Типологія держав. Політичне прогнозування

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ Й СПОРТУ УКРАЇНИ

Державний вищий навчальний заклад

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 

 

 

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ПОЛІТОЛОГІЇ

 

 

 

 

На тему: «Типологія держав. Політичне прогнозування»

 

 

 

 

Виконала: студентка ДонНту,

4 курс, група ЕПР-10з,

Войнова Катерина

 

 

Перевірив: доцент кафедри,

к.е.н., Яхно Олексій Олександрович

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Донецьк – ДонНТУ - 2013

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Типологія держав

Розділ 2. Політичне прогнозування

Висновки

Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

У всі часи, а в наші дні особливо, політика справляє важливий, інколи доленосний вплив на життя  окремих людей і цілих народів. Вона нерозривно пов´язана з самими глибокими основами людської цивілізації. Як відзначав ще у V ст. до Р.Х. великий  мислитель античності Аристотель, політика коріниться у природі людини як соціальної істоти, здатної повноцінно жити лише у колективі, суспільстві і "приреченої" взаємодіяти з іншими людьми.

Політичні знання і культура потрібні сьогодні будь-якій людині, незалежно  від її професійної приналежності, оскільки, живучи у суспільстві, вона обов´язково повинна взаємодіяти  з іншими людьми і державою. Без  володіння такими знаннями особистість  ризикує стати розмінною монетою  у політичній грі, перетворитися  в об´єкт маніпулювання і приниження зі сторони більш активних у політичному  відношенні сил.

Масова політична грамотність  громадян необхідна і всьому суспільству, тому що оберігає його від деспотизму і тиранії, від антигуманних і  економічно неефективних форм державної  і суспільної організації. Тому свідоме  формування політичної культури як мистецтва  сумісного цивілізованого проживання людей у державі - турбота всього сучасного суспільства, важлива  умова його добробуту.

Особливо необхідні політичні  знання і навички молодому поколінню, яке відрізняється великим радикалізмом суджень і дій, підтвердженим  сприйняттям різних утопічних ідеологій  тощо.

Саме тому метою даної  контрольної роботи є набуття  та поглиблення знань у сфері  політології взагалі, та щодо типології  держав та політичного прогнозування  зокрема.

 

 

Розділ 1. Типологія держав

Типологія — це теорія про  типи тих чи інших вищ. Коли ми говоримо про типологію держав, то це значить, що йдеться про «поділ» усіх держав, що існували у минулому і існують  натепер, на групи, класи — типи. Поділ держав на типи покликаний допомогти  з'ясувати, чиї інтереси виражали і  обслуговували держави, об'єднані в  даний тип.

 

 Тип держави — сукупність  держав, що мають схожі загальні  риси, які проявляються в єдності  закономірностей і тенденцій  розвитку, ґрунтуванні на однакових  економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузькогрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.

 

 Тип держави характеризується:

 

 • елітою (класом, соціальною  групою), що перебуває при владі;

 

 • системою виробничих  відносин і форм власності,  на яких ця влада ґрунтується;

 

 • системою методів  і засобів, які застосовує ця  влада для захисту виробничих  відносин і форм власності;

 

 • реальним (а не  декларованим) загальносоціальним  змістом політики держави, її  справжньою роллю у суспільстві;

 

 • рівнем культурно-духовного  розвитку населення держави в  цілому і особи зокрема.

 

 Є два підходи до  типології держав:

 

 формаційний 

 цивілізаційний 

Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну  суспільно-економічних формацій (їх базис — тип виробничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній  формації відповідає рабовласницький  тип держави, феодальній — феодальний, буржуазній — буржуазний. Формація — це історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі  виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни  таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним  ладом.

 Поняття історичного  типу держави пов'язується з  установленням закономірної залежності  класової сутності держави від економічних відносин, що домінують у суспільстві на певному етапі його розвитку. Історичний тип відповідно до марксистсько-ленінської теорії відбиває єдність класової сутності всіх держав, що мають загальну економічну основу, обумовлену пануванням даного типу власності на засоби виробництва.

 При такому підході  держава набуває суто класової  визначеності, виступаючи як диктатура  економічно пануючого класу. Називаючи  три основні типи експлуататорських  держав (рабовласницький, феодальний, буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс,  В.І. Ленін виділяли й останній (неексплуататорський) історичний  тип — соціалістичну державу,  яка у найближчій історичній  перспективі повинна перерости  в громадське комуністичне самоврядування. Соціалістична держава фактично  розглядалася як антикапіталістична, що було хибною теоретичною  основою для ототожнення прогресивних (цивілізованих) і регресивних  (примітивних) моделей соціалізму, а також некоректних трактувань  сутності комуністичної формації.

 Класово-формаційний  підхід до типології держав  був єдиним у нашій науковій  і навчальній літературі до 90-х  років XX ст.

 

 Інший підхід —  цивілізаційний — покладає в  основу типової класифікації  держав поняття «цивілізація»[6], її рівень, досягнутий тими чи  іншими народами. Прихильники цивілізаційного  підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойн-бі) відкидають  формаційний підхід як одномірний  і співвідносять державу насамперед  із духовно-моральними і культурними  чинниками суспільного розвитку. Англійський історик А.Тойнбі  розуміє під «цивілізацією» відносно  замкнений і локальний стан  суспільства, яке відрізняється  спільністю культурних, економічних,  географічних, релігійних, психологічних  та інших ознак. Кожна цивілізація  (А.Тойнбі нараховує 21 цивілізацію)  надає стійкої спільності усім  державам, що живуть в її межах.

 Виходячи із ступеня  духовності народу, культури, ідеології,  національного характеру, менталітету,  географічного середовища та  інших чинників, прихильники цивілізаційного  підходу поділяють цивілізації  на:

 • первинні;

 • вторинні.

 До первинних цивілізацій  віднесені держави — давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма  та ін.), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна; до вторинних  — держави Західної Європи, Північної  Америки, Східної Європи, Латинської  Америки та ін.

 Первинним цивілізаціям  притаманна командно-адміністративна  організація державної влади.  Держава забезпечує як політичне,  так і господарсько-соціальне  функціонування суспільства, а  не визначається ними. З первинних  цивілізацій збереглися лише  ті, що спромоглися послідовно  розвити духовно-культурні засади  в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська  та ін.).

 Вторинні цивілізації  (держави Нового і Новітнього  часу, сучасні держави) виникли  на основі відмінності, що позначилася  від самого початку, між державною  владою і культурно-релігійним  комплексом. Влада виявилася не  такою всемогутньою і все-проникаючою  силою, якою вона поставала  у первинних цивілізаціях. Європейська  цивілізація, починаючи з часів  античності, тяжіє до ринкововласницького устрою, громадянського суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли і розвили цю спрямованість європейських держав.

 Відмінність цивілізаційного  підходу від формаційного полягає  в можливості розкриття сутності  будь-якої історичної епохи через  людину, через сукупність пануючих  у даний період уявлень кожної  особи про характер громадського  життя, про цінності та мету  її власної діяльності. Цивілізаційний  підхід дозволяє бачити в державі  не лише інструмент політичного  панування експлуататорів над  експлуатованими, але й найважливіший  чинник духовно-культурного розвитку  суспільства.

 Таким чином, відповідно  до цивілізаційного підходу:

(1) сутність держави визначається як співвідношенням соціальних сил, так і накопиченням, спадкоємністю культурно-духовних зразків поведінки;

(2) політика держави —  не стільки продукт гри соціальних  сил, скільки результат впливу  світогляду суспільства, його  моралі, ціннісної орієнтації;

(3) розмаїття національних  культур обумовлює шляхи розвитку  держав, їх типи.

 Кожний з двох підходів  має свої достоїнства і хиби. Хибою цивілізаційного підходу  є нерідка недооцінка соціально-економічного  чинника, звеличування культурного  елемента як «душі, крові, лімфи,  сутності цивілізації» (А. Тойнбі). До хиб формаційного підходу  належить переоцінка класово-економічного  чинника. Поза полем його зору  залишається величезний пласт  культурно-ціннісних ідей і уявлень,  котрі не можна схарактеризувати  як класові. Не можна прийняти  й існуючу в рамках формаційного  підходу невиправдану апологетику  соціалістичної держави як вищого  і останнього історичного типу.

 Однак слід віддати  належне формаційному підходу  в тому, що він привернув увагу  до істотної ролі чинників  економічного порядку, що впливають  на формування держав і зміну  їх типів; до поетапності та  природності історичного характеру  їх розвитку. Не можна повністю  відкидати класифікацію держав  за історичними типами (рабовласницька, феодальна, буржуазна). Важливо зважувати  на те, що критерій такого поділу обмежений певними рамками — «базисними», класово-економічними; що за формаційними межами залишено багато історичних явищ, які становлять глибинну сутність суспільства і держави.

Також є і інші класифікації типів держав:

Типи держав за рівнем захисту  прав і свобод людини:

- правові: держави з  режимом конституційної законності;

- неправові: або держави  з режимом беззаконня, або держави  з режимом революційної законності.

 Типи держав за способом  набуття влади:

 — легітимні (набуття  влади визнано законним із  боку населення країни і міжнародного  співтовариства);

 — нелегітимні, але  існуючі де-факто (набуття влади  здійснено незаконним шляхом).

Таким чином, Тип держави — сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, ґрунтуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузькогрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Політичне прогнозування

Політичне прогнозування  — наукове дослідження (передбачення) перспектив конкретного політичного суб'єкта, політичної ситуації та політичного процесу загалом.

Людство завжди прагне якомога  більше знати про своє майбутнє, його зацікавленість прогнозами має  сильні життєві мотиви. Реалізації прагнень сприяє прогностика — наука, що охоплює методологію дослідження  динаміки та перспектив розвитку різноманітних  процесів і явищ суспільного життя.

Позаяк від рівня прогнозування  залежить ефективність планування та управління, політичне керівництво  вбачає у науково обґрунтованих  прогнозах одну з гарантій передбачуваного  розвитку конкретних подій і суспільно-політичних процесів загалом.

Прогнозування є своєрідним випереджальним відображенням дійсності, а здатність до нього — елементом  інтелектуальної діяльності, однією з головних функцій свідомості особистості. Стимулює його багатогранна дійсність, яку людина прагне пізнати, подивившись  очима розуму у майбутнє (Платон). Таке знання важливе і для прийняття  політичних рішень. Адже будь-яка ситуація завжди певною мірою невизначена, і  цілком природним є намагання  людини знизити рівень цієї невизначеності.

У перехідних суспільствах рівень невизначеності значно зростає, а відсутність бачення майбутнього  лякає, сковує ініціативу громадян. Тому суб'єкт політичного процесу, дбаючи про якнайширшу підтримку в суспільстві, особливе місце відводить у своїх  програмах моделюванню майбутнього  та шляхів його досягнення. На державному рівні постійно відпрацьовують десятки  різних програм. Щоб оцінити їх з  точки зору оптимальності, використовують прогноз (грец. prognosis — передбачення).

Політичне прогнозування  — наукове дослідження (передбачення) перспектив конкретного політичного  суб'єкта, політичної ситуації та політичного  процесу загалом.