Історичні прояви геноциду

Вступ 

 

Геноцид – цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп населення  чи цілих народів за національними, етнічними, расовими, політичними або  релігійними мотивами. До таких дій  відносяться:

–  вбивство членів цієї групи;

–  нанесення тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи;

–  навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення групи;

–  дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи;

–  насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.

Слово винайдене  Рафаелом Лемкіним у 1943-му році та походить з грецької genos, что означает "рід, племя", с латинским caedo — "вбиваю".

Згадуючи сьогодні акти геноцидів, ми більше, ніж коли не будь, усвідомлюємо, що це були колосальних  розмірів трагедії, страшні й неймовірні події, які не мають собі рівних в  історії людства. І що найболючіше  і, навіть, важко вповні збагнути те, що геноциди були продуманими і зумисними  актами, системно проведеними з метою  знищення людей в багатьох країнах  світу. Від таких злочинів німіє  людська природа, кров стинається в  жилах.

Акти геноциду, що відбувались в різні часи та в  різних країнах можливо порівняти  лише з неймовірним стихійним  лихом, яке знищує на своєму шляху  все живе. Саме так, адже з сторінок історії зникли народи, селища і  навіть цілі міста. Трагізм та неосяжний  смуток охоплює тих людей, які  змогли вижити і дожити до наших  днів. Епідемії тифу, віспи та інших  небезпечних вірусних хвороб, що виникали в наслідок великої смертності людей  та зараження водойм призводили до загибелі тої незначної кількості  людей яким вдалося вижити.

Наслідки тих  страшних діянь відчутні і в наш  час. Страх бути страченим, залишитись голодним, несправедливість світу та різні генетичні порушення, пов’язані  з нервовою системою, спостерігаються  і зараз саме через акти геноциду

 

Світові геноциди 

 

1.1  Класифікація світових геноцидів

Історія знає немало прикладів геноциду. Всі вони відбувались  в різний період часу, носили різний характер:

расовий – геноцид  аборигенів Америки 1492 р. – кінець ХХ століття;

–  геноцид Австралійських аборигенів 1788 р.– XIX століття;

–  геноцид населення Конго 1884 – 1908 роки;

расово-етнічний –  геноцид корінного населення  Намібії;

–  Голокост 1933 – 1945 гг.;

–  геноцид населення Східної Європи і населення СРСР 1939 – 1944 роки;

релігійно-етнічний – геноцид Сербів 1941 – 1944 роки;

етнічний – геноцид  армянів в Туреччині 1894 –1923 роки;

–  геноцид Асірійців 1914 – 1923 роки;

–  геноцид понтійських греків 1919 – 1923 роки;

–  геноцид в Руанді 1994 рік;

класово-етнічний –  геноцид в Камбоджі 1975 – 1979 роки;

етно-політичний – геноцид африканського населення в Дарфурі 2003 рік – теперішній час. Але незалежно від характеру геноцидів всі вони призвели до величезних людських втрат, виникнення епідемій, зникнення цілих народів, племен, селищ і поселень. Отже наведемо приклад деяких з них. 

 

1.2  Різанина катарів  

 

Різанина катарів, що відбулася з 1209 по 1229 рік у Франції  призвела до численних людських втрат. Катари претендували на те, що саме вони являються єдиною і аутентичною  християнской Церквою, а римська Церква — відхиленням від вчення Христа.

Протистояння між  Катарами та Католицькою церквою  досягло кульмінації на початку XIII століття. Спеціально для боротьби з єретиками папа Інокентій ІІІ  заснував церковну інквізицію, а потім  санкціонував хрестовий похід, який вилився у 20-річну війну, що розорила південь Франції.

Людей, що піддавали  інквізиції засуджували до різноманітних  жахливих тортур. Тіла померлих спалювали, а помешкання руйнували.

Тортури, що застосовували  до звинувачуваних в єресі

Відкриття Америки  Христофором Колумбом у 1492 році стало  початком колонізації материка європейськими  державами. Заселення Америки європейськими  колонізаторами супроводжувалось витісненням  та знищення корінного населення.

1.3  Геноцид аборигенів Америки 

 

Геноцид аборигенів продовжувався на протязі не менше  трьох століть (1492 г. – кінець XX століття), в різних історичних контекстах, приймав  різноманітні форми в різних районах  Америки: технологія знищення включала в себе навмисне отруєння джерел води, примусову працю в нелюдських умовах, різню, знищення запасів харчування, розповсюдження алкоголю тощо. Колонізатори знищували корінне населення  фізично, забирали у них землю, на якій проживали племена, переселяли їх до резервацій, що призвело до практично  повного знищення культурного населення  індійців – численної кількості  унікальних мов та самобутніх культур. За допомогою цієї програми влада  намагалась «прищепити цивілізацію  » корінному населенню. Тисячі індійських дітей примусово відправляли  в спеціальні державні школи-інтернати, що були розташовані дуже далеко від  дому. Батькам і родичам заборонялось відвідувати дітей в школі, а  дітей карали, якщо вони наважувались розмовляти на рідній мові. З дитинства  викорінювались їх звичаї, традиції, індивідуальність. Перед багатьма дітьми, позбавленими батьківської опіки та звичаїв племені, поставала проблема страху та самотності.

Політика влади, що відрізнялась нестабільністю (то проводилась  асиміляція, то створювались резервації) призвела до згубних наслідків. Індійські  резервації – справжні регіони убожіння. Рівень оплати праці індійських робітників дуже низький, більшість з яких мають  тільки початкову освіту і являються  некваліфікованими робітниками. Вихідці  з індійських родин, що вступають  до вузів, відстають за рівнем освіти від своїх одноліток. Така політика викреслила із життя американської  спільноти цілі племена. Зубожіння  та тяжке соціальне становище  викликало міграцію індійців до великих  міст, особливо Чикаго і Лос-Анджелес. Відсутність високо рівня знання, соціальної підготовки до життя в  місті призвело, за повідомленнями соціальних служб, до росту алкоголізму  та самогубств в даній етнічній групі.

Точну кількість  загиблих не можливо встановити, оскільки не визначена кількість корінного  населення на момент початку колонізації. Оцінки коливаються від десятків до сотен мільйонів. На думку деяких дослідників, викорінювання індійців Америки являється самим масштабним геноцидом в історії людства.

1.4  Геноцид племен гереро і нама 

 

Заселення Австралії  європейськими колонізаторами розпочалось  у 1788 році (1788 р.– XIX століття). За приблизними  оцінками численність аборигенів у  ті роки становила близько 750 тис  чоловік, у 1911 році їх нараховували всього 31 тис. Більшість корінного населення  загинула внаслідок інфекцій, депортацій, різанини та голоду. На протязі ХХ століття Австралія продовжувала політику асиміляції корінного населення.

Сьогодні корінні  австралійці ведуть боротьбу за офіційне признання владою Австралії факт геноциду.

Є в історії і  приклади масового зниження людей через  «расову перевагу».

Розмови про «расову  перевагу» , «виживання сильного за рахунок  слабкого» давно ходили по Німеччині. І цю ідею німці повною мірою застосовували  під час геноциду племен гереро і нама.

У 1884 році після  того, як Британія втратила зацікавленість в територіях Намібії, Німеччина  оголосила їх протекторатом. На тот момент население страны состояло из племен гереро, овамбо и нама. Для того, щоб утримувати багатомільйонне населення Конго під контролем, використовувались так звані «Суспільні сили» (Force Publique) – армія, сформована із ряду місцевих войовничих племен, під командуванням європейських офіцерів.

Основою багатства  Німеччини став експорт природного каучуку, слонової кістки, діамантів. Умови  роботи на каучукових плантаціях були нестерпними: сотні тисяч людей  гинули від голоду та епідемії. Найчастіше, що примусити місцевих жителів працювати  влада колонії брала в заручники  жінок і тримала їх під арештом  протягом всього сезону збору каучуку.

За найдрібнішу  провину працівників калічили і  вбивали. Від бійців «суспільних  сил» в якості доказів «цільового»  використання патронів під час каральних  операцій вимагалось представити відтяті  руки вбитих. Траплялось, що, витративши більше патронів, ніж дозволено, карателі відтинали руки живих невинних людей. Постійно наростаючий тиск з боку колонізаторів призвів до того, що у 1904 році гереро і нама підняли повстання проти німецьких колонізаторів. На допомогу колоніальній владі були прислані частини регулярної армії під командуванням генерала фон Тротта. 2 жовтня 1904 року генерал пред’явив ультиматум повставшим хереро : “… Все хереро должны покинуть эту землю… Любой хереро обнаруженный в пределах немецких владений, будь он вооружен или безоружен, с домашними животными или без, будет застрелен. Я не буду принимать больше ни детей, ни женщин. Я буду отправлять их обратно к своим соплеменникам. Я буду стрелять в них. Таково мое решение…”.

Генерал дотримався своєї обіцянки: повстання було потоплено  в крові. Мирних жителів розстрілювали  із кулеметів, виганяли в пустелю  на сході країни (за деякими даними, кількість вигнаних в пустелю  складає 50-60 тис. чоловік), отруювали  джерела з водою. Більшість депортованих загинула від голоду та браку води. Війна продовжувалась до 1907 року. В  результаті дій німців було знищено 65 тис гетеро (близько 80% племені) і 10 тис. нама (50 % племені).

У 1985 році ООН прирівняло знищення племен гереро і нама до актів геноциду прирівнюючи його з нацистським геноцидом євреїв. 

 

1.5 Геноцид населення  Німеччини

Навіть до свого  народу нацисти використовували  різноманітні технології знищення. Влада  Німеччини розробила програму («Акция Тиргартенштрассе 4») «Т-4 очищення» арійської раси від людей, існування яких, як стверджувалось владою, негативно впливало на появу здорового потомства. Цю програму ще називали «Акція – смерть з жалю» або використовували слово «евтанація», в документах використовували також слово «дезінфекція».

Підлягали фізичному  знищенню психічно хворі, розумово відсталі, спадково хворі. В подальшому до кола осіб, підлягаючих знищенню, були включені непрацездатні особи (інваліди, а  також ті, що хворіють більше 5 років). Спочатку знищувались тільки діти до 3-х років, пізніше підлітків до 17 років, а потім усі вікові групи. Вже в липні 1939 року відбулась  нарада Гітлера з рейхсфюрером по справам охорони здоров’я, де запровадилась програма «Т-4» і на «неповноцінних дорослих».

Влада виправдовувала свої дії великою вартістю утримання  і лікування таких людей. Це було використано нациською пропагандою з метою викликати ненависть до «психічно неповноцінних», як до непотрібних членів суспільства, на лікування яких уходять кошти платників податків. Відбором жертв займались 40 так званих «експертів». Відбір проходив за анкетами. І тільки ознайомившись з анкетою , без проведення особистого огляду, «експерти» ставили позначку «плюс», що означала необхідність знищення. Родичі приречених нацистами до страти не могли вплинути на рішення, в більшості випадків вони не знали, де знаходяться їх рідні.

Лікарі при проведенні огляду пацієнтів заповнювали анкети в яких необхідно було вказати  чи є пацієнт працездатним і якими  захворюваннями він страждає, який час триває лікування. В додатку  до анкети були перераховані критерії відбору «неповноцінних людей»:

–  шизофренія, епілепсія, енцефаліт, недоумство, старече недоумство, паралізовані, пацієнти з діагнозом хвороба Хантингтона, а також психічно хворі люди, що неспроможні займатись фізичною працею;

–  пацієнти, що знаходяться на лікуванні більше 5 років;

–  психічнохворі з кримінальним минулим;

–  пацієнти неарійського походження.

Установи, де проводився збір інформації про хворих, нічого не знали про справжні причини  збору даних.

Для вбивства спочатку планувалось використовувати внутрішні  ін’єкції спеціальних медичних препаратів або повітряну емболію, вводячи  шприцем повітряну пробку прямо до вени. Але, лікарі, що приймали участь у програмі, прийшли до висновку про недоцільність такого методу з чисто технічних міркувань і було вирішено відшукати нові способи. Саме так, в рамках програми «Т-4» вперше (ще до застосування в концентраційний таборах) нацистами були використані газові камери, в тому числі і пересувні (всередину камери подавали вихлопні гази двигуна внутрішнього згорання автомобіля). Перша газова камера була випробувана в кінці 1939 року. З 10 грудня 1941 року для вбивства почали використовувати газ Циклон Б.

Спочатку практикували стерилізацію хворих згідно «Закону  про попередженню народження хворого  потомства». Вважалось, що психічно хворі  та спадково хворі не можуть принести користь суспільству і з метою  економії державних коштів повинні  бути ліквідовані. Коли нацистка «расова  гігієна» стала здійснюватись категорія  осіб та груп, що вважались «біологічною загрозою здоров’ю країни», була значно розширена, іноді до них включали навіть лесбіянок як тих, що не дають  потомство. В решті решт нацистські порядки проведення расової гігієни  досягли найвищої точки в голокості. Під прикриття Другої світової війни  і використовуючи війну як привід, націонал-соціалісти ще більш радикалізували «расову гігієну». Вони знищували людей, яких вважали біологічною загрозою. Знищенню підлягали всі євреї, так як забруднювали расу, цигани, в якості соціально небезпечних елементів суспільства, і деякі інші меншини. Навіть після видання наказу про припинення програми знищення продовжувались. В медичних клініках, що стали центрами із знищення людей, стали вбивати не тільки пацієнтів, а й направлених туди непрацездатних бранців концентраційних таборів і хворих представників «нищої раси» – остарбайтерів.