництва та окремих галузей народного господарства практичне значення мають чисельність наявних трудових ресурсів та джерела їх поповнення. Але для ефективного функціонування народного господарства з постійним зростанням продуктивності праці недостатньо кількісного виміру трудових ресурсів. Не менш важливим є їх якісна характеристика: рівень освіти, професійно-кваліфікаційна підготовка, фізичний стан та ін. Для функціонування різних галузей народного господарства потрібні трудові ресурси лише певної якості, в тому числі і певної статі. Існує цілий ряд галузей, де більш доцільним є використання праці чоловіків, а в інших — переважно жінок.

Але тісний зв'язок населення з економікою має місце не лише на стадії виробництва. Не менш тісним є їх зв'язок і на стадії споживання. Тут насамперед слід звернути увагу на те, що демографічна структура населення впливає на масштаби виробництва, структуру і якість товарів, призначених для споживання.

Споживання як важлива форма людської життєдіяльності також має різноманітний вплив на структуру, функціонування і розміщення всіх галузей народного господарства. Основні характеристики відтворення населення впливають в першу чергу на розміщення і рівень розвитку тих галузей, які виробляють продукцію щоденного попиту, і насамперед продукти харчування. Потреби людей обумовлюють і розвиток галузей соціальної інфраструктури та сфери послуг.

ЗАКОН УКРАЇНИ Про національні меншини в Україні від 25.06.1992 Верховна Рада України виходячи із життєвих інтересів української нації та всіх національностей в справі розбудови незалежної демократичної держави, визнаючи нерозривність прав людини і прав національностей, прагнучи реалізувати Декларацію прав національностей України (1771-12), дотримуючись міжнародних зобов'язань щодо національних меншин, приймає цей Закон з метою гарантування національним меншинам права на вільний розвиток.

Національні меншини Національною меншиною вважається фізичний масив (група) людей не корінного етнічного статусу, але яка живе у сучасному для себе етносередовищі. В Україні — це представники всіх націй, крім автохтонів.

Росіяни За часткою росіян у загальній кількості населення у державі виділяються Донецька область (22 %), АР Крим (14.1 %), Луганська (11.8%), Харківська (8.8%), Дніпропетровська (7.5%), Одеська (6.1%), Запорізька (5.8%), Миколаївська (2.1%), Херсонська (2.0%) області та м. Київ (4.0%).

Білоруси проживає на сході та на півдні України (Донецька, Луганська, Харківська, Одеська, Миколаївська, Херсонська, Дніпропетровська області та АР Крим). Тут відсоток білорусів від їх загальної кількості в країні коливається від 16.1% (Донецька обл.) до 2.9% (Херсонська обл.). Майже 70% білорусів проживає у сільській місцевості Рівненської області.

Євреї Найбільша кількість євреїв проживала в м. Києві (17.2% від їх загальної кількості), Одеській (12.8%), Дніпропетровській(13.2%), Харківській (11.1%), Донецькій (8.4%), Вінницькій (2.8%), Житомирській (2.5%), Чернівецькій (1.3%) областях, АР Крим (4.3%).

Поляки. Особливістю сучасного розселення поляків в Україні є те, що найбільше їх проживає в областях давньої осілості — на Волині, Поділлі, в Галичині, зокрема в Житомирській, Хмельницькій, Львівській областях і в м. Києві (65.5% від загальної кількості по Україні)

Кримські татари. За переписом 1989 р. в Україні проживало 46.8 тис. кримських татар, а 2001 р. — 248.2 тис. осіб. На території АР Крим їх проживало (98.0%), значно менше в Запорізькій та Херсонській областях. Особливістю сучасного розселення кримських татар на території АР Крим є те, що понад 75% з них проживає у сільській місцевості. В межах Запорізької та Херсонської областей ця частка становить понад 70 %. Практично всі кримські татари-репатріанти поселилися у Криму на своїй історичній батьківщині. Причому зростання чисельності кримських татар в Україні супроводжується збільшенням чисельності інших тюркомовних народів .

Німці • Депортовані на схід німці частково повертаються в Україну після здобуття нею незалежності. Але внаслідок невиконання програми переселення, багато німців, що повернулися, виїхали до Німеччини. Зараз в Україні налічується 33.3 тис. німців. • Зараз німці проживають у 18-ти областях та АР Крим. Найбільша їх частка зосереджена на території Дніпропетровської (16.9%), Донецької (16.7%), Одеської (9.4%), Закарпатської (9.2%), Запорізької (6.2%), Луганської (5.2%) областей, АР Крим (6.2%). Значно менша кількість німців проживає в межах Харківської, Херсонської, Миколаївської, Житомирської областей, в м. Києві. Понад 50% німців України проживають в Причорномор’ї та Приазов’ї.