Цивільна правоздатність - це здатність фізичної особи мати цивільні права і обов´язки

За своїми правовими наслідками оголошення фізичної особи померлою майже прирівнюється до смерті, а  визнання її безвісно відсутньою має лише ті наслідки, які передбачені в законі.

Відповідно до ч. 1 ст. 46 ЦК України фізична особа може бути оголошена померлою у судовому порядку. При цьому не вимагається, щоб попередньо її було визнано безвісно відсутньою.

Підставами оголошення фізичної особи померлою є:

1)  відсутність особи в місці постійного проживання протягом трьох років з дня отримання останніх відомостей про неї;

2)  відсутність протягом вказаних строків відомостей про місце перебування відсутньої особи;

3)  неможливість встановити місце перебування даної особи, незважаючи на всі вжиті заходи щодо розшуку;

4)  визнання юридично поважними причин, через які заявник просить визнати громадянина померлим.

Закон встановлює скорочений шестимісячний строк для оголошення фізичної особи померлою, якщо вона безвісно пропала за обставин, які загрожували смертю або давали підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку. Наприклад, якщо відомо, що особа була пасажиром або членом екіпажу літака, що потерпів аварію, то її оголошують померлою через шість місяців, оскільки ймовірність смерті за таких умов є досить великою. Суд у такому випадку визнає не факт смерті особи, а оголошує її померлою на підставі презумпції смерті під час нещасного випадку.

Частина 2 ст. 46 ЦК України  називає ще одну загальну підставу оголошення фізичної особи померлою: фізична особа, яка безвісно пропала у зв´язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи, що заслуговують на увагу, суд може оголосити фізичну особу померлою до спливу цього строку. Такими обставинами слід вважати певні докази як документальні, так і свідчення свідків про високу ймовірність загибелі даної особи. Іншу позицію щодо зазначеної правової норми мав ЦК УРСР від 1963 p., згідно з ч. 2 ст. 21 якого особа, яка пропала безвісно у зв´язку з воєнними діями, могла бути оголошена померлою не раніше спливу двох років з дня закінчення воєнних дій.

На підставі рішення суду про оголошення фізичної особи померлою, органи РАЦСу видають заінтересованим особам свідоцтво про її смерть. Днем смерті особи, яка оголошена померлою, вважається день набрання чинності судового рішення. Фізична особа, яка пропала безвісно за обставин, які загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку, може бути оголошена померлою від дня її припустимої смерті (наприклад, день катастрофи пасажирського літака, день повені або іншого стихійного лиха).

Донині серед вчених не існує єдиної думки щодо питання  правових наслідків оголошення фізичної особи померлою. Більшість авторів вважають, що особа, оголошена померлою, не позбавляється правоздатності, якщо вона насправді жива´. Водночас припущення про її смерть, підтверджене судовим рішенням, реєструється в органах РАЦСу і тягне втрату особою придбаних раніше цивільних прав та обов´язків. Щодо юридичних наслідків такого судового рішення, то вони співпадають з наслідками, передбаченими у випадку смерті особи:

1)   до спадкоємців переходять усі права та обов´язки, що належали особі, яка оголошена померлою. Водночас ч. 2 ст. 47 ЦК України зазначає, що спадкоємці не мають права відчужувати протягом п´яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв´язку з відкриттям спадщини. Така норма, на нашу думку, містить гарантію прав особи, оголошеної померлою, у випадку її появи;

2)   припиняється шлюб;

3)   припиняються зобов´язання, пов´язані з особою, яка оголошена померлою;

4)   певні особи набувають право на отримання пенсій (як і в разі визнання фізичної особи безвісно відсутньою).

Так як підставою оголошення фізичної особи померлою є лише припущення про її смерть, тому не виключається можливість появи або виявлення її місця перебування.

Стаття 48 ЦК України передбачає наслідки, пов´язані з появою фізичної особи, яка була оголошена померлою:

• суд за місцем перебування цієї особи або суд, що ухвалив рішення про оголошення її померлою, за заявою останньої або іншої заінтересованої особи скасовує відповідне рішення;
• поновлюється особисто-правовий статус особи;
• незалежно від часу своєї появи особа може вимагати від будь-кого повернення майна, що збереглося та безоплатно перейшло до нього після оголошення фізичної особи померлою, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред´явника;
• особа, до якої майно перейшло за оплатними правочинами, зобов´язана повернути його, якщо буде встановлено, що на момент набуття майна вона знала, що фізична особа, яка оголошена померлою, жива (у разі неможливості повернути майно в натурі, власнику відшкодовується вартість цього майна);
• якщо майно фізичної особи, яка оголошена померлою, перейшло у власність територіальної громади і було реалізоване нею, особі, яка з´явилася, повертається сума, одержана від реалізації майна;
• припиняється виплата пенсій відповідним категоріям осіб;
• у сфері сімейних відносин поява особи, яка оголошена померлою, є підставою для поновлення шлюбних відносин шляхом нової реєстрації шлюбу.

Вирішуючи справи про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою, суди співпрацюють з органами внутрішніх справ у збиранні доказів про безвісно відсутніх осіб. Від оперативності працівників міліції зазвичай залежить якість розгляду цих справ. За останні 5 років кількість осіб, оголошених у розшук як безвісно відсутніх, збільшилася більше ніж у п´ять разів. Разом із тим відсоток розшуку безвісно відсутніх осіб складає 85,6 % (дані за 9 місяців 2004р.) і не відповідає вимогам сьогодення´. У системі МВС України створено спеціальні підрозділи, які займаються розшуком безвісно зниклих громадян. Саме вони мають оперативно реагувати на кожну подібну ситуацію, встановлювати долю зниклих, а якщо йдеться про факти насильницької смерті, викривати і передавати злочинців до органів правосуддя.

5.Опіка і піклування. Патронаж

Опіка і піклування є однією з форм здійснення державного захисту особи, прав та законних інтересів фізичних осіб, які не мають дієздатності або мають її не в повному обсязі. Крім того, ці правові інститути захищають інтереси осіб, які тим чи іншим чином потерпіли від поведінки недієздатної або не повністю дієздатної фізичної особи. Адже малолітні та недієздатні особи не несуть відповідальності за завдану ними шкоду. Таку шкоду відшкодовують опікуни чи інші законні представники. Піклувальники неповнолітнього теж можуть бути відповідачами за неправомірні дії свого підопічного.

Опіка визначається як один із видів представництва, а саме - представництва за законом, яке встановлюється над малолітніми особами, позбавленими батьківського піклування та особами, які визнані недієздатними.

Опікун замінює свого  підопічного в усіх правовідносинах. Зобов´язаний піклуватися про підопічного, створювати йому необхідні побутові умови, забезпечувати його доглядом та лікуванням, а опікун малолітнього, крім того, зобов´язаний дбати про його виховання, навчання та розвиток. На опікунові лежить обов´язок вживати заходів щодо захисту прав та інтересів підопічного. Вчиняти правочини від його імені та в його інтересах.

Опікун має право вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його, не маючи на це законної підстави.

Закон дещо обмежує опікуна  в здійсненні певних дій щодо підопічного. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов´язуватись від його імені порукою; не може представляти підопічного в суді при розгляді спору між підопічним і дружиною, чоловіком опікуна або його близькими родичами. Крім того, ні опікун, ні його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічними договорів, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування, або у безоплатне користування за договором позички.

Піклування встановлюється над неповнолітніми фізичними особами, які позбавлені постійного або тимчасового батьківського піклування, та особами, обмеженими у дієздатності. Піклувальник не учиняє правочинів замість підопічного, але здійснює контроль шляхом дачі згоди на укладання тих правочинів, яких підопічний самостійно укладати не має права. Піклувальник зобов´язаний надавати підопічному допомогу в здійсненні своїх прав і виконанні обов´язків, дбати про створення для нього необхідних побутових та інших умов соціального характеру, охороняти його від зловживання з боку третіх осіб. Закон не відносить піклувальників до законних представників підопічних.

У законі зазначено також  перелік правочинів, які неможливо укладати без дозволу органу опіки та піклування. Без такого дозволу опікун не має права:

відмовитися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов´язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, в тому числі договори про розподіл або обмін житлового будинку, квартири;

укладати договори щодо іншого цінного майна. Піклувальник має право дати дозвіл на вчинення зазначених правочинів лише за дозволом органу опіки і піклування (ст. 71 ЦК).

Таким чином, більшість зазначених в законі правочинів, на укладання  яких необхідний дозвіл органу опіки  і піклування, чітко визначені й можуть бути належним чином проконтрольовані. Що ж до іншого цінного майна, стосовно якого опікун не має права укладати правочинів, а піклувальник давати згоду на їх укладання без дозволу органу опіки і піклування, то законодавець не визначає його переліку чи вартості і не встановлює осіб, які будуть здійснювати контроль за додержанням закону в цій частині. Це може внести невизначеність у поведінці опікуна та піклувальника при здійсненні належних їм прав.

Можна було б запропонувати  критерії визначення такого майна, а саме:

це об´єкти, що складали духовну  цінність для попередників підопічного або для нього самого (ордени, медалі, щоденники, твори літератури, науки, мистецтва, іншого виду творчості);

це речі (їх сукупність), вартість яких перевищує одну тисячу гривень (вартість умовна, вона може бути як більшою, так і меншою).

Як опікуни, так і піклувальники мають право на плату за виконання ними своїх обов´язків. Розмір та порядок її виплати визначає Кабінет Міністрів України.

Таким чином, можна сказати, що основна різниця між опікою і піклуванням проявляється в об´ємі цивільних прав та обов´язків, які покладаються на опікуна і піклувальника, виходячи із стану дієздатності їх підопічних.

Встановлення  опіки та піклування здійснюється:

1. Судом, у разі:

1)  визнання особи недієздатною;

2)  обмеження її у дієздатності;

3)  встановлення при розгляді справи, що малолітня чи неповнолітня особа позбавлені постійного батьківського піклування.

2. Органом опіки та піклування у разі встановлення:

1)  опіки над малолітнім;

2)  піклування над неповнолітнім.

При цьому слід враховувати, що ці особи не позбавлені постійного батьківського піклування, а в силу певних причин тимчасово залишилися без нього (батьки перебувають на лікуванні, у відрядженні тощо).

Опікун та піклувальник призначаються судом за поданням органу опіки та піклування (ст. 60 ЦК України). Такими органами є органи місцевого самоврядування. Безпосереднє ведення справ по опіці та піклуванню покладається на відповідні відділи у виконкомах районних (міських) рад: народної освіти - щодо осіб, які не досягли 18 років; охорони здоров´я - щодо осіб, визнаних судом недієздатними чи обмежено дієздатними; соціального забезпечення - щодо дієздатних осіб, які потребують піклування за станом здоров´я.

У сільській місцевості і  селищах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад.

Установи і громадяни, яким стане відомо про осіб, які  залишилися без опікування чи піклування, зобов´язані негайно повідомити про це органи опіки і піклування за фактичним місцезнаходженням особи, яка потребує опікування. Такий обов´язок закон покладає на кожного, кому стане відомо про таких осіб (ст. 57 ЦК).

Зазвичай про це довідуються  органи РАЦСу, нотаріальні контори, судові органи, органи внутрішніх справ, органи соціального забезпечення, директори шкіл і завідуючі дошкільними закладами та інші установи й особи.

Опіка та піклування встановлюється за місцем проживання особи, яка потребує опіки та піклування, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника. У зв´язку з тим, що фізична особа може мати кілька місць проживання, було б доцільно визначити безпосередньо в законі, що таким місцем є постійне місце проживання зазначених вище осіб.

Опікуном та піклувальником може бути лише фізична особа з повною дієздатністю.

Призначення опікуна чи піклувальника відбувається лише за їх письмовою згодою і переважно серед тих осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов´язки опікуна чи піклувальника.