Вища освіта в Україні

Національне виховання  неможливе без поваги до національних святинь і національних авторитетів. Формування національної самосвідомості майбутніх громадян без оволодіння рідною мовою, без реформи національної системи освіти, культури й моралі ніколи не відбудеться. Краща форма боротьби з агресивною бездуховністю ― протиставити їй духовність і культуру нації, народу, культуру людини, культуру праці і поведінки. Наша держава має усвідомити, що культура і освіта ― найефективніші ідеологічні чинники, здатні відродити і самоідентифікувати націю.[1,107с.] Іншими словами ― треба починати з формування національної свідомості, поваги до своїх традицій та цінностей. Система освіти в Україні до цього часу зорієнтована на передачу знань, а освітні технології ґрунтуються переважно на запам’ятовуванні інформації і є пасивними, а не розвивальними, не виховними. У цивілізованих країнах світу молодих людей у вищому навчальному закладі навчають жити, бути особистістю, патріотом своєї батьківщини, організатором ділового життя, що набагато важче, ніж навчати знати і вміти виживати. Кінцевим результатом роботи освітніх закладів має стати людина з почуттям національної і власної гідності, з потребою пізнавати світ, себе, мати сенс власного життя, людина з високим інтелектом і широким світоглядом, умінням реалізувати себе у подальшому житті. Духовність та інтелект — основні складові в формуванні особистості, яка може претендувати за звання національної еліти.

Сповідування національних, гуманістичних цінностей перестає бути соціальною нормою, моральною вимогою, а є необхідністю і головною умовою виживання, розвитку людини. Дедалі більш відчутною стає важливість не лише нових знань, ідей. Необхідно мати принципово нові змістовні, інформаційно-комунікативні, дидактичні, психологічні, соціальні технології. Замість авторитарної, маніпуляційної парадигми важливо наскрізь утверджувати в педагогіці гуманістичну парадигму. Тоді уможливиться реалізація головного завдання Національної доктрини розвитку освіти ― гуманізації освіти. Прагнення до цього не є стихійним процесом чи лише громадянською ініціативою, оскільки важливою тут є і роль держави. Адже держава, ― писав Гегель, ― не тільки закріплює суспільство правовими відносинами, але й сприяє єдності у звичаях, освіті, світогляді, мисленні і дії . Правильно вибудована і добре підтримана суспільством освіта стає головним чинником громадянського процесу.

Національний характер освіти, принцип гуманізму і демократії змушують українську педагогіку формувати повагу до іншої людини як до самої себе, що важливо у відносинах між людьми, етносами, державами, культурами; толерувати взаємозв’язок і взаємообмін між суб’єктами навчально-виховного процесу, етнічними культурами і загальнолюдськими цінностями; утверджувати розуміння необхідності соціального партнерства національної і загальнолюдської культури. Слід виходити з того, що лише завдяки інтелектуальному і моральному розвитку людина отримує здатність виконувати обов’язки по відношенню до інших. Чим вужчі й обмеженіші здатності для виконання обов’язків, тим вужчою стає на індивідуально-суспільному рівні система відносин, які формують громадянське суспільство, особливості його економічного, етичного, релігійного, державного, культурного, етнонаціонального характеру.

Гуманна педагогіка ― це природознавча педагогіка, направлена на життєтворчий, культуротворчий духовний розвиток людини, на якісне зростання людського потенціалу в суспільстві, сприяє його етизації та інтелектуалізації.[3,223с.] 

Проблемою освіти в Україні залишається впровадження філософії трьохвимірної єдності природи, суспільства і людини, коли забезпечується цілісність соціального, проривного, культурного буття і особистості. Такий підхід означає, що зміст освіти дедалі більше має піддаватися не лише міждисциплінарному, багатоаспектному аналізу, а й впливу екологічних, інформаційних, соціальних, психологічних, культурних, антропологічних чинників. З одного боку освіта не може ігнорувати інформацію, знання, ідеї, цінності у цих сферах, а з іншого ― слід позбавитись надмірності фактології, інформаційних інтервенцій, що перевантажують учасників освітнього процесу.

Високотехнологічне освітнє середовище має формуватися на екоантропоцентристському підході, коли людиною враховується якісний стан природних і рукотворних ресурсів, інформаційна культура, ціннісні орієнтири, взаємовідносини з іншими людьми, соціальною дійсністю, культурно-освітнім середовищем. Природа, культура, соціум, психоантропологічне оточення ― це є ті сфери, які обумовлюють необхідність взаємодії людини.

Для гармонізації стосунків особистості з природою, соціумом необхідно опиратися на логіку і почуття, раціональне і ірраціональне, етику і право, віру і культуру, теорію і практичні уміння. Соціально і психологічно є виправданим підхід щодо формування педагогічної культури особистості, коли екологія пов’язується із здоров’ям (фізичним, духовним, моральним) людини. У такій міжпредметній  освітній сфері ефективніше відбуватиметься гуманізація змісту освіти.

Стратегія гуманізації, гуманітаризації освіти логічно стверджує прийнятність такого підходу в її основі. Адже він сприяє цілісності освітнього процесу, який об’єднує мотиваційні інтереси і запити особистості, природо-соціосередовище, процесуальні та інституційні чинники.

Проте ефективне й оптимальне працююче освітнє середовище можна створити за умов, коли на методологічному й практичному рівнях діють принципи керованості, реалістичності, відкритості, культуро- і природовідповідності. [1,85с.]

Стосовно принципу культуровідповідності, то впродовж останніх років йому приділяється чимало уваги, враховуючи його значущість для розвитку національної освіти. Орієнтація на загальнолюдські цінності, національно-культурні досягнення й ідеї стала найголовнішим пріоритетом гуманітарної підготовки, сутністю реформування навчально-виховного процесу. На цій основі відбувається усвідомлення необхідних для нації, держави цінностей у духовній, економічній, інформаційній, екологічній сферах. Проте на його формування впливає не тільки впровадження в зміст освіти сумісних, культурних, національно-історичних цінностей. Для високоякісного освітнього середовища важливо і те, в який спосіб, наскільки ефективно відбувається реалізація цього принципу. Культурно-освітнє середовище вимагає розширення критеріїв і вимог до принципу культуровідповідності. Вони мають психологічний, педагогічний, естетичний, морально-етичний, економічний, технологічний характер. Адже пізнавально-виховний процес ставатиме більш ефективний і продуктивний, коли враховуватиме: наскільки базові гуманістичні цінності, знання, методи відповідають індивідуальним можливостям і потребам особистості; чи формуються естетичні смаки, культура, уподобання, естетизується освітнє середовище; чи продукується, демонстративно підтверджується бережливе ставлення до природи, ресурсів; чи враховується повага до культурних, історичних надбань тощо.

Принципи гуманізму, демократії, культуровідповідності, народності, полікультурності не можуть бути зігноровані, а мають бути зорієнтовані на позитивну мотивацію соціальної дії особистості. Випускник вищої школи має бути повноправним, відповідальним і активним учасником вирішення соціально-економічних, морально-етичних, культурно-освітніх, екологічних та інших проблем. З метою виховного впливу , професорсько-викладацький склад з різних галузей науки, що вивчаються у ВНЗ, повинен зробити все, аби показати пріоритетні здобутки представників вітчизняної науки, культури, освіти, мистецтва. З метою поширення кращих здобутків національної культури та духовної спадщини бажано проводити фестивалі та конкурси, відроджувати національні та етнічні свята та обряди, популяризувати притаманні українському народу духовні й моральні цінності. Отже, завдання освіти ― допомогти виробляти адекватні суспільні, державні, індивідуальні реакції на світ в умовах національного розвитку і глобалізму, економічної свободи і ринкової економіки.[3,118с.]

Модернізація вищої  освіти в державі є об'єктивною необхідністю. Адже на порозі XXI століття ми стали очевидцями безпрецедентного зростання уваги до вищої освіти, розширення її функцій і ролі в суспільстві. Сьогодні вона розглядається у цивілізованому суспільстві не тільки як інституція задоволення фахових потреб особистості, але й як духовна необхідність.[4,25с.]

Вища школа в Україні насамперед повинна бути зорієнтована на задоволення освітніх потреб особистості, відновлення національних освітніх традицій і примноження досвіду, відтворення інтелектуального духовного потенціалу нації, вихід вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, становлення державності та демократії в суспільстві, забезпечення ринку праці висококваліфікованими фахівцями.

Основною метою подальшого розвитку вищої освіти я бачу переростання кількісних показників у якісні, яке базується на таких засадах[2]:

По-перше - це національна ідея вищої освіти, зміст якої полягає у збереженні і примноженні національних освітніх традицій. Вища освіта покликана виховувати справжнього громадянина України, для якої є потреба у фундаментальних знаннях та у підвищенні загальноосвітньою і професійного рівня асоціюється зі зміцненням своєї держави;

По-друге, розвиток вищої освіти повинен підпорядковуватись законам ринкової економіки. Вищій школі необхідно орієнтуватись не лише на ринкові спеціальності, але й наповнити зміст освіти новітніми матеріалами, запровадити сучасні технології навчання з високим рівнем інформатизації навчального процесу, вийти на творчі, ділові зв'язки з замовниками фахівця;

По-трете, розвиток вищої  освіти слід розглядати у контексті  тенденцій розвитку світових освітніх систем, у т.ч. європейських. Зокрема, привести законодавчу і нормативно-правову базу вищої освіти України до світових вимог, відповідно структурувати систему вищої освіти та їх складові, упорядкувати перелік спеціальностей, переглянути зміст вищої освіти, забезпечити інформатизацію навчального процесу та доступ до міжнародних інформаційних систем.[3,214с.]

З появою Болонського процесу в 2005 році, мали місце такі основні події: затверджено план дій із забезпечення якості вищої освіти; підготовлено поправки до Закону про вищу освіту відповідно вимог і рекомендацій Болонського процесу; Україна стала урядовим членом Європейського реєстру із забезпечення якості; створено робочу групу із розроблення національної рамки кваліфікацій із вищої освіти. Майбутні виклики включають: розроблення національної рамки кваліфікацій, що узгоджується із загальною рамкою кваліфікацій ЄПВО; запровадження інноваційної інституційної структури, трициклової системи і спільних ступенів; запровадження програм для іноземних студентів, що узгоджуються із структурованими університетськими програмами ЄПВО; розроблення національної рамки кваліфікацій впродовж життя; створення механізмів визнання попереднього навчання; запровадження Додатку до диплома європейського зразка формату EU/CoE/UNESCO; створення національної агенції із забезпечення якості відповідно до вимог Європейської мережі із забезпечення якості (ENQA); поліпшення зовнішньої і внутрішньої мобільності; забезпечення портативності студентських грантів і позик; забезпечення справедливого доступу до вищої освіти; розроблення програм із врахуванням вимог працедавців; сприяння культурним цінностям і демократичним ідеалам.[5]

Список використаних джерел:

1. Балягіна І.А., Богорад М.А., Ковальчук Г.О. Методика викладання економіки: Навч.-метод. Посіб. Для сам ост. Вивч. Диск.-К.: КНЕУ ,2003.-341с.
2. Закон України “про вищу освіту”//Освіта.-20-27 лютого 2002р.
3. Кузьмінський А.І. Педагогіка вищої школи:Навч. Посіб.-К.:Знання ,2005.-486 с.(Вища освіта ХХІ століття).
4. Байденко В.И. Болонский процесс: структурная реформа высшего образования в Европы.-К.,2005.-143 с.

          5.            Аналітичний звіт Болонського Секретаріату – 2009: резюме і                 оціночний лист, що підготовлені на основі Національного звіту із запровадження положень Болонського процессу.